АЛЛА СЄРОВА

Родилась в г.Никополь Запорожской области. После окончания в 1994 г. филологического факультета Запорожского госуниверситета работала на телевидении, в издательстве, преподавала украинский язык в Запорожской Инженерной Академии. Печаталась в журнале украинской диаспоры «На штурм!» (Канада), в днепропетровском альманахе «Молода муза Січеславщини», в международном альманахе «Провинция» (Запорожье), в альманахе «Середмістя» Запорожского литобъединения, в местной прессе. Выпустила поэтический сборник «Літні сни». После завоевания в 2000 г. Гран-при на Всеукраинском конкурсе «Коронация слова» несколько лет работала в Киеве, являясь сокоординатором этого конкурса. Автор романов «Правила игры», «Убить тигренка», «Пуля для принца», «Возвращение валькирии», «Подвійне дно». Пишет на украинском и русском языках.

 ДОРОГА НАЗАД

Тролейбус важко зрушився. Не забути б купити хліба. Власне, мені він не потрібен, але Віталій все їсть із хлібом, хоча жодного разу не купив його за власною ініціативою. Невже всі чоловіки отакі? Хтозна. Власне, чи не все одно?
Дениско, коли тільки почав був говорити, казав на хліб "чіпі". Моє маля, я так страшенно скучила без тебе! Мені страшенно самотньо, коли в моїй долоні немає твоєї теплої міцненької долоньки…
Терпіти не можу їздити тролейбусом. Особливо влітку. А значить, сьогодні я не там, де мені хотілося б бути. А саме – в тролейбусі, влітку. Сморід страшенний. Чорт, невже ніхто з них не миється? Схоже на те.
Чоловічий голос за спиною:
- Дівчино, ви будете виходити?
- Так.
Огрядна жіночка дивиться на мене, презирливо стиснувши губи, наквецяні жахливою помадою, мабуть із тих, дешевих. Чого витріщилась, потворо? Не подобаюсь я тобі? Еге ж, як би мала подобатись! Власне кажучи, тобі і взагалі мало що подобається, бо ти зириш на світ через свої очиці-пувички з єдиною метою: переконатись, що все не так, як тобі хочеться. А я точно не така, як тобі хотілося б. Бо я ненабагато молодша од тебе, та до мене ще отак – "дівчино", а до тебе звертаються тільки "женщина". Я розумію. Не схочеш, та сказишся.
Знайома до нудоти тролейбусна зупинка, на якій зелена пластикова урна демонструє свої нутрощі – у якогось виродка свербіли руки і він не зміг придумати нічого розумнішого, ніж перекинути вмістилище сміття. Руки б йому повсихали. Бажано, разом з ногами.
Я перебігаю дорогу – маю встигнути, ну, так і є, встигла. За спиною ревонув потік машин, прогуркотів трамвай. Все так, як завжди. Як учора, і рік тому, все так само. І завтра. А от післязавтра – ні, дзуськи! Післязавтра в мене починається відпустка. А потім… Хто зна, що буде потім. Мені б зараз дочалапати якось додому – кляті туфлі натерли ноги. Ну, як можна підібрати взуття, коли маєш розмір ноги, про який делікатно так кажуть: "як під київським старцем"? Та таких черевиків майже не возять, орієнтуються на середнього покупця, а де він, отой середній? Я заздрю йому. І я таки точно знаю, що таке "іспанський чобіток". Пекельна мука, і за які гріхи мені оце? Знаю. Забула купити хліба. Якщо Віталій удома, не минути сварки. Добре, що мама забрала до себе Дениска, літо ж, відпустка… Я так скучила! Ні, не йдуть ноги. А ще як уявлю собі оце – на лавці біля підїзду сидить трибунал у складі старих печериць з навколишніх підїздів, та й з мого теж, а треба вітатися, а вони ще лізуть з розмовами, а мені хочеться вибухнути і розлетітися на дрібні шматки. І стерти з лиця асфальту старих пліткарок. Так, заради цього можна вибухнути. Ну от, так я й знала!
- З роботи йдеш, Марино? – ні, трахалась я десь, ясно вам?
- Добрий вечір. Так, з роботи.
- А Віталій вже вдома.
- Я знаю.
Швидше, швидше сходами нагору. Я маю дійти. Ну, Маринко, ще трошечки. Ще кілька прольотів. Добре, що немає ліфта, еге ж? За квартиру платити менше. Мабуть той, хто проектував цей будинок без ліфта, горить зараз у пеклі і саме в цю хвилину під його казан підкинули ще пару вязанок хмизу – за мої зранені втомлені ноги, що мусять піднімати мене на шостий поверх старої повнометражної "сталінки".
