Тоді смуток супроводжував мене.
Як сталість.
І дощ все капав і капав.
Неначе мені на мізки.
А наді моєю головою вже висіла ніч. А я шльопав тротуарами Харкова. Похмуро. І забрів у сад Шевченка. І, раптом дихнув вітер… Але, з глухою байдужістю...
І ось, меду тим, як сорок років зникло. Але все – як тоді... Он ліхтар, біля пам'ятника Каразіну... І дівоча тінь... Її тінь. І я проходжу знову пліч-о-пліч. Повільно й сумно... Тієї ночі, сирої. І падає жовте листя кленів. І падіння їх триває. Безцільно. Жовтим вогнем тієї осені... І спалює той листопад мій розум…
Ми розійшлися. Як у морі кораблі...
Із провалу тепер уже вічності, встає тодішній Харків. І я, споглядаючи його, знову оживаю. Повільно. Усвідомлюю торжество мого міста. І мій розум, очищаючись від наносного сороковником років, смикає душу. І, душа, перед злиденною гіркотою спомину, беззбройна.
Так, на відльоті листопадового дня 2025, знову насолоджуюсь ...
Але, вже під іншого жовтого листя шум...
А небесне склепіння зберегло-таки її. І рот її, жорсткий. Останній поцілунок… І палець, що вперся в мої груди. І, навіть, шепіт її «Ідиш – йди…»
Так, тоді і настала та хвилина. Хвилина, яку я хотів... І яку злякався. Адже я міг тим поцілунком відштовхнути розлуку. Міг!
Проте, вона подивилася тим щемним поглядом. Поглядом, затуманеним від сліз. І я подумав: вона слабка…
Я ще не знав того, що слабким жінкам під силу те, що сильним непідвладно….
Там, за пам'ятником Тарасові, здавалося, і був притулок голосу того вітру, глухого. І ось він знайшов слух і повернувся сюди, до мене. І ніби покликав, із сорокарічної далини…
З того року, коли щоки її горіли, губи звали, очі палали … Сині очі з під русявого волосся. Погляд у мою душу, без міри... І ось я ступаю, за примарою...
У те, прекрасне далеке минуле...
У якому ні її ні мене вже нема...