Костенко Геннадій (Юрій Ош)

                                                               Оповідання

Познайомилась вона з Петром на весіллі у своєї однокурсниці. Обидва були свідками у молодят. Через півтора роки вона мала закінчити педуніверситет. Батьки відкупили його за долари від армії, ніби по здоров’ю не підходив до армійської служби. Насправді ж здоров’я у нього було хоч одбавляй. Саме тому Петро, здоровий, симпатичний хлопець, працював охоронцем в обласній лікарні, де шалено мацав молоденьких медсестер. Але мацати – то одне, а далі… треба було одружуватись. Тож і впала йому  в око Настя. Білява, сіроока й струнка, як і він, до того ж розумна й серйозна, в міру весела, вона одразу сподобалася Петру.

Отже через півтора року, тільки-но Настя отримала диплом, вони й одружилися. Трохи пожили у її батьків. Невдовзі її та його батьки скооперувались і купили їм трикімнатну квартиру, щоб молодому подружжю було де жити з майбутніми дітьми, можливо, аж до кінця свого життя. І зажили вони спочатку тихо й мирно. Настя вчителювала, викладала українську мову у старших класах, тому навантаження у неї було неабияке. А тут, як і очікувалося, пішли у них діти. Народилась дівчинка, а по два роки – одразу аж двоє хлоп’ят, близнята. Згодом почала Настя, як то кажуть, розриватися між школою й дітьми, сім’єю. А що ж Петро? Як виявилось, найбільше за все в житті він полюбляв пиво й риболовлю. Отож, добу він чергує у лікарні, потім дві доби сидить-лежить на дивані перед «телеящиком» або ж гасає з друзями по річках та озерах з рибальським причандаллям. А гасав він добряче, бо за грошову допомогу на дітей купив собі легковик. Настя намагалась якось втовкмачити йому, що вона не двожильна, батьки у них вже старенькі, тому їй край необхідна його поміч. Та у Петра на все була одна одповідь:

– Діти – діло перш за все материнське… Треба було раніше кумекати, коли заміж виходила.

Отак бідкалась, бідкалась Настя, час від часу воювала зі своїм чоловіком, та й усе осточортіло їй. Від колишнього кохання у неї не залишилось нічого. Недарма кажуть, від кохання до ненависті – один крок. Тому Настя вже просто ненавиділа свого чоловіка.

Якось вона розповіла про своє життя-буття своїй щирій подрузі Наталці, також вчительці, віком трохи старшої за неї.

– Горе з оцими мужиками!.. А знаєш що… приходь до нас, у наш гурт, поки що невеличку жіночу організацію «Амазонки», – сказала Наталка, вислухавши подругу.

– Амазонки? І чим же ви займаєтесь, яка мета у вас? – питає здивована Настя.

– Мета? Зробити з наших чоловіків, з оцих ледачих телят, козаків… Та ти приходь, сама побачиш, послухаєш. Зараз літо, тому ми збираємось раз у два-три тижні біля річки у такому собі кафе-барі «Бунгало». Саме завтра у нас чергове зібрання. Заходь надвечір до мене, о п’ятій, сходимо на годинку. Не пожалкуєш!

Дослухалась Настя до подружніх слів та й вирішила сходити з Наталкою до того гурту. Отак вона познайомилась з амазонками у їхньому місті… Повсідались вони, жінок з п’ятнадцятеро, у дерев’яному будиночку, виклали з сумок усяке їство – печиво, цукерки, овочі, дві пляшки сухого вина, скуштували того-сього, що принесли, та й почали гомоніти. Наталка познайомила жінок зі своєю подругою. Настя присіла до них і почала придивлятися, прислухатися. 

Це були молоді жінки. Бо старі, певне, давно махнули рукою на своїх чоловіків, з яких козаків вже не зробиш. А от щодо чоловіків молодих, то у жінок надія ще не втрачена остаточно. Саме тому вони й збираються і гомонять про те, що на душі накипіло. А накипіло багато.

– У моєму під’їзді, – каже чорнявенька жіночка у світлій легенькій кофтині, – є чудернацьке сімейство. Чоловік, жінка, обом років по п’ятдесят, і троє дітей різних за віком. Живуть в однокімнатній квартирі. Уявляєте? П’ятеро у такій квартирці! Він – безпробудно п’є, ніде не працює, майже кожного дня вже о сьомій ранку, бачиш, ледь хилитається на ногах. Я б його задушила!.. Вона – вештається по багатих сім’ях, прибирає у квартирах. Як живуть – один Бог відає.