Ось, нарешті, знайомі броньовані двері, облагороджені деревом. Це вже моя забаганка, Віталій доводив мені, що оздоблення – просто дурні гроші викинути, але я стояла на смерть і тепер мені приємно повертатися додому. Мені подобається вигляд цих дверей. От якби там, за ними, не було Віталія… Чорт, невже я його колись любила? Потім спробую згадати. Ось зараз спитає, чи купила я хліба.
Я охайно прибираю туфлі до шафи і мало не падаю в темній вітальні – Віталій, як завжди, покинув свої черевики на підлозі, хоча ось вона, шафа, і полички під взуття. Я ненавиджу, коли він отак залишає взуття, і він це знає. Я знаю, що знає. Але вперто тримається свого свинства.
- Ти купила хліба? – я знала, що ти спитаєш мене про це. Я знала. Це так нудно – знати…
- Ні.
- Ну то сходи, купи, ти ж іще не роздягнулась.
- А тебе що, спаралізувало? Міг би купити сам. І скільки разів тобі казати, щоб не ставив взуття на перелеті? Нетіпаха, я мало не скалічилась! – я тобі все зараз скажу, все, май на увазі, досить з мене.
- В тебе що, місячні? Чи зробити щеплення від сказу?
Віталій виринає з кухні, щось жуючи. Колись його вважали першим красенем на весь інститут. Дивно. Невже вони всі посліпли? А ще Олька Каленичка через нього труїлась, коли дізналась, що ми з ним одружились… Дурепа! Хай би брала його з усіма трельбухами – в оцьому старому тренувальному костюмі, з масними від жиру губами, розпатланого – хай би брала, отаке золото.
- Не вдавись від злості!
- І не мрій.
- Аякже, не з моїм щастям!
Я йду до спальні. Так і є, лежав на ліжку, а покривало не зняв. Власне, чого я чекала? Так само було і вчора. І завтра буде так само. Господи, в тридцять років життя кінчається. Я маю жити лише тому, що Дениско такий маленький, пропаде без мене. Як я скучила! Що воно зараз робить, мале моє пташеня? Мабуть, у повному захваті від життя – в селі, з моєю мамою. У неї відпустка, слава Богу, дитина не має душитися смогом всеньке літо. А тепер у мене теж відпустка. Вперше за стільки років.
Тепер у нас буде тиша, принаймні, кілька днів. О, Віталій любить надутись і демонстративно мовчати, колись мене це сердило, ображало, діставало, а тепер мені начхати. Дивно, що він цього ще не помітив.
Я тону в кріслі. Втомлені ноги горять вогнем. Зараз я піду в душ, гарячу воду вимкнули, та гаряча мені не потрібна. Моє горобеня мале, як мама скучила за тобою! Нічого, ось завтра ще один день – і все. Я поїду до тебе. Так давно не було в мене відпочинку! Чорти понесли мене в ту бухгалтерію, та з наукою не склалось… І от тепер я – бухгалтер. Заступник головбуха, наче воно мені потрібне. Але гроші платять, що ще? Ах, ти почуваєшся нещасною, тільки глянувши на цифри? Кого те цікавить!
Телефон деренчить так противно, що в мене аж у животі тенькає. Якщо це мене, то я вийшла, я хвора, я оглухла, я померла…
- Це тебе.
Я беру до рук червону слухавку.
- Марино Павлівно, це я, – та вже ж не хто, я так і знала, що це ти, гидка потороча. Я знала, що ти передумаєш і не відпустиш мене. Я зараз закричу, щоб заглушити стукіт свого відчаю. – Ви мене чуєте?
- Так. Слухаю вас, Ганно Артемівно.
- Справа в тому, що завтра має приїхати дуже важливий клієнт, розумієте, дуже важливий, треба буде вам зайнятися його справами особисто, Микола Юрійович наполягає, щоб ми з вами це проконтролювали, а оскільки у вас відпустка, то доведеться вам…
- Я звільняюсь.
- …трохи відкласти її, може, восени… Що ви сказали?
- Я звільняюсь. Завтра заберу документи.
- Але ви не можете так вчинити! Микола Юрійович…
- Можу. До побачення.
Я кладу слухавку. Все. З мене досить. Я більше не можу. Я просто більше так не можу. Я вже чотири роки не маю не те що відпустки, а по-справжньому вільного дня, перевіряючи колонки цифр і гори звітів. Я ненавиджу все це. Я завжди це ненавиділа.
- Ти що, здуріла? – Віталій виходить з кімнати. – Що ти зробила?
- А ти як гадаєш?
- Ти збожеволіла. Там тобі платили, там була перспектива, що ти наробила?
- Я вільна.
Я не маю більше ходити туди, в той осоружний "офіс". Я не повинна більше ненавидіти весь світ і саму себе тільки через те, що на світі існують цифри. Тепер хай існують, чорт з ними! Але вже без мене.
- Марино, ти просто збожеволіла.
- Я збожеволіла давно. Ще тоді, коли покинула науку і пішла в ту фірму.
- Але ж там тобі платили гроші, що ж тепер?
