Любава


«Спочатку було Слово, і Слово було у Бога.» Бог спитав у моєї Душі, чи хотіла б вона піти на Землю? Моя Душа відповіла, що дуже б хотіла!

Бог поділився зі мною Словом. І моя Душа стала Людиною. Слово Бога було схоже на пензлик, яким малюють. Бог сказав, щоб я змальовувала все, що побачу на Землі.


І тоді я спитала:- Якщо Слово, пензлик…до де фарби? Він сказав, що вони повинні бути в моєму серці і, що самі найгарніші фарби можуть бути тільки в люблячому серці.

І тоді, притуливши до серця Слово, я пішла на Землю. Я побачила, що я там не єдина. Я дуже -дуже втішилася з того. А ще, Земля, виявилася такою, неймовірно гарною, що її красою можна було заповнити безліч сердець.

А ще я зрозуміла, що можу знайти тут друзів. І я намалювала сонячний промінчик. Тоненький, теплий і прозорий, він золотом переливався із одного серця, в інше. Я тоді, я намалювала любов і взаємопорозуміння поміж усими людьми.

Та раптом мої босі ноги боляче вколола гостра стерня. Я відскочила, наступила на колючку і заплакала. Тоді я змалювала свій біль і свої сльози, що струмились аж із самого серця.

Може я недобре вчинила?- Спитала я у Бога. – Може мені не треба було малювати біль і сльози?
А що ти хочеш після цього змалювати? – спитав Бог, не відповідаючи на моє питання. Я замислилась.

Ні! – сказала я. Я не буду малювати свою образу, і як я нею скривджена. Сама винна. Треба було під ноги дивитися!

І зразу ж глянула під ноги. А там простелилась ніжним мереживом польова, біло – рожева берізка. Її квіточки розкрились усією тендітною недоторканістю до сонця, що щедро обдаровувало його своїм теплом і ніжністю.


І я, схопивши пензлик, забувши про біль, стала вимальовувати тепло і радість, що заповнювали все моє єство. Я малювала биття свого серця, безтямну вдячність і відданість Божому творінні, що з безмежною щедрістю віддавало мені все найкраще, що в нього є.

Я малювала свій щасливий подих, на всі груди, від того, що відчувала, як легенький вітерець перебирає моє волосся і гладить мене по голові. Я ще малювала, як від того, мені ставало хороше і спокійно.

Тоді я знову оглянулась на стерню. Зрізані гострі шпичаки стирчали із землі, і в них було коріння. Я тихенько стала босою ногою на стерню і вона чомусь, більше не вколола мене, тільки, наче, полоскотала.

Вітерець знову погладив мене по волоссю, і я глянула на небо:- Боже, це ти? Бог не відповів. І тоді я намалювала мовчання Бога. І було воно схоже на згоду, щоб я пішла далі…

І я дуже ретельно вимальовувала його згоду. І тоді вітерець знову погладив мене. Моє серце зайшлося від хвилювання, і я відштовхнулася від землі…

Мій пензлик став малювати дивовижне, безкрайнє, золоте море. Моя Душа, моє серце…вони летіли за пензликом легко і щасливо, зливаючись з мерехтливим сяйвом того дивовижного, мерехтливого моря. І тоді я злилася в одне єство, в одну суть із творінням Бога і з самим Богом.

Я захотіла спитати у Бога: - Що мені треба залишити по собі, на Землі? І Бог засміявся.

Я вперше почула, як він сміявся. То було дрібне шелестіння листя, по якому вишивало сонячне проміння дивні мережані малюнки, які ніжно вливалися в мою Душу.

Небо блакитною зливою впало мені до ніг, і розсипалось в озерах, річках , та волошковому сяйві.

І у всьому тому, я побачила матусині очі. На стежках своєї долі сліди маленьких ніжок своїх діток, та впевнену поступ свого коханого. І навіть пензлик заговорив:

На Землі ти повинна залишити спомин про те, що найбільше любила, і чому найбільше раділа…. Може він мені не все сказав, може тільки те, що я встигла почути…


Мені ще довго йти по цій неймовірно гарній, подарованій мені Богом, Землі. І ще не один раз, мої босі ноги і в моє серце віпнеться колючка. Та я дійду. І збережу Слово, щоб повернути його Богові.

Аби тільки, не зрадило мене моє серце, і не згубилось Слово, яке мені довірив Він.

------------------------------------------------------------

СТРАШНА ТРАВА, ПОВИТИЦЯ

Матуся ведуть мене через город на леваду, по стежинці. Ранок прохолодний і мені дуже не хочеться йти. Але матусі треба на роботу а мені в дитсадок.

То ж ми йдемо швидко і я оглядаюсь, аби за щось зачепитися, бодай поглядом. Але ніде я нічого нового не бачу, про що я б не питала вже у мами. Мені доводиться майже бігти за мамою, бо вони мене дуже міцно тримають за руку.

Та ось я, раптом, бачу наприкінці городу маленький кущик шипшини, увесь геть заплетений гарними тонкими наче золотий шовк, нитками. Я з подиву, а може з дитячих хитрощів, зупиняюсь, упираючись ногами в землю так, що мамі нелегко зрушити мене з місця.

- А то що? Я показую на сонячний кущик вільною рукою. Мама оглядаються, щось сердито хочуть мені сказати, та раптом замовкають.

Довго дивляться у той бік, де я побачила той дивний і гарний кущик, потім обіймають мене, прихиляючи до себе і тихо кажуть:

„ То, доню моя, страшна трава, повитиця. Бо як заплутає вона кущик, або деревце своїм жовтим павутинням, то й не жити йому більше. Усі геть соки висотає, до самого коріння дістане, до самого серця...”. Матінка те кажуть так сумно, що я затихаю.

Мені якось разом перехотілося її затримувати. Я бігла за мамою і думала над незрозумілими мені словами. А потім забула. Тільки той, заплетений жовтим мереживом кущик мені перестав подобатись.

А надвечір з дитсадка мене забрали дідусь. І коли ми йшли повз той кущик, я зразу ж згадала нашу ранкову розмову з мамою. Я її переповіла дідусеві і попрохала їх допомогти мені обірвати оте осоружне жовте павутиння, що вбиває кущик шипшини.

Та дідусь сказали, що обірвати нам ніяк його не вдасться, бо шипшина колюча, та ще повитиця така живуча, що навіть коли її малесенький шматочок впаде на землю, то зразу знов проросте. Треба разом з нею і шипшину викопати, та все геть спалити, тоді, може, й не буде вона далі розростатись на шкоду.


А мені вже так було жаль шипшину, що я мало не заплакала. Але ми все одно її викопали, порубали і нанесли тогорічного, сухого очерету і розклали багаття. А коли воно прогоріло, я розпитала у дідуся, як то повитиця може серце і душу обплутати?

І тоді дідусь погладили мене по голові і сказали: „Хай тобі, моя ластівко, ніколи не знати, як буває, що гіркий сум, або біль тією страшною повитицею душу і серце обплутає... Не пускай її до себе. І до людей не пускай. Хай їй грець!

Отак сказали мені дідