ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Міжнародної літературної премії імені
Тараса Шевченка, член Президії Конґресу літераторів України

Історія одного вірша

ЧАСОПРОСТІР ПАМ’ЯТІ

В одному з своїх віршів відомий український поет Віктор Корж писав: „Ще не дожив до мемуарних днів, та – згадую, не згадувать не можу…“. Мої спогади заякорилися в 2007 році, коли з 5 по 9 липня я був акредитований кореспондентом, як член Національної Спілки журналістів України, і мав певний досвід участі у подібних представницьких імпрезах, на Парламентську Асамблею ОБСЄ. В останній день роботи 16-ої щорічної сесії ПА ОБСЄ, яка проходила під куполом Верховної Ради України в Києві, до мене підійшов французький журналіст Юрій Суворов і, привітавшись, мовив: „Я знаю, що Вами написаний вірш, присвячений письменнику Віктору Некрасову, автору знаменитої книги „В окопах Сталинграда“. Його син, Віктор, нині живе в Парижі…“.
На ту мить я мав при собі власний однотомник „Серце в сорочці з любистку“, де на 56 – 57 сторінках було видруковано мій вірш „Віктор Некрасов. Голос із чужини“. Переймаючись несподіваністю моменту, я зробив дарчий напис на книзі, щиро потис руку тезці, прохаючи передати синові видатного земляка.
Відповідь не забарилась. По якомусь часі я отримав листа від сина Віктора Некрасова, теж Віктора, але – Кондирєва: різні прізвища об’єднувала в незглибимий моноліт пам'ять, яка тривкіша граніту, міцніша сталі. А ще, як я зрозумів, кладку між сутностями поклала та глибока внутрішня спорідненість, не зурочена ні часом, ні людьми, ні окремішніми обставинами, які, як відомо творчим натурам, „сильніші неба, а пута їх – обручок золотіш…“.
Цитую мовою оригіналу: „Дорогой Юрий! Юра Суворов передал Вашу книгу, которую Вы любезно мне преподнесли. Меня живейшим образом тронуло Ваше прекрасное стихотворение, посвящённое Виктору Платоновичу Некрасову. Большое спасибо за то, что помогаете сохранить память о нём. Кроме того, Юра попросил сообщить Вам, что Франсуаза Саган скончалась 24 сентября 2004 года. С глубоким уважением и благодарностью. Виктор Кондырев.“
Так журналістське та письменницьке побратимство стало при нагоді у знайомстві з сином Віктор Некрасова. Рукопотиск щирості через відстані та кордони – найдорожче, що зберігає сьогодні моя пам'ять. Балада „Віктор Некрасов. Голос із чужини“ написана у формі монологу – звинувачення сталінського тоталітарного режиму, з яким боролись кращі сини і доньки Вітчизни. Багато з них віддали своє життя на вівтар свободи. Серед них – і Віктор Платонович Некрасов – талановитий письменник, гуманіст, зболений вигнанець, патріот, клечаний у часі і просторі терновим вінком пам’яті.
Того дня я подарував одну з своїх книг і журналісту Юрію Суворову, а він мені, у віддарунок, – роман французького письменника Франсуа Каванни „Русачки“ у власному перекладі на російську. У книзі талановитого прозаїка йдеться про долю французького юнака і російської дівчини в період Другої Світової війни. Це своєрідна балада про любов, у якій, як написано в анотації, „Две ментальности. Две судьбы. Две жизни, на короткий, слепящий миг слившиеся в одну. Об этом не хочется помнить. ЭТО невозможно забыть!..“.
Так. Пам'ять не йде за обрій. Вона застерігає, звинувачує. Достойних – винагороджує, виокремлює. Вчить жити: боротися і – бути гідним великих накреслень і звершень.
Перед тим, як поставити крапку, заради того, аби виправдати рубрику, під якою стоїть цей текст, зазначу: вірш „Віктор Некрасов. Голос із чужини“ автор цих рядків написав на початку 90-х, переповнений творчим поривом віддати належне борцям за Незалежність, які, пройшовши крізь морок і тернії випробувань, залишилися назавше в наших серцях правдочолим прикладом служіння Літературі і Вітчизні.
А вірш, у якому постає образ борця і провісника нових днів і звитяг, Віктора Некрасова, витримав десятки перевидань у моїх книгах, друкувався на шпальтах ґазет, звучав з поетичних трибун, в лункій тиші учнівських та вузівських аудиторій. Не загубився у вирі днів і подій і сьогодні. З нагоди 100-річчя з дня народження талановитого письменника і великого громадянина Віктора Платоновича Некрасова пропоную його увазі читачів сайту „Свій варіант“ – палкого, животрепетного рупора розкріпаченої свідомості.



ВІКТОР НЕКРАСОВ.
ГОЛОС ІЗ ЧУЖИНИ

І він звернувся до своїх убивць.
Оксана Пахльовська

Скажіть мені, новітні яничари,
Скажіть мені, неситі упирі,
В яких церквах вас на розбрат вінчали,
Благословляли при якім дворі?
Скажіть мені, нестямні поторочі,
Скажіть мені, дволикі мудреці,
Чому жахає вас обличчя ночі,
В якій зоря – сльозою на щоці?
Скажіть мені, правничі лженауки,
Лакузи потойбіччя й суєти,
Чому у вашім узголів’ї круки,
А при колінах вашинських – кроти?
Скажіть мені, соратники химери,
Лжепастори високих почувань.
По головах братів брели в Ґомери,
Натомість ваш фінал – болотна твань…
Вас обминути – звага невелика,
Пробачити – завдання чи ж просте?
Хто вас у храм Життя на зло Життю прикликав,
По тому і трава хай не росте!
Явились ви, аби творити лихо,
Щоб, обернувшись голубом в сльоту,
Мов ненароком, полюбовно й тихо
Орлів захмар’я вжалить на льоту…
Ви не чекали за гріхи покари,
Ви втямили: у зла – пріоритет.
Ви повеліли вас вписать в … Ікари,
Пофарбувати ницість в пієтет.
Служили вам цинізм і еполети,
І крижані ГУЛАГи Колими…
І навіть ті, хто правив човен Лети
З обрубаними вірністю крильми.
Та ми – живі, і це не є бравада,
У цьому навіть більше гіркоти…
…Непросто із окопів Сталінграда
Тиранове пігмейство осягти!
Скажіть мені, криваві поторочі
З печаттю фарисейства на чолі,
Як ви дивились жертвам своїм в очі,
Чий прах – не знати і в якій землі?
Як твердь свята і досі вас тримає,
Криниці не зреклись для вас води?
Невже і вас онука обіймає,
І плід серпневий дарять ще сади?
Скажіть мені, чи знають вас лелеки,
Чи вірять вашим орденам сини?
Хай упаде, немов громи далекі,
На вас мій сивий голос з чужини!

ЮРІЙ КИРИЧЕНКО