Чорнявеньку підтримує блакитноока білявка:

– Зимою глянеш у вікно – повзуть з річки рибалки з ящиками через плече. На річці од їхнього рибальства ступити ніде, бо скрізь – пляшки горілчані. Інколи думаю, це ж отаке одоробло зараз увалиться у квартиру, познімає своє рибальське лахміття, покидає біля дверей, а дружині – порайся з ним. До того ж, слова проти не можна сказати – матюків отримаєш, а то й стусанів заробиш.

– Дівчата, ви звернули увагу, – підхоплює жваву розмову повненька жіночка з короткою зачіскою, – що у нашій місцевості, особливо у нашому місті, мужики, яким за тридцять, здебільшого пузаті й сракаті? Чому? Тому що поголовно щодня дудлять пиво. А од пива ростуть пузо й зад. Ходять, наче з подушками спереду і ззаду, – гидко дивитися!

Отак хвилин сорок роздратовано обмінювались думками вкрай схвильовані жінки, поки височенька жінка, що вела збори, не сказала:

– Отож, підіб’ємо підсумок нашій розмові, дорогі амазоночки… Ми ще на порозі створення справжньої дійової жіночої організації «Амазонки», головна мета якої –  зробити з наших мужиків справдішніх козаків. Як бачимо, це не так просто. Від цього і в країні у нас бедлам. Бо, скажімо, хто у нас завжди у Президентах походжає? Тільки мужики. Чому? Тому що ми тільки їх і обираємо. Справи показують, що цьому треба покласти край!

Після такої бурхливої розмови жінки скупалися у річці і розійшлися. Настя, збуджена почутим, відчувала, що в неї ніби з’явилася якась опора під ногами.

По два чи три дні розповіла вона Петру про своє знайомство з місцевими амазонками.

– З жиру дуріють бабоньки! Їхнім чоловікам пора братися за віники, – процідив крізь зуби Петро й зневажливо крутнув головою. І Настя зрозуміла, що говорити з ним на цю тему немає сенсу.

А тут ще одна халепа звалилася на її голову. Петра потурили з роботи. За службове недбальство й пияцтво. Він, виходить, і на роботі дудлив пиво. Почались у них сварки, бо коштів не вистачало навіть на необхідне. І Петро, не довго думаючи, вирішив зайнятися… собаківництвом. Так, так, собаківництвом! Тобто собачим бізнесом. Познайомився з якимись ділками, які нібито зналися на цій справі, і понавів, понаносив у квартиру цуциків і цуценят. Усяких порід і мастей, цебто щоб їх розводити й продавати. І в квартирі у них розпочався такий розгардіяш, що важко розповісти. Особливо коли Петра не було вдома. Тоді кудлата псарня вила, вищала й скавуліла на всі лади. Все це, як кажуть, не на добро йшлося. І прийшло ось до чого.

Якось Настя наскребла грошенят, купила сякої-такої свининки й почала куйовдитись з нею на кухні. Петра вдома не було. Собаки, як завжди, вовтузились у коридорі. Насті припекло в туалет. Пішла вона, а двері на кухню забула зачинити. Приходить – матінко моя! Собачата стягли зі столу м’ясо й шматують його на підлозі. Настя вхопила віник і почала гепати ним собак, намагаючись вихопити у них м’ясо. У цей час несподівано з’явився Петро. 

– Ти б’єш собачок? – заволав він та – лясь Настю по фізії. І тут її прорвало. Не тямлячи себе, схопила вона зі столу, що під руку перше попалось, молоток, яким м’ясо відбивають, та – шарах ним Петра по голові. І попала якраз біля скроні. Той хитнувся й бебехнувся на підлогу. Настя отямилась, кинулась до нього, а він вже готовий. 

…Через місяць був суд. Амазонки привели цілий натовп на захист Насті. Можливо, через це, а можливо, через трійку діточок Насті присудили три роки умовно.

Вийшла вона на вулицю після суду й відчула душевну порожнечу. На думці крутилось: «Якщо з чоловіка не виходить за духом козак, нічого йому й світ білий каламутити». Воно-то так, подумалось їй, але… на душі було все одно журно. Їй було жаль Петра. Як буває жаль перше кохання. Навіки втрачене.