- Я вільна. Ти не розумієш.
- Не стану й намагатися.
- Ти знаєш, мене це не дивує. От якби став, то я б здивувалась.
- Ми вже давно чужі люди.
- Ти аж тепер це помітив? Коли зникла перспектива моєї зарплатні? О, дуже вчасно. Я не тримаю тебе, лети, голубе. Ти теж вільний.
Я провалююсь в сон. Мені сниться якась дорога, обсаджена тополями. Дивно. Я бачу кольори. Мені давно не снилися кольорові сни.
…
- Маринко, ти що, куди ти підеш? – Юлька стурбовано дивиться на мене очима-тернинками.
- Не знаю. Яка різниця. Чому він хоче говорити зі мною?
- Чорт його зна. Може, вмовлятиме лишитись?
- Марна справа.
- А ти не рубай одразу. О, заходь, звільнився.
Юлька – секретарка САМОГО. І моя добра подруга, хоч молодша за мене на десять років. Але в ній більше здорового глузду, вона – вже інше покоління.
- Заходьте будь ласка, Марино Павлівно.
Цей кабінет робили на совість. Чисто і затишно, і рибки в акваріумі безтурботно мерехтять у світлі.
- То чому ви вирішили нас покинути в такий складний час? – Микола Юрійович, батечко рідний! Наче сам не знаєш, старий крокодил.
- У вас завжди складний час. Складний час – і я маю працювати без вихідних і відпусток. Я втомилась.
- То ви захворіли?
- Ні. Але ще рік такої роботи – і це станеться. І тоді ви мене самі викинете. Адже так?
- Ну, чому ж…
- Не требі цього. Ми ж обоє знаємо, що це правда.
- Якщо стоїть питання про відпустку, то можете піти восени, або краще взимку.
- Або ніколи, так?
- Ми вам багато платимо.
- Я знаю.
- Ви нам потрібні саме зараз, розумієте?
- Минулого року ви теж так казали. І позаминулого – теж. І раніше.
- Так, казав, – він знімає масивні окуляри і його очі стають безпорадні. – Ваша правда, я памятаю. Але ми в вас зацікавлені зараз.
- Який збіг. Я теж в собі зацікавлена.
- Добре. Ось, ваші документи. Але майте на увазі, дороги назад не буде.
- Не потішайте мене.
Господи, я вільна. Та чорт з ними, з грошима. Я так скучила за тобою, мій пташочок, я так скучила! Я ще ніколи не була так довго без тебе. І я так страшенно затужила, що місця собі не знаходжу, а ці покидьки хотіли затримати мене. А от і ні! Дзуськи. Я вільна, я сама собі заздрю.
Я виходжу надвір. Так дивно – вийти на гомінку вулицю о цій порі дня! Вже серпень скоро, а я наче оце вперше побачила літо. Зараз пройдусь крамничками, просто так, задля розваги. А потім прийду додому, ляжу на диван із книжкою Стаута і трохи поспілкуюсь з Ніро Вульфом, давненько я не заглядала до товстуна в гості. Аж скучила.
- Маринко, привіт! – чиясь долоня ляскає мене по плечу. Що за дивна фамільярність?
Він шкіриться проти сонця, його руде волосся аж виграє, зачіска від дорогого перукаря нічого не змінює – це він. Скільки ми не бачились? Сім років, саме стільки минуло з того часу, як ми вийшли зі стін університету.
- Привіт, Марку. Маєш гарний вигляд.
- Ти теж. Тільки бліда, мабуть, остаточно потонула в науці? Ти ще з Віталькою?
- Так. Але з наукою не склалось…
- Як це? Тебе ж Петровський залишив на кафедрі! А Віталька тоді пішов на післядипломну, довчився на юриста, здається, а ти… Як же так?
- Він довчився, а потім я вчилась там – вже вагітна.
- То ти академку оформила?
- Ні. Я вивчилась і працювала бухгалтером.
- Дивина! От ніколи б не подумав! Ти – і бухгалтерія… Ти ж мріяла про аспірантуру! Хоча, звичайно, там зараз не заробиш, а хабарі брати… Ні, тільки не ти!
- Чому ж? Так вийшло. А ти чому тут? Ти ж тепер столичний птах?
- В мене там бізнес. А я приїхав у справах, та вийшла осічка. Якась істеричка-бухгалтерша не схотіла змінити свої плани щодо відпустки і звільнилася. А та шкапа, головбух, не в курсі справи. Їй потрібен час. Дівчинці схотілось у відпустку. Ідіотка якась, уявляєш?
- Звичайно. І ця ідіотка перед тобою. Бувай. Мені трохи ніколи.
Я повертаюся й майже біжу проспектом. Он воно як! Значить, Марк і є той самий важливий клієнт? Я підозрювала, що шановна Ганна Артемівна просто розкошує за моєю спиною, а я працюю за двох. Ось чому я так потрібна їй. Вона, як каже Марк, не в курсі справи.
