* * *
Ранок різко проричав кордоном.
Не запізняться сьогодні поїзда,
несучись із емоційним дзвоном.
В тамбурі покуримо?! – О, та′!
Зникне дим прощально синій. Згадуй!
Ледь шатаючись – в останнє – провідник.
Чай хвилюється в стакані – радий!
вже за склом парад зелений зник.
Радісно розрізали райони
степу. Ось-ось визирне вокзал.
Що ж, ми прориваємось додому…
Ну, привіт! Впізнав?

* * *
… Вже сонце напрямляє прямо вектор…

Золотокоса, шумна – файна дівка,
народжена із Елвіса платівки,
із жовтнем жартівливо мчить проспектом.

Лягає вектор сонця на бруківку.
В проміннях силует ефірно тане…
Стрибають в ритмі – з голками каштани –
аби ж то не подряпали платівку…

* * *
Лиш дві фігури, що ховалися від міста,
десь будували примітивну казку.
Куди йдемо? У нескінченність? – Звісно!
Листи від дуба. Бурштинова ласка.
Стрічала, срібна, нас дощу завіса,
під комірець застрибнули краплини.
Сліди спішили в безсвідомість з лісу.
День вогняний за обрій линув.

* * *
Червоне від сорому сонце… Впаде
яблуком з гілки достиглого неба.
Засіє листами листопад. А де
шукати розгублено?! Треба…
Червоне від сорому сонце… Знайти!
І присмак проміння жаданий відчути.
А так – недочитані нами листи
засипали парк забутий.

* * *
Кремезні сходи ледь зітхають. П’ятий поверх.
Тонкими пальцями втішає хтось поруччя.
Вірші загублені посеред днів зимових…
А, може, викинуті із покрівлі-кручі?

Повітря жадібно ковтне враз дім дев’ятий.
Хрипітимуть протяжно двері хворі.
Хто ж зміг в під’їзді хмурому сховати
вірші холодні та гарячі зорі?!

* * *
Море лише всміхнеться –
піде на берег
хвиля.
Кілометри
мовчання,
нерухомості милі
усмішкою розірвуться.
У обійми – скелі.
Сірі.
Кремезні.
Грубі.
Та сьогодні – веселі!

* * *
Чуттєва й п’янка – тікати!
Прямцем, зрахувавши милі.
Ключі у кишені лякливі.
Наплічник – пузатий.
В листопада бідні шати
і хибні хвилини-хвилі –
ураз! Незбагненно рухливі.

Навмисно. Ошатно. Тікати!