Ольга МУСІЄНКО

ДУХ ПРЕДКІВ

З якого часу вона стала відчувати в собі голос гір – вже й не пам’ятає. А тепер вони часто почали з’являтися їй у снах. Красиві голубі ялиці, ошатні смереки та ялини густо вкривають невисокі, пологі Карпатські гори. Вони мальовничим видивом простягуються аж до самого горизонту, – манять, ваблять неповторною красою. А вона чомусь стоїть одна, у межигір’ї, на рівному кам’янистому плацу, і слухає, як співають гори. І здається їй в цю мить, що в ній самій звучить ця велична мелодія, і виникає таке відчуття, ніби вона сама зрослась із ними.

Буває, прислухаючись до шуму степових акацій і тополь, вона чує зітхання сосни і звук трембіти. А іноді гляне на квітку абрикосу – і бачить, як рясно цвітуть вишні десь там, далеко, у самісіньких Карпатах, на тітчиному та дідусевому городі…

У зрілому віці з людиною часто трапляються такі дива. Її ніби кличе до себе дух предків.

Вона пам’ятає, як бабуся – старенька жвава й мудра гуцулка, повезла її в Карпати, щоб показати своє родинне гніздо, де споконвіку проживала вся її рідня. Саме тоді її дитячий погляд увібрав неповторну красу гір на усе життя.

Досі пам’ятає, як маленькими ніжками ступала босоніж по округлих камінцях дзюркотливого гірського потічка, в якому грайливо тріпотіли маленькі срібні рибки. Як збирала у лісі дуже смачну і соковиту ягоду – чорницю…

З того часу майже півстоліття збігло, мов за водою. Більше вона в Карпатах так і не була. Доля закинула її в неозорі таврійські степи, – там прижилася, звикла до палючих променів південного сонця, пустила своє коріння і щиро полюбила цей край. Але гори нестримно кликали її.

…Поїзд зі сходу прибував до місця призначення. Вона вже давно стояла у тамбурі і нетерпляче чекала. Машиніст потроху почав гальмувати. За вікнами пропливли привокзальні будівлі, і провідниця швиденько попрямувала до виходу. З лязкотом відчинилися двері. Потік свіжого повітря нестримною хвилею ввірвався до тамбура. Біля вагонів купчилися люди – зустрічаючі…

Вони впізнали одна одну миттєво. Дві троюрідних сестри, легенько обійнявшись, збентежено дивились одна одній у вологі від сліз очі. Дивились – і не могли надивитися, вловлюючи знайомі риси обличчя…

Ночувала у тітки, яка, нівроку, на восьмому десятку ще почувала себе при силі й залюбки поралась по господарству. У свої роки вона за день встигала переробити силу-силенну роботи. Тітка Дарина сама настояла, щоби першу ніч гостя відпочивала у неї, – в тій хатині, яку збудував ще її батько…

Сон довго не йшов. Блукав десь синіми карпатськими долинами, густо змоченими прохолодним літнім туманом, то зависав десь поміж сосен і смерек у горах, то підкрадався до вікна, заглядаючи в шибку. І здалось їй, що крізь невеличке темне віконце на неї дивляться очі діда Петра, тітчиного батька і бабусиного рідного брата, якого всього кілька разів довелося бачити в дитинстві.

За вікном вже починало сіріти, а її збуджена уява малювала Духи своїх предків. То вони жили отут, у хаті, заховавшись у кутку під стелею, там, де гранчастий сволок упирається в стіну, то пролітали долілиць над тітчиною хатою. Вона чула і впізнавала їхні голоси. І чомусь так тепло, зі щемом здавлювало її у грудях…

Ольга Мусієнко