Мстива радість розпирає мене. Хай тепер пострибає! Але Марк… Я памятаю, він зітхав за мною, та я мала стільки залицяльників, що рудий Марк навіть не розглядався мною як щось істотне. Я не хотіла мати рудих дітей. О, яке літо, мені подобається, я весь рік чекаю його, аби хоч трохи відігрітися, але таке враження, що я оце щойно прокинулась.
- Зачекай, Маринко! – темно-синя "мазда" повільно їде за мною. – Ну, не ображайся, я ж не знав!
- Це щось міняє?
- Так. Хочеш, пригощу тебе обідом?
- Я не жебрачка, хоча й безробітна.
- Ну, чого ти?
- Марку, відчепись. Що тобі до мене?
- Давай завтра зустрінемось, приходь з Віталієм.
- Я завтра їду з міста.
- Куди?
- До сина. У мене є син. Я не бачила його кілька тижнів, розумієш? Я завтра поїду до нього, хай хоч каміння з неба, я все одно поїду, і котіться ви всі зі своїми грошима і справами під три чорти, ясно тобі?! Я йду по подарунки своїй дитині, а завтра поїду до нього!
Я майже кричу. Мені чомусь так холодно, хоча літо, сонце оскаженіло палить асфальт, але мені холодно і хочеться їсти. Мій хлопчику, я так скучила за тобою, я так втомилась серед оцих людей. Вони всі живуть для того, щоб зробити мені боляче. Я ненавиджу їх.
- Давай я відвезу тебе додому, – руки Маркові сильні і теплі. – Ти, здається, зараз трохи не в собі.
- Ні. Мені приємно було зустріти тебе, правда. Але я маю йти, мені треба дещо купити. Ось, моя візитка. Поговоримо, коли повернусь.
- Маринко!
- Бувай, Марку. Рада була зустрітись.
- То я подзвоню тобі?
- Так, але потім.
Я заздрю йому? Мабуть. Він знайшов себе в житті, а я? А я наступила на горло сама собі.
Віталій доводив: "Ти знаєш, які професії зараз потрібні. Матимеш добрі гроші, удвох швидко станемо на ноги".
Так. Мабуть, ми стали на ноги. Але тепер мені чомусь не хочеться прокидатись ранком. І сниться щось сіре і противне. А раніше я літала в снах! Отак – відштовхнусь від землі і лечу, дивуючись, чому щодня не роблю такого. І тільки прокинувшись, усвідомлю, що то був сон. А тепер таке відчуття, що я сама собі наснилась – останні чотири роки.

….
- Будь ласка, оцю машину. – я знаю, малий, тобі вона сподобається. – І ще отого зайчика.
Коли ти народився, мені довелось лежати з тобою в лікарні. Медсестра брала тебе на руки й несла у процедурну, а я стояла під дверима, обливаючись слізьми, а ти плакав там, бо чужі, байдужі руки робили тобі боляче. Слава Богу, що все минулося. Той лікар, що лікував тебе… Ні, він не був байдужим. Він називав тебе сіреньким зайчиком, а ти не плакав, коли він брав тебе. Так дивно, ти наче памтиєш, бо любиш іграшкових зайчиків.
Я йду проспектом. Я так давно не ходила вулицями просто так. Дениском опікувалась Наталка, безробітна вчителька. А я бувала з ним так мало. Це жахливо, просто неможливо. І я ненавиділа все навкруги. Окрім Дениска. Він став моїм порятунком.
- Нема на що витратити гроші? – Віталій роздратовано дивиться на іграшки. – У нього цих машинок тисяча, не менше. А нам варто економити.
- Ні. Нам варто подумати про розлучення. – хтось же повинен сказати це першим.
- Ти це серйозно?
- Так. Ти сам це знаєш. Ми давно чужі люди, а наш син тебе тільки дратує. Нам з ним буде добре вдвох, а ти… Ти, нарешті, заспокоїшся. Ми з тобою одружені вісім років, пять із них ти перебуваєш у стані постійного незадоволення.
- Я не хочу про це говорити.
- Ти ніколи не хочеш говорити, ні про що. Я вже перестала й намагатися якось порозумітися, то чи не час нам просто розбігтись урізнобіч?
- Тільки потім не пошкодуй, назад дороги не буде.
- Не потішай мене.
Які вони всі однакові! Як непорушно впевнені в своїй незамінності і абсолютній необхідності! А от і ні, панове. Єдина абсолютно необхідна для мене істота – це мій син. А вам хотілося, я скніла над цифрами й борщами. Ні, любі мої, не вийде! Тепер уже – ні.
- Ти просто неможлива!
Я його не чую. Багато років я намагалась достукатись до нього, але даремно. Він робив вигляд, що чує мене, але не чув, товк своєї. А тепер я не чую його. Не хочу. Я втомилась. Життя пропливає повз мене і я почуваюся нещасною.
