Еліна Заржицька,

м. Дніпропетровськ

Він ніколи не побачить Непал...

Полковник Вадим Галушко ніс терористам каву та бутерброди. Була глибока ніч – близько третьої; злітним полем аеродрому сновигав холодний березневий вітер. Разом із Вадимом, тримаючи в руках судки і термоси з їжею для заручників, ішли ще двоє його співробітників.

Перед тим, як іти, полковник нашвидкоруч накидав два короткі листи – матері та братові. Брата просив, у разі чого, доглянути за мамою. Маму ж запевнив у своїй любові та покаявся, що син він, може, й непутящий, але, якщо і робив щось не так – не зі злого наміру, а ще – просив вибачення за те, що не приділяв їй достатньо уваги.

Усі троє, переодягнені в льотну форму, сіли до мікроавтобуса. Радіотелефоном повідомили на борт літака: «Рафік» везе їжу».

ТУ-134 сиротливо стояв на крайній смузі. Його відігнали туди задля безпеки: змовники погрожували підірвати літак, якщо їхні умови не виконають. А умови були такі: п’ятдесят мільйонів доларів і літак до Непалу.

Не поспішаючи, Галушко першим почав підніматися сходинками трапа. Він не знав і не міг знати, чи стане за кілька секунд заручником особисто, чи отримає кулю, удар ножем, чи під час вибуху розділить долю полонених пасажирів.

– Можна увійти? – запитав полковник і зупинився перед відчиненими дверцятами.

– Заходьте, – відповів спокійний голос із напівтемряви.

О пів на другу ночі, коли він вже засинав, у його квартирі пролунав телефонний дзвінок. Черговий управління СБУ повідомив, що в аеропорту перебуває захоплений терористами літак, який здійснював черговий рейс в одну з арабських країн. Галушко підняв по тривозі сім співробітників своєї бригади із запобігання викраденню літаків. За кілька хвилин вони вже сиділи в машинах, що мчали до аеропорту.

У екстрено створеному штабі з порятунку заручників полковника поінформували, що терористи випустили жінок із дітьми і вимагають нагодувати решту тридцять сім пасажирів, яких залишили в заручниках. Відтак потрібно якомога швидше доправити їжу, а заодно відвернути увагу терористів, не викликаючи підозри, аби забезпечити час для прибуття групи захоплення. Також було відомо, що у терористів є радіокерований вибуховий пристрій, який може бути приведено в дію будь-якої миті.

Узгодили, що підуть троє – під виглядом працівників наземної служби аеропорту.

– Одним із трьох піду я, – випереджуючи інші пропозиції, наголосив Галушко. – Досвід, дякувати Богові, маю.

Досвід у нього справді був: неодноразово брав участь у знешкодженні озброєних злочинців, майстер спорту міжнародного класу з самбо і дзюдо.

Ступивши до салону літака, Вадим одразу вихопив швидким поглядом двох молоденьких бортпровідниць.

Молодці дівчатка. Чудово тримаються, відзначив про себе.

Ліворуч, опершись спиною на стіну, стояв худорлявий рудобородий молодик досить інтелігентного вигляду.

Галушко зміряв оком відстань одразу не дістанеш.

На шиї у терориста висіла сумка, в якій він щось притримував лівою рукою. Правим плечем чоловік притискав до вуха слухавку, щоб контролювати всі переговори екіпажу з аеропортом. Час від часу в сумці щось клацало; рудобородий попередив, що кожні п’ять хвилин двоє з його групи, які перебувають у салоні серед пасажирів, за допомогою електронного пристрою подають йому сигнали. У випадку, якщо він не відгукнеться, літак буде підірвано без попередження.

Хоч щось з’ясували, розглядався далі полковник. – Ватажка, ясна річ, чіпати небезпечно: як тільки ті двоє зрозуміють, що з ним щось сталося, почнуть діяти самостійно. І в руках у нього не пістолет, кнопку зуміє натиснути навіть якщо його схопити.

Галушко назвався терористові начальником зміни. Капітана Максима Білаша та старшого лейтенанта Сергія Щербаченка відрекомендував як інженерів аеропорту.

– А де керівництво? – обурився терорист. – Я вимагав зустрічі з відповідальними особами.

Полковник на це картинно позіхнув:

– Сплять... Вони ж керівництво. Не добудишся. А потім поки зберуться, поки доїдуть...

Стюардеси вже розносили бутерброди із сиром та ковбасою. Запропонували і рудобородому. Той скривився:

– Чому тільки бутерброди? А де гаряче?

– Ну, ти й нахаба! – Галушко похитав головою. – Ми й для себе цього не маємо. Захотів серед ночі. Самі голодні!

