Костенко Геннадій (Юрій Ош)
м. Суми

ПРОБЛЕМА

Найболючіша дилема,
нерозгадана проблема,
на землі з часів Гомера –
це життя пенсіонера.
Що робити з тим життям,
як воно і тут, і там?
Чи піднять пенсійний вік,
не дожив щоб чоловік?..
Але вік не допоміг,
бо такий обставин збіг:
старигани ті живуть
по сто років і не мруть.
І всесвітній клір рішив:
щоби люд старий не жив,
треба знищити, мов сказ, –
отруїти їх ураз.
Не судили, не рядили –
так зробили, як рішили.
І, як діяли кмітливо,
зажили усі щасливо…
Та думки вже майорять –
що… самі як постаріють?
Тож старіть ніхто не хоче…
А диявол аж регоче.

ЩАСТЯ ПЕНСІОНЕРА

Прокинувся вранці на диво бадьоро
і чую – веселість мене розпира.
Прибилась до мене вона ще учора.
Веселість, веселість – це щастя сестра.
І раптом здогадка ураз спалахнула:
платить за квартиру сьогодні пора,
бо жінка недавно по радіо чула –
готується владою… всяка мура.
Зіскакую з ліжка і миттю… до банку.
Народу там бачу справдешнюю тьму,
страшенна тут черга вже виросла зранку,
людей мов женуть в пересильну тюрму.
Встромився я мовчки в ту чергу слухняно
й простояв, як завжди, там майже півдня.
Аж сонце, здавалось, хиталося п’яно,
коли я додому вертав навмання.
В кишені у мене тепер спорожніло,
та в грудях я свято немов відчував,
у серці моїм було любо і мило –
укотре я щастя своє святкував.
Хіба цього мало – щомісяця щастя!
Ніколи не мріяв про долю таку…
Хай буде сутужно, та якось удасться
на крихти прожити в своєму кутку.

МАРШ «ПРЕЗЕРВАТИВІВ»

І знов у нас святкова шарпанина…
І знов у нас згадали про народ –
ще вчора ми були, мов бур’янина,
сьогодні ми усі – за перший сорт.

На кожнім розі – гуркіт гучномовців,
і прапори, і радість так і пре…
від марнослів’я бравих красномовців,
здається, на деревах листя мре.

Крокують хвацько наші ветерани
під урочистий, збурений мотив…
а завтра їх, героїв поля брані,
відкинуть, як гнилий презерватив.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хвала, хвала вам, мудреці держави,
що ви не забуваєте про нас.
Та, може, так і треба, Боже правий,
бо приповідка є – на все свій час…

ВЕТЕРАНЕ!

О воїне і ветеране,
ти мов останній з могікан,
що залишає поле брані,
де йде суцільний дерибан.
А щоб шпані не заважали
отой творити дерибан,
у книзі пам’яті держави
вже не потрібний ветеран.
Ти там, на тій війні, зостався,
чатуєш на передовій,
а в мирний час повиростали
фронтовики якісь нові.
І самозваних ветеранів
все більшає із року в рік,
вони красуються з екранів,
а ти сьогодні віддалік.
Отож як бачу ветеранів –
міцних і груди в орденах,
мені неначе душу ранить
за Батьківщину справжній страх.
О воїне і ветеране! –
кричу сьогодні до небес. –
Щоб зупинити дерибани,
не вистачатиме тебе…