- Ти чуєш, що я тобі кажу?!
- Так, звичайно.
Я поїду знайомою дорогою: Дніпропертровськ – Дніпродзержинськ – Верхньодніпровськ – а звідти вже рукою подати, недалеко. Я вийду нагорі і піду вниз, повз ферму, повз загони з червонястими оксамитовими телятами, повз гори зеленої маси, повз іржаві вагонетки з обратом, повз купи скамянілої солі.
Я повернуся туди, де була щасливою – колись давно. Туди, де хата під акацією. Я повернуся туди, бо маю повернутись, уже давно. І знову буду щаслива, інакше й бути не може.
- Не кажи поки що своїй матері, нема чого хвилювати її. – він ще щось каже? Любий, я не чую, все дарма. До речі, про що ти? Яка різниця…
- Гаразд.
Я поїду туди, де хмари пливуть з-за обрію – за обрій. Я так давно не бачила неба і хмар, бо в місті їх немає. Може, тільки на Хортиці, але не такі. Іноді мені здається, що Хортиця задихається, що місто душить її, наче зашморгом.

Я приїду туди, а воно зрадіє, моє маля. Потім тішитиметься новими іграшками, а ми з мамою посідаємо під хатою на ослоні і дивитимемось, як сонце хилить ген за Бородаївку, і коники видзвонюватимуть у шпориші.
- Йди, це тебе.
Знов телефон. Я вже нікому нічого не винна, власне, мене вже тут немає, я там, де пахне нічна фіалка, де березка заплющує на ніч свої біло-рожеві квіточки… Я не хочу нікого чути.
- Я не хочу.
- Ти впевнена, що з тобою все гаразд?
- Як ніколи.
То негаразд було останні чотири роки. А тепер я в порядку. Я навіть не відчувала, який тягар тиснув на мої плечі весь цей час, і тільки сьогодні я це зрозуміла.
…
Автовокзал у Верхньодніпровську – це просто нудна сіра споруда, навколо якої вирує життя стихійного ринку, а всередині дві жіночки за скляними вітринами продають квитки. Або не продають. Це вже як кому поталанило.
- Скажіть будь ласка, а на Домоткань коли найближчий рейс?
- Ви що, дівчино, з дуба впали? Туди давно вже немає автобуса. Але о шостій буде Правобережний, ним зможете доїхати. Давати квиток?
- Ні, дякую.
Зараз ще немає й другої години. Що я робитиму тут стільки часу? Сказитися можна! Я ненавиджу маленькі містечка, я ненавиджу їх, як класового ворога, бо сама народилася й виросла в такому от містечку, трохи більшому, але це суті справи не міняє, тому я ненавиджу їх. Я знаю, чому. Всеньке літо я жила в бабусі, в селі, а потім мене забирали в осоружний Нікополь, де не було видно неба. Де хазяйнувала осінь. Де була школа. Мене забирали і я була нещасна – весь рік, аж до наступного літа. Я розумію, що місто було не винне, але справи це не змінило. Я ненавиджу маленькі містечка.
Коли я була малою, мені часто снився один і той самий сон. Дорога, обсаджена тополями. Я йду тією дорогою, я знаю, що йду до села, я біжу і сміюся від щастя, бо ось тільки щойно була зима, школа, сіре місто – а тут літо, гарячий мякий асфальт, вітер в обличчя. Теплий вітер, що пахне полином і розплавленим бітумом. І це дорога туди, в літо. Це дорога в щастя. Мені часто снився цей сон. Мені вчора він наснився знову – вперше за останні чотири роки. Ця дорога чекає на мене. Завжди чекає. Можна було б поїхати на таксі, спека стоїть страшна, але я не хочу. Сумка в мене зовсім не важка.
Жінка років сорока пяти, засмагла, в білій хустині, повязаній низько на лоба, йде трохи попереду. Мабуть, теж поспішає. На ній квітчаста кофтина з штучного шовку, темна спідниця, закладена в дрібні зборки – китайського виробництва. Це такий контраст, оця кофтина, на зеленому тлі якої пломеніють великі троянди, такі носили років тридцять тому, а спідниця з барахолки, майже нова, та кофтина мені подобається більше, в ній є щось своє, таке близьке. Схожі носили жінки з мого дитинства.
- Ти теж не хочеш чекати? – вона оглядається на мене.
- Ні. Я поспішаю.
Я не була там чотири роки. Я так скучила, що оце на крилах би полетіла – якби були в мене крила. Там хата під акацією, бузок і любисток. І там мій пташочок грається. Я так хотіла, щоб і в його дитинстві була та хата і хмари. Я так хотіла, щоб і він любив їх, як я.
- Видно, ти здалеку. Бліда, хвора, чи як?
- Просто втомилась.
