Микола Тютюнник



СПОГАДИ
 Частина I

– Вночі прокинусь і лежу довгенько,
І подумки знов лину до Русі...
Чи там живі ще милі тато й ненька,
Що, мабуть, й очі виплакали всі?

Вже п’ятий рік турецької неволі,
А сором й дотепер не полиша.
Здається, й не голодні, і не голі,
А все одно як голою душа.

Коли везли, то, кляті, вибирали,
Щоби були шляхетної краси
І щоб сорочку груди напинали,
Як напинає вітер паруси.

А я ж зелена, як листок капусти,
Бо зовсім ще дитячії літа.
Поліз один за пазуху – там пусто.
"Ну хай тоді в каюті підміта!”

Все далі й далі від кордонів руських.
Ну а назустріч, в небі, журавлі!
Журавлики, ріднесенькі, братуськи,
Візьміть й мене до рідної землі!

Яких жахів зазнати довелося!
Який страшний тоді ізвідать глум!..
Схопив мене, катюга, за волосся
І, як щеня,– в смердючий чорний трюм!

А там людей – неначе б оселедців!
І в кожного ж не те, так се болить.
Дадуть води – й горобчик не нап’ється,
А треба ж на три сотні розділить!

Напівживі, але зі мною милі.
Якась нещасна дошку колупа,
Бо за бортом же – чути! – плещуть хвилі,
Хоча й солоні, кажуть, як ропа.

І день крізь день – задуха, сморід, давка...
– Ні, це не трюм. Це, мабуть, нам – труна...
А звідки ж ти, маленька?
– Богуславка.
– О-о, нам знайома ваша сторона!

Авжеж, красива, ще й того – багата.
А річка ж там, здається, зветься Рось?
– Так-так, я помню, нахваляв і тато,
Якому скрізь бувати довелось.

– А батько ж хто?
– Священник. Я - попівна.
– Багаті ж, мабуть? – Й кашель із грудей.
– Та не сказать, щоб повно там чи рівно,
Але жили не гірше за людей.

– Ото ж бо й те: вік жити – й не тужити б!
Як мовиться, до смертного одра...
Наїстися б зеленого їм жита
Й полопатись! Розпроклята орда!

- І що воно таке, скажіть, за люди?
Хапають, як худобу і женуть! -
- Розбійники! Чи ви не ба,? Приблуди.
З отих, що і не сіють, і не жнуть! -

- Та так і є. Така, мабуть, порода.
Не знають, видно, змалку інших втіх.
Он, пташку - й ту тримати в клітці шкода,
А це ж людей! Такий страшенний гріх! -

- Хіба ж то втіха? Та Господь із вами! -
Одна з сусідок носом вже клює.
А друга тре пучками між бровами.
- Марусю, а крім тебе, діти є? -

- У мами й тата? Ні, я в них єдина. -
- Ох-хо-хо-хо!.. Яка ж тільки біда!
То, я дивлюся, мабуть, другу днину
Отой турчин на тебе погляда. -

- Та був би тато - він би їм поглянув!
Дарма, що битись сан забороня.
Він вже колись відбив отак Уляну,
Стрибнувши під татарського коня.

Увечері пішов шукать курчатко,
А тут як раз і стався той набіг.
Розказував, що занімів спочатку,
А потім як схопився за батіг

Та попід гору, де тропа збігає,
Та, зусиміць, по морді жеребця!
Той заіржав, що аж луна за гаєм!
Й матуся аж змінилася з лиця.

Уляна потім ні на крок од хати,
Та все старалась якось між людьми...
Коли людину так наполохати,
Вона тоді й "на сідало” - з курьми.

- Ох-хо-хо-хо!.. Мої ж то ви дівчатка.
Чи вам ото було гуляти край? -
І знов мене розпитують спочатку -
І про рідню, й про весь наш рідний край.

- Про всіх згадала: і про маму й тата,
Про річечку, обсаджену лозою,
Згадався навіть песик волохатий,
Та так, що знову вмилася сльозою!

Поплакала та й умостилась спати –
Про все ж, здається, їм розповіла,
Лиш про одне не сміла доказати –
Що вже тоді закохана була.

Воно ж, здавалось, дівчинці не личить
Про щось подібне й розтуляти вуст.
А він же був... ну, й справді справжній лицар,
Хоча й ледь-ледь засіявся той вус!