І він миттєво проковтнув бутерброди, що призначалися терористові:

Тепер от чекай на гаряче!

Ватажок виглядав заспокоєним. Але не менш спокійно виглядали і троє в льотній формі.

Терорист звертався до присутніх тільки на «ви». Вадим же не делікатничав, «тикав», використовуючи різницю у віці. Психологічно це було правильним, адже так легше перехопити ініціативу, збиваючи рудобородого з його ритму. Та й простіше стане скоротити дистанцію.

Усі четверо стояли вже майже поруч. До терориста – не далі витягнутої руки; щоправда, коли він маніпулював із годинником та чимсь клацав у сумці, то відходив на крок.

Завданням групи було якомога довше тягнути час, спробувати умовити злочинців відпустити заручників і визначити, де вони розмістили вибуховий пристрій.

– Ну, і як же ти збираєшся дістатися на цій колимазі до Непалу? – буденним тоном, пережовуючи бутерброд, запитав Білаш. – Потрібна мапа, пілоти, що літають на міжнародних трасах. Тобі треба брати інший літак. Відпускати людей...

Слово за словом, продираючись крізь хащі вагань і недовіри, рудобородий таки дав згоду пересісти на ТУ-154, але за однією умови: літак підганяється якнайближче, і тільки тоді до нього переносять багаж.

– Особисто буду спостерігати за цим, – попередив він.

Тобто, вибуховий пристрій у багажі, подумав Галушко.

Тим часом фахівці оперативного штабу розпитували звільнених раніше пасажирів. Офіцери намагались отримати якомога більше інформації про змовників. Їх цікавили найдрібніші деталі, кожен згаданий свідками рух, жест, кожне сказане слово. Люди пригадували: бачили, що в аеропорту рудобородий із кимось розмовляв, але ніхто не міг пригадати, з ким...

Галушко повагом пояснював терористові, з якої причини йому краще відмовитися від своїх намірів, адже скрізь, куди б він не прилетів, на нього і його друзів чекає в’язниця. Мовляв, такі закони в усіх країнах.

– Відпусти пасажирів, – пропонував полковник, – візьми в заручники нас. Навіщо непричетних людей мордувати?

– Добре, – нарешті вимовив рудобородий. – Заручниками залишаю п’ятнадцятьох пасажирів, двох провідниць і вас. – Він кивнув полковникові.

Галушко вдячно посміхнувся.

– Давно б так.

Він відчув певне полегшення. Не від перспективи полетіти в Непал – від того, що терорист до певної міри виявив йому довіру. Тобто стає реальним потрібний близький контакт, і, відповідно, можливість знешкодження.

– Ненавиджу цю країну! – раптом зірвався рудобородий. – Набридло! Нема тут нормального життя для людини!..

– Та не гарячкуй ти, – зупинив його Галушко. – Тебе як кличуть?

– Георгієм.

А працюєш ким?

Працював!.. У минулому – радіоінженер. Знаєте, яке то було потужне підприємство?!.. Усі пишалися. А отримали, ідіоти, цю.... незалежність, завод і захирів, аж поки не розікрали по шматочку. Був велетень, а розпався на сотню нікчемних приватних фірм. Кожен фірмач на своїй дуді грає і вигадує способи, як народ обдурити і собі зекономити... А я – інженер-конструктор. Мені куди подітися? На базарі трусами жіночими торгувати?

– Радіоінженер? – Полковник зі здивуванням розглядав рудобородого. – Я теж колись працював на Харківському радіозаводі. Щоправда, потім в інституті не довчився. Дружина, двоє дітей, туди, сюди... Але і зараз платня з куций хвіст.

Вадим і справді працював колись на заводі – ще перед армією. Промовчав тільки, що за плечима у нього – юридичний інститут і академія при СБУ.

– Послухайте, – очі терориста заблищали, – хочете полетіти зі мною? Я дам вам мільйон. Уявляєте? Мільйон! Тим більше, ви все одно будете зі мною. А мене там чекають, я їду не порожній, у мене є цінні відомості та ідеї!

Галушко сумно зітхнув:

– А дружина, діти? І батьки старенькі. Вони ж у мене ще того, комуністичного гарту. Не пробачать. А мільйон, воно, звичайно, добре... Тільки рідним же ж я допомогти все одно не зможу.

Чим «м’якшим» ставав полковник, тим азартнішим – терорист.

– Та ви нічим не ризикуєте! – гарячкував він. – Якщо не захочете залишатися там, зможете повернутися. Ну, а більше мільйона дати не можу, адже я обіцяв тим, хто буде мене зустрічати...

– Так вимагай більше! Чого дріб’язкувати? – порадив Галушко.

