Ти живи, і радій, і кохай!..

Павло
СИМОНЕНКО

ЛЕЛЕЧАТА

Все частіе сниться рідна хата
І мого дитинства милий світ,
Де літати вчаться лелечата,
Де волошка в житі сипле цвіт.

Виростайте швидше, лелечата,
І мене на крила запросіть,
У щасливу казку мами й тата
Хоч на мить, будь ласка, віднесіть!

Та не чують слів моїх лелеки,
Відлітають у чужі краї,
Тільки їх курликання далеке
Знов тривожить спогади мої.

Поверніть додому, лелечата,
І мене на крила запросіть,
У щасливу казку мами й тата
Хоч на мить, будь ласка, віднесіть!

Я таки на спогади багатий,
Бо ввібрав у серце на віки
І матусі постать біля хати
Й лелечат на березі ріки.

Прилетіть до мене, лелечата,
На свої крилечка запросіть,
У щасливу казку мами й тата
Хоч на мить, будь ласка, віднесіть!

СПОМИН

Біленька затина... Крислатий горіх...
З порогу – стежина до дальніх доріг,
Побіля віконця – бузковий розвій,
Як пригорща сонця у долі моїй.

У снах повертаю сюди я думки,
Немовби гортаю життя сторінки,
Де батьківське поле, і річка, і луг,
Нетоплена школа, і вірний мій друг;

Де зоряні ночі на роси рясні,
Як мамині очі – ласкаві, ясні,
Де в рідній оселі дрімота звиса
І мама весела мене колиса;

Де трель солов'їна заснуть не дає...
О мила країно – дитинство моє!

ТАЇНА

Душа жіноча – вічна таїна,
Немов природи книга чарівна,
Або незмірна моря глибина,
В якій не всім дано сягнути дна!

Вона бува то ніжна, як весна,
То, ніби літнє сонечко, ясна,
То, наче осінь, щедрістю рясна,
То, мов зима, колюча, навісна!

О так, багатолика є вона,
Та в тім її достойність – не вина,
І не розкрити всю її сповна:
Душа жіноча – вічна таїна!

ЯК І КОЛИСЬ

Я знаю, люба, час невпинно лине
І в коси підсипає сивини,
Та ти завжди прекрасна, мов калина,
І навесні, і влітку, й восени.

Я памятаю білий дим цвітіння,
Твій молодий весняний щирий дар...
Але й тепер краса твоя осіння,
Як і колись, у серці будить жар!

РАДІЙ І КОХАЙ!

Поки сонце до тебе сміється,
Не сумуй в самоті, не зітхай!
Поки серце розмірено б'ється,
Поки світ ще не сірим здається,
Ти живи, і радій, і кохай!

Не зважай, що на скронях біліє,
А за спиною осінь вита,
Для душі, що польоту воліє
І жагою горить, а не тліє,
На заваді не стануть літа!

І тобі їх боятись не варто,
Бо літа – то багатство твоє,
Синтез юности й зрілого гарту
І серйозного слова і жарту –
Це ж людини в тобі не псує!

Хай же сонце до тебе сміється,
Жовтні квітнями будуть нехай!
Поки серце розмірено б'ється,
Поки світ ще не сірим здається –
Ти живи, і радій, і кохай!

___________________
© Павло Симоненко

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/