Так, я хвора. Я невигойно хвора тугою. Там, на городі, стара груша. Смачні солодкі грушки встилають землю навколо неї – кожного літа. А недалечко від неї закопано сапет з різною вибухівкою: міни, снаряди, гранати. Бабуся розповідала, що те добро лежало в погрібнику, як з евакуації повернулись. То вони з Дунькою Мишковою склали все в сапет та й загребли од гріха подалі. Бо діти брали гратися та багато кого збирали після того по шматках. Так воно там і лежить – досі. Вже ніхто про те не знає, тільки я.
Я хвора, бо знищила сама себе. Кажуть же – час такий, кому потрібне покликання, аби гроші. Віталій теж так казав. Тільки мама зітхала: "Дивись сама, доню, аби потім не плакатись!". Я думала, в мене вийде. І в мене майже вийшло. Ну що там казав професор Петровський? "Маринко, з тебе вийде науковець!". Добре йому було казати, як він уже професор… А я? Іноді мені знов хочеться увійти в університетську читальню, де пахне книжками і деревом, де тихо снують бібліотекарки, шелестить сторінками студентська та викладацька братія… Зась! Іди, Маринко, заробляй гроші і роби карєру. І розпишись, що не будеш ти пірнати між фразеологізмами, а станеш бізнес-леді. І це добре, на це знайдеться тічка поцінювачів, а на фразологію попиту нема. І гроші за неї не платять. Отак.
- А куди ти?
- У Домоткань.
- Далеко, та ти молода, дійдеш.
З якогось часу я перестала відчувати себе цілісною. Щось зникло з мого життя, і я просто не мала часу подумати над цим, бо всі складники мого життя були при мені: Віталій, робота, Дениско, мама, квіти на підвіконні. А потім мама поїхала з Дениском – так надовго… І мій світ розсипався, наче й не було. В моєму серці підвела голову туга. Вона була там, всі ці роки була, приборкана побутом, роботою і щоденною колотнечею. Вона чекала слушного часу – і дочекалась.
Тепер уже прямо й прямо, нікуди не звертаючи. Оця дорога приходила в мої сни так часто. Я чую пахощі полину, амброзії та бітуму, мої підбори грузнуть в сіре тіло шосейки. Сонце ще на силі, і добряче, але вітер відганяє спеку і я йду вперед, до зеленої лісосмуги. Кілометрів десять – за пару годин буду на місці. Як-то воно, мале, зрадіє! Я вже близенько, моє рідне, я вже зовсім тут, що там ті десять кілометрів! Ця дорога чекала мене.
Віталій не розуміє. Він інший. Я думала, що ненавиджу його. Ні. Він не поганий, він просто ІНШИЙ. А ненавиділа я себе. За те, що сама з собою зробила. Ненавиділа ідіотські колонки цифр, до тремтіння в руках ненавиділа всі ті дебети-баланси, кретинські розмови про витрати й прибутки, до яких мені не було ніякого діла. Я гадала, що то вони зробили мене нещасною. Ні. Вони були винні мені не більше й не менше: мій вільний час, який крала в мене товста і неприємна Ганна Артемівна. А нещасною себе зробила я сама. І що я тепер маю робити?
Я тепер іду. Там, серед любистку і айстр, моє сонечко, моє щастя. Я так скучила!
- Сідай, підвезу!
Трактор, що торготів за спиною, заглух, і кремезний дядько приязно дивиться на мене. От якраз трактором я ще й не їздила!
- Дякую, не варто.
- Чого там! Чи ти боїшся забруднитися? Так я ось ганчіркою сідало протру, та й гайда! Чого по такій спекоті швендяти? Та й наволочі всякої багацько їздить, ану хто зобидить. Сідай, не комизись, бо ти вже аж пилом припала.
Я вмощуюсь поряд з чоловіком і трактор рушає далі. Кажуть же, що краще погано їхати, ніж добре йти. А йшла я добре. Та їхати отак теж непогано.
- Здалеку йдеш?
- Од самого вокзалу.
- А звідки приїхала?
- Із Запоріжжя.
- Далеко забралась! А куди ж ти?
- У Домоткань. Там в мене мама й синочок.
- Я в Домоткані усіх знаю, ти чия?
- Моя мама до заміжжя була Федоренко.
- То ти Любина?
- Так. Ви знаєте маму?
- Аякже! А ти Маринка. Я ж тебе не впізнав, а ти дядька Кошового й не згадаєш? А як я тобі на фермі педаль ремонтував, що від велосипеда твого відпала? Ану, чи згадаєш?
Де би не згадати! Як на тринадцять років подарували мені омріяний "Мінськ" – такий зелений, блискучий, аж очі вбирав. Я їздила, нестямлячись від щастя, аж поки якось відчула, що права педаль поводить себе трохи дивно. Я зупинилась – і клята педаль відпала. Я сіла на землю і розплакалась. Як мені було шкода свого велосипеда! А коли десь загримотів трактор, я навіть не озирнулась. І тільки коли теплі руки, пропахлі мастилом, підвели моє зарюмсане обличчя, я побачила оцього дядька. Він зупинився тоді біля мене так само, як оце й сьогодні. Він полагодив мого велосипеда, розказав щось смішне і дав мені, як маленькій, карамельку, яка теж пахла мастилом.