А про себе всміхнувся: хто б послухав – отетерів би така собі мила дискусія приятелів, як його жити далі.

– Я все розрахував, – не погодився рудобородий, і після паузи додав: – Вам я, звичайно, все одно не вірю, не сподівайтеся. Але якщо погодитеся залишитися зі мною в Непалі, гроші – ваші.

– Треба думати, – Галушко потягнувся, випробовуючи нерви і реакцію потенційного «партнера». – Дуже несподівана пропозиція, хоча, слово честі, приваблива...

Вже цілком розвиднилося. Близько п’яти годин минуло в товаристві з терористом. Вдалося переконати його, що таку велику суму у валюті швидко не зберуть, тому треба почекати. Але як не намагалися «льотні інженери» зробити ситуацію керованою, терорист починав нервувати, і далі тягнути ставало дуже небезпечно.

– Гаразд, – сказав Галушко, – ми сходимо в аеропорт за гарячою їжею, переговоримо, щоб поквапилися з грошима. Нам це теж вже набридло!

Полковник повертався в аеропорт із твердим переконанням: рудобородий блефує, треба його брати, немає в нього спільників, немає й бомби.

– Ну, а раптом є? – заперечували йому в аеропорту. – Там же люди...

Повернулися в літак з гарячим.

– Їж, Георгію.

– Спочатку людей нагодуйте, – відповів рудобородий.

Ти диви! Небачений випадок: терорист із людським обличчям, лізло в голову Галушкові.

Нарешті всі поїли.

– Жоро, а може, полишиш свої задуми? – Галушко повертав розмову в інший бік. – Небезпечно це. Тебе ж усе одно в спокої не залишать. Не зараз, так потім дістануть. Або родичі постраждають. У тебе рідні є?

– Немає в мене нікого! – відрубав рудобородий.

– А раптом загинеш і людей погубиш?

– Помирати страшно. Але краще вже смерть, ніж таке життя!..

Галушко зітхнув. Ноги від нічного стояння налилися свинцем, і це починало втомлювати.

Тим часом Щербаченко, як ніби допомагаючи стюардесам, пройшов до салону – обдивитися. Треба було узгодити зібрану оперативним штабом інформацію про пасажирів: хто може бути співучасником рудобородого.

– Годі! – від утоми і напруги нерви у рудобородого здавали. – Чому й досі немає керівництва? Де гроші?!

– За півгодини будуть, – якомога миролюбніше виголосив Галушко. –Почнемо вантажити багаж?

– Підганяйте з цього боку під ілюмінатори, щоб я все бачив!

– Нехай твої люди перевіряють, – запропонував полковник.

– Ні, – заперечив ватажок. – Нехай сидять у салоні.

Рудобородий іноді визирав в ілюмінатор: чи не оточують літак; нервово палив.

– Відпусти! – несподівано заблагав старий із салону. – Я учасник війни...

– Ні! – гаркнув терорист і звернувся до Галушка, – Якщо о десятій не буде грошей, виведемо на трап стюардесу і пристрелимо, за десять хвилин – другу. Тоді швиденько принесете!

О дев’ятій тридцять п’ять полковник повідомив, що гроші зібрано.

Він уже знав, що все облаштовано для проведення операції зі знешкодження терористів. У черговий раз повертаючись з аеропорту, ішов із завданням спробувати зробити так, щоб рудобородий вийняв руку з сумки, і блокувати його.

Дев’ята п’ятдесят...

– Ідіть і скажіть: жодної зайвої хвилини не чекатиму! – наказав терорист.

Полковник обернувся до Щербаченка й Білаша:

– Ваша черга, я – заручник, – а сам дістав цигарки і наблизився до терориста. – Не треба нервувати, Жоро. Зараз прийдуть. На, посмали та заспокойся.

І простягнув цигарку не до правої руки рудобородого, як уже робив неодноразово, а до лівої, що була опущена в сумку з вибуховим пристроєм. Той машинально вийняв руку, потягнувся за цигаркою...

Галушко схопив його в обійми, і наступної миті той вже летів до рук Щербаченка й Белаша, а сумка лежала на підлозі.

Ще мить – Галушко побачив, як із проходу до нього мчить чоловік. Точним ударом полковник збив його з ніг (потім – хто б знав? – з’ясувалося, що це був працівник міліції у цивільному, з пасажирів, який хотів допомогти...) За три секунди, як чорти з тютюнниці, позаскакували до салону люди з групи захоплення і блокували літак.

Пасажири із задоволенням виконували команду: «Руки в гору!».