Він поруч жив. Й почав мужніти рано,
Хоча й не знав тривних ізмалку страв.
І був козак, і кликати – Богданом:
Батьки молились – ось їм Бог і дав!

А як молились!.. Років десять, бідні!
(Хай буде іншим, недолугим, страм!)
Стояли і заутреню, й обідню,
І ввечері ходили в Божий храм.

А більш – вона, будь-якої нагоди,
Не тільки у неділю й празники,
Бо підіймались часто у походи
Та й шли кудись удалеч козаки.

Виходив полк. Обабіч бігли діти.
Жінки як зняті тільки-но з хреста.
Ворожим планам вчасно запобігти -
Походу філософія проста.

Виходив полк. Страшні війни закони.
Стоять жінки – виглядують свого.
Таке вже велелюддя й сотні коней,
А очі бачать лише одного!

Виходив полк. І коругви качались.
Ну, начувайтесь, кляті вороги!
Та шляхом цим для декого кінчались
Недовгі і сумні його шляхи.

Виходив полк. Обоз іззаду рушив.
(Без провіянту як же на війні?)
Ну а жінки – суворі й непорушні,
Як половецькі баби кам’яні!

Про це усе я чула від матусі –
В зимові свята, в світлую Йордань,
Бо так набридну, наче муха в вусі:
– Ну, розкажі-іть...
Що хоч ти гопки стань!

- Тріщав мороз, і лід тріщав на річці,
І сніговій, мов різаний кабан.
Відчиниш двері – холод по долівці,
Як восени долиною туман.

І так мело – не знати, на що й схоже!
І цяточки ж не видно на дворі.
Таке мело, що вранці перехожий
Спросонку спотикавсь об димарі.

І все ж таки як затишно удома!
Й хоча мороз віконця вишива,
Та навіть в хату внесена солома
Ворушиться, зігрівшись, як жива.

– Розкажете, матусенько?
– Ну, слухай...
- І знов мені – про давні ті літа.
Це не "Псалтир”. Бо той влітає в ухо,
А з іншого одразу й виліта!

Розказують... Надворі не вщухає.
Вітри, здається, навіть стіни гнуть.
І мама все частіше позіхають
І хрестять рот, щоб зле не проковтнуть.

Ну а замовкнуть – знов про щось питаю,
Моя ж цікавість вже не має меж!
Та ще й, немов зненацька, навертаю,
Щоб розказали й про сусідів теж.

– Це ж про яких сусідів – про Шабленків? -
Ховаюся обличчям в подушки!
– Оце так-та-ак, – сміються ніжно ненька, –
А чи давно ж просохли пелюшки?

Це, мабуть, сняться декому кислиці!.. -
(А я ж тоді й сама вже не своя!)
Затим погладять ніжно по голівці:
– Дитиночко ж дурнесенька моя! -

- Бо я ж, було, товчусь біля віконця.
А він іде. Дорогу розвезло.
Не так, мабуть, радів наш предок сонцю,
Як я йому, що аж влипаю в скло!

А він високий. Руки й плечі дужі –
Воно ж помітно навіть іздаля –
Обходить чи стриба через калюжі,
А голову й на крихту не схиля.

Несе її шляхетно й гордовито,
Неначе зроду й не знавав біди...
Не схилиться ж ні перед ким на світі,
Хоч зверху вистав скляночку води –

Всю донесе й краплини не розхлюпа!
А то ще й глянуть може звисока.
Тоді ж якою має бути люба
Такого ось красуня-козака?!

Мені такій і в слід же не вступити!..
Така, мабуть, що й сонцю відчиня.
І хоч там кажуть, що з лиця не пити,
А як воно – ну геть сороченя!1

"То ж яйця драла”, – кажуть люди здавна.
Так соромно – що аж лице горить!
Чи я ж залізти на дерева здатна
Та ще й гніздо сороче розорить?

Була маленька – ще й пускала нюні:
– Чи вам не гріх ото так дратувать?
Чи я ж могла знущатися з манюніх?
Та я ж їх ладна з рота годувать!

Було, було... Й закінчилось бідою,
Хоч ти тут плач, хоч бийся, хоч кричи...
Було й спливло, як ночви за водою,
В якусь таку – аж страшно! – далечинь!


Від автора:
Чи так було – брехати не беруся.
То ж промовчу (бо є на те причина...)
Ну, а тепер облишимо Марусю –
Нехай собі, сердешна, відпочине.