- Звичайно, памятаю. Тільки не одразу вас впізнала.
- Та й я тебе не одразу впізнав, виросла, красунею стала. Ми з твоєю мамкою в один клас ходили, тільки я після сьомого пішов на МТС, а вона до міста поїхала, вчитися. То ти тепер у Запоріжжі, значить. А чоловік? Чого сама їдеш?
- Він працює.
- То добре, якщо працює, якщо такий, що можна за ним жити. А моя Людка пожила-помучилась з пяницею, та й повернулась до нас. Нема з нього діла, каже, і не буде. Онук уже величенький, чотирнадцять, так оце збираємо гроші, щоб якось вивчити його, щоб не пробовтав свій вік так, як ото батько.
- То правильно. А ви фермер?
- Та ні, де там. Це я в орендаря працюю, і трактор його, оце їду до Бородаївки, причеп заберу. То Степан Скорик фермер, так йому вже скільки разів шкодили – страх. То солому підпалять, то солярку покрадуть, то собак потруїли оце, ну і по дрібницям, то те, то се.
- Та хто?!
-Хтозна. Наймає всяких до роботи, не з наших, бо в нас же й найняти нема кого, самі старі баби, ото ті пришлі й шкодять. Боже збав од того фермерства, не на моє здоровя. Он уже й Домоткань, приїхали.
- Дякую вам.
- Нема за що. Матері вітання передай.
- Передам. Щасливої дороги.
- І тобі теж. Не сумуй, Маринко. Всяке на житті буває, ти ще молода.
Трактор погуркотів далі, а я залишилась. Он там, вдалині, синіє водосховище, а ліворуч зметнулись в небо тополі. Кажуть, вони схожі на свічки. Може, й схожі. А мені вони нагадують пензлі, зелені пензлі, що малюють і малюють купи хмар – з доброго дива білих. Зелені пензлі малюють білі хмари. Яке небо в місті? Ніяке. В місті немає неба. Воно йому не потрібне.
Я йду вниз розбитою грейдеркою. Щось змінилось тут. Не так пахне вітер? Чи надто тихо? А, он воно що. Ферма стоїть порожня, розвалені будівлі поросли буряном. І нема більше оксамитових телят, тільки полин розрісся навкруги. Я минаю пустирище. Що ж, ніщо не вічне.
Мені хочеться відштовхнутися від землі і полетіти в потоках вітру, полетіти до пухнастих хмар. Я скучила за ними. А вони були отут, чекаючи, поки я схаменусь. Вони знали, що я повернусь. Вони надто добре знають мене, ці пухнасті білосніжні хмари. Я підставляю небу обличчя, і вітер здмухує нашарування горя й злості. Я мала повернутись сюди, щоб нагадати собі про саму себе.
Я йду вулицею. Я тисячу разів ходила нею. Я памятаю її, відколи памятаю себе. Оці паркани, за якими яскравіють жоржини і чорнобривці, низенькі хати, лобода край дороги, кури гребуться в пилюці, різномастні коти вигріваються на сонці чи йдуть у своїх суто котячих справах… Я знала, що маю сюди повернутись. Он, уже видно нашу акацію.
Вона побачила мене здалеку. Вона стара й висока, вона багато чого бачила на своєму віку. Отам, зверху, розчахнута гілка – то від війни, осколком. Я повернулась. Ти чуєш? Я повернулась. Вибач, що так довго, просто я заблукала.
Я заходжу до двору. Перекинутий велосипедик, гойдалка, у піску відерце й совок. На ослоні черевички, якраз проти сонця. Мабуть, десь уліз у калабаню і мама поставила взувачку сушитися. Вже ж я добре знаю свою дитину, він на порожньому місці знайде спосіб влізти в шкоду. Ну, так і є, черевички ще трохи вологі.
Хата замкнена. Мабуть, пішли купатись. Оцей двір зараз – моя єдина реальність. Тут, в оцій хаті, народилася моя мама, десь в садку її пуп закопано. Отут єдине місце на землі, де я буваю щаслива – повністю, беззастережно. Бо тільки тут я буваю сама собою. Ну, де моє дитинча? Вже час би їм повернутись.
Я чую голоси. І отой голосочок, що впізнаю з тисяч інших. Він постійно щось говорить, іноді це мене дратувало і я наказувала йому замовкнути. Нащо я те робила? Я просто зганяла на ньому злість. І на Віталієві теж, либонь…
Я підходжу до воріт. Вони повертають до мене обличчя. Деякий час ми просто дивимось одне на одного.
- Дениску, глянь, хто то приїхав?
- Мама…
…
Чи то сонце хилить за бородаївський пагорб, чи то небо втомлено хилиться до землі… Я не знаю. Яке небо в місті? Сіре, осіннє. Власне, кому воно там потрібне?
- І що ти тепер думаєш робити?
- Не знаю.
Ми сидимо біля хати на старому ослоні, застеленому ряднинкою. Дениско гойдається на гойдалці, притискаючи до себе нового зайчика. Сіренький зайчик… Я не можу обходитись без тебе, тепер я це точно знаю.
- Не переживай. Все буде добре.
- Мабуть.
Мама вірить, що все буде добре. А мені вже добре. От що буває, коли йдеш чужою дорогою. А моя власна тим часом заростала буряном. Боже, ну яка ж я ідіотка! Тільки… що ж тепер? Дороги назад немає. Либонь, професор Петровський вже й забув про моє існування.
- Віталик хороший хлопець. – це якраз той рідкісний випадок, коли теща й зять чудово ладнають між собою. – Може, якось воно перемелеться?
- Ти завжди на його боці. Господи, я була такою нещасною – кожен чортів день, чотири роки котові під хвіст! І що тепер?!
- Тепер відпочивай. Нічого, всяке буває в житті.
- Мені так добре тут.
- Так. Мені теж.
Ми замовкаємо. Я дивлюсь, як тихо спускається вечір, десь у березі шаленіють жаби, десь сміється жінка, життя тече далі, але мене це вже не дратує. Зараз нагрію води, скупаю малого, ляжемо з ним на дивані, розкажу йому про Телесика, а потім він засне, а я буду вдихати пахощі його волоссячка – пахощі малого горобеняти і любистку, в якому купаю, щоб дівчата любили. Так було вчора. І позавчора. І завтра так буде.
Я памятаю, як Віталій приносив мені бузок. Де тільки він його брав? Ранній бузок, звчайний, я не люблю ні білого, ні отого, що зветься "перський", бо в нас отут за хатою завжди ріс звичайний. Той бузок нагадував мені про оцю хату. Віталій знав це – тоді. Що ж сталося?
- Віталик хороший хлопець.
- Можливо, ми просто не підходимо одне одному.
Мені тоді здавалось, що ми просто створені одне для одного. Його спокійна вдача трохи гасила мою постійну пожежу, його мовчазність доповнювала мої монологи. Він слухав мене і погоджувався. Я гадала, що так і має бути. Власне, а чому ні?
Якось я захворіла і він гасав по аптеках, а мене напував зеленим чаєм з медом, примушував мене ковтати таблетки, приніс мені тістечок. Одне з них було у вигляді їжачка, і в того їжачка були такі сумні очі, що я так і не змогла його зїсти.
- Я так ненавиділа їх усіх, уявляєш, вони просто їздили на мені!
- Не згадуй про них.
Власне, все те здається звідси таким дрібним, якийсь шарварок у мишачому царстві. Нещасні люди, вони живуть без неба. А я завтра прокинусь і піду у простір, і хмари, намальовані тополями, дивитимуться на мене з яскравої блакиті. І вітер знову буде пахнути так знайомо. Так, як пах він для бабусі, і для її матері, і для її сестри – в її останнє літо. Так пахнутиме він і Денискові – багато років. Ми тут, це зараз єдине, що має значення. Я довго йшла – дорогою зі свого сну.
Рипнула хвіртка. В сутінках зависочіла знайома постать. Боже, чому так поночі?! Це ж небезпечно!
- Тато приїхав!
Дениско біжить до Віталія, хапає його за руку. Вони не дуже ладнають, мої хлопці. Вони ніяк не поділять мене, ревниві обоє, але все одно я знаю, що вони люблять одне одного.
- Віталику!
- Добрий вечір, Людмило Іванівно!
Він ставить сумку біля порога. Його рухи такі знайомі, чомусь мені це приємно… Не знаю. Ми надто довго були поодинці.
- Привіт. – він дивиться на мене крізь сині сутінки.
- Привіт. Як справи?
- Добре. А ти як?
- Чудово.
- Я привіз тобі листа.
- Від кого?
- Від професора Петровського. Ось, візьми. Випадково зустрів його, він розпитував про тебе і передав листа.
- Де це ти його так випадково зустрів?
- Треба знати місця.
Лист почекає. Ми сидимо на ослоні, мама повела Дениска до ночов купатись. Ми сидимо поряд, я чую аромат його одеколону – я сама купую йому ці речі, зрештою, мені ж їх нюхати.
- Віталію…
- Ні, почекай. Знаєш, Маринко, я був неправий.
- Я теж.
Ми сидимо, слухаючи ніч. Ця ніч пахне матіолою і росяним шпоришем. І літом, і ще чимось… Може, щастям – на дорозі, обсадженій тополями. На дорозі, що веде назад.