Якби викрадачі бачили, як працюють хлопці з групи захоплення, подумав Галушко, вони б не викрадали літаків... А Георгій... Що ж, Георгій не мав жодного шансу долетіти до Непалу. Він його ніколи не побачить.

Стюардеса, спускаючись трапом, витирала зі щік рясні і вже «дозволені собі» сльози. Тепер уже можна...

Галушці тиснули руку, обіймали. А він відчував себе ніяково, виходило, ніби на публіку грав.

В аеропорту він переодягнувся у свій цивільний костюм, попив чаю.

Їсти не хотілося. Відчув насування глибокої апатії.

Знову програв у голові дії своїх співробітників.

Чудові хлопці, подумав полковник, іти з ними в розвідку – задоволення: зібрані, енергійні, рішучі. У будь-якій ситуації зорієнтуються. Коли рудобородий прилетів до них у руки, вони так витончено сповили його, ніби постійно тільки цим і займалися.

...Опівдні Глушко приїхав на роботу, але його відправили додому, порекомендували: відпочинь. Він повернувся, ліг. Та сон не йшов.

Вадим дістав із нагрудної кишені кітеля, що висів на спинці стільця, писані цієї ночі листи. Розгорнув, постояв, подумав... Потім зітхнув, знову акуратно склав аркуші і запроторив подалі вглиб до шухляди стола.

О тринадцятій тридцять, коли він уже засинав, у його квартирі пролунав дзвінок...

Примітки:

Сновигав... Я розумію, що то не те, що гуляв, але подумав, що, може, настрій підкріпити.

.....

«Льотну форму»... я не міняв, хоча, гадаю, треба. Там далі у тебе про «Наземну службу», а тут «льотна». До того ж ніби вже у нас впроваджують не «форма», а «однострій»... Не знаю, чи тобі сподобається.

Може, хай би було «однострої працівників аеропорту»... або ж «одяг службовців аеропорту». Аби не льотчик, якого терористи могли спокуситися використати у плані викрадення...

....

Черговий управління СБУ – я не знаю, у якому місті все те діялося, тому не знаю, обласного чи якого рівня було те управління. Заліз на сайт СБУ ) і не знаю, чи взагалі було б то правильним. Які у них там бувають чергові...

....

У екстрено створеному штабі з порятунку заручників полковника поінформували

Розумію, що тут може здатися, що як ніби штаб сформували вже «при полковнику», але це, як мені здається, несуттєво, бо попередня форма, я гадаю, надто громіздка.... Чи ні?

Полковник на це картинно позіхнув – Я не певен, що і це треба лишати. Бо ж навряд чи в умовах напруженості з терористами у працівника аеропорту могла залишитися якась сонливість. Навпаки, вона мала б виглядати неприродною, і позіхання нервовим. Хіба що «начальство» передражнював... Подумай.

на міжнародних трасах – перед тим ішлося, що літак летів у одну із арабських країн. Тобто таки міжнародний... Чи йдеться про відстань польоту і напрям?

Полковник повертався в аеропорт – виходить так, що його начебто взяли як заручника, але відпустили... Може, ліпше, щоб ходили його товариші? Знаю, що ускладнить розповідь... але... для «розбещених» фільмами про терористів читачів... )))))

І ще... мені здається, що один терорист таки бути не міг. Тобто важко собі уявити, що одна людина могла утримувати в салоні слухняними тридцять сім пасажирів тільки нагадуванням про бомбу. І вони сиділи як прикуті на своїх місцях. Прибулим, чужим він міг брехати про спільників, але ж пасажирів же не обдуриш... Якщо нема спільників, то й нема. Тому міліціонер потім виглядає не зовсім відповідним.

І ще..

Була згадка про те, що «люди когось бачили, з ким він говорив у аеропорту». Виглядає на незакінчене. Тобто як ніби мало бути продовження про «спільників». Може, викреслити? Я б сам викреслив, але тоді втрачається свого роду обгрнутованість переходу до наступного повідомлення, абзацу.. Тобто тоді треба якусь заміну.

Я розумію, що чіпляюся інколи до дрібниць, але... От натура така...  Вибачай!

Наприклад, із віком і статусом не дуже розумію. Те, що полковник має тільки брата і маму, я можу зрозуміти (не склалося особисте життя, хоча наскільки мені відомо в службах такого типу завжди слідкували за «порядністю» працівників, тобто мали б бути одруженими, та й військові таку традицію самі мають... але ладно... вибрав найближчих, брата і маму), але скільки йому років – не зовсім. Наскільки він старший за того рудобородого, якщо обоє уже встигли побувати «радіоінженерами»... Виглядають на, щонайменше, майже ровесників. Тоді суть не у різниці віку. А «способі» спілкування.

Ось...