… Білі тяжкі кулі штовхалися поміж собою, аж поки одна з них нарешті не потрапляла в омріяну лузу. А, може, оце і ми так премося кудись поспішно, відштовхуючи від себе оточуючих, і в допомогу нам умовний кий, який штовхає нас під…ну зрозуміло, під яке місце.
Лялі не подобалося, коли любий приділяв всю свою увагу більярду. Довжелезна палиця в його руках, він стоїть над зеленим столом… І для нього нічого окрім азарту не існує. Абсолютно! Михайло не замирав душею, коли розумів, що супротивник грає з усіх сил. Сьогодні на його обличчі виблискувала нахабна байдужість, байдужість до Лялі. Але красуня не ображалася. Спозирала у величезне вікно замріяним поглядом, туди, де шеренга каштанів сторожо прощалася із вечірнім сонцем. Вона дуже любить оце кафе із більярдною на проспекті Леніна в самому серці міста, вона любить приходити сюди зі своїм вередливим Михасем, дивитися на строгі стрункі дерева за тонким склом. Просто дивитися, щоб відволікатися від гри коханого. Просто…
В цей вечір вони сюди зайшли під ручку, без слів – грали в мовчанку. Вона в чорному піджаці, спідниця вузька – класична, розкішне довге русяве волосся – у хвіст. Постать поважна. Навіть вуста сухі від тривалого мовчання, а погляд… Він не зовсім ще крижаний; може, осінній.
Він – дивиться під ноги, чи то під дорогі чорні туфлі. Брюки чорні, сорочка, жилет в ромбики. Все шикарно. Все зі смаком.

Лялі принесли мартіні. Вона незадоволена – завжди скаржиться, що коктейль із вермуту і джину подають їй у негарній склянці, мов гранованій. Раніш вона насміхалася над цим, обіцяла брати горнятко із дому, а зараз це вибагливу красуню нервувало аж до цурки. Щоб заспокоїтись, дивилась на каштани. Їхній цвіт вдало порівнюють із свічками – зараз же ці свічки запалені. Горіли від прощального дотику сонця. Воно зачіплювалося за пишну гілку… Чекало! Затрималось на хвилинку. Пропало. Покинуло. І вже опісля, через декілька хвилин погаснули збентежені вогні свічок…

Михайло грав із давнім знайомим – Арсеном. Вони обмінювалися повільними, може навіть лінивими, фразами. Арсен із хитруватим поглядом. Крутив кий в руці і косо дивився на панянку Лялю. Всміхався теж хитрувато… По-чеширському. Єхидно. Нагадував Чеширського кота – сам вже пішов, а усмішка (посмішка?) залишилася. Гарнюню аж вивертало від того погляду. Вона споглядала у вікно, хоч там просто чорно. Інколи Ляля дивилась на ромбики із жилету любого. Звичайнісінькі сині ромбики. Що під ними? Яке серце за жилетом? Якісь сумніви крали її душу… В неї – сумніви, в нього – байдужість, нахабна байдужість.
Із супротивником вони сухим тоном ледь чутно обговорювали щось.Оце «щось» звучало тихо ще перед початком гри:
– На що грати будемо? – серйозно Мишко.
– Гм. На гроші – не цікаво! – протяжно і неохоче йому у відповідь Арсен. У цей час він все косо та непристойно споглядає на кралю товариша. Пауза. А потім – ще лінивіше та протяжніше, – гроші є в тебе, вони ж є й у мене… Це… Знаєш, якось повсякденно. Немає бажання… Камінці теж…
– Ну… З виразу твого обличчя мені здається, що в тебе є ідея…
– Так! Ідея! Чудова, до речі! – вимовляє з іронією.
Потім він повільною ходою наближався до столику Лялі, наливав собі коньяку… Пальці довгі, тонкі. Погляд із загадковими вогниками. Кивнув зухвало дамі, що за сусіднім столиком пила якусь червону рідину. Така собі дама! Може, навіть ніяка! І знову, повернувшись до Михайла, який обирав собі кий, кинув:
– Та-а-а-к… Ідея… – протяжно ледь до нескінченності. А потім різко, одним подихом, раптово та несподівано, – чуєш, азарту хочеш?
– А то! Ми нащо тоді сюди приходили?! – у відповідь.
– Гроші є в тебе, вони ж є й у мене… – тут його іронія починала вже збентежувати. Михайлин комірець на сорочці тиснув. Молодий чоловік торкався холодною рукою ґудзика. І ніби мурашки пробіглася за комірцем. Та Арсен продовжував. – В тебе є твоя дівчина, в мене її нема. Розумієш? – з посмішкою.
Дивно, але Михайло не так вже й переймався, він очікував від зухвалого та водночас божевільного товариша чогось небезпечного для життя. І тяжко ковтнувши слину, він… згодився:
– Давай… На неї?... – кивнув убік подруги, яка прислухалася до мелодії легкого блюзу, повернувшись до саксофоніста. Здалось, що вона вже розслаблена. Похитувала довгою білою ніжкою. Вона забагато випила і все одно, в якій там склянці подають мартіні!
Він стовідсотково впевнений, що перемога слідкувала за ним, а вдача напрямляла його кий у бадьору кулю. Він жадав хорошої гри!
… І гра почалась!

Останній шанс Михайла… Затамований подих… Спітнілі руки. Тепер він напружений. Ні! Це неможливо! Лише оця нервова красуня могла помітити, як коханий наливався кров’ю. Друга склянка мартіні – і її пригнічена душа виллє накопичені запаси злості назовні! Але вона тяжко ковтала холодні краплі. Дурепа – навіть не здогадувалася, який слід залишить гра коханого у її житті.
І… промах! Все ніби завмерло: люди, які щойно крутилися, як мухи в окропі, не ворухнуть жодним м’язом. А, може, здалось? Програв. Арсен мило всміхався. Вони обоє підійшли до столика Лялі. З чого почати? Підвелась і дівчина. Тримаючи склянку в руці, безстидно дивилась в хитрі баньки супротивника. Михайло почав першим:
– А ми на тебе грали! – із почуттям страху одним подихом.
Не встиг вступитися до розмови товариш, як панянка із надзвичайною злістю, яку тільки-но можна уявити, наблизилася до Арсена і… вилила в нахабне обличчя прозорий напій зі склянки. В ту ж саму мить її ледь не зупинив «любий гравець», мовляв, що робиш… З ненавистю русява краля вдарила склянкою по голові Михася. Розлетілися шматочки блискучого скла… Божевільний вчинок! Вона цим загородила рота всім оточуючим. І вибігла чимдуж із зали.
Швидко! Хутко! Із сіллю на блідому обличчі.

Її куля вилетіла із несправедливої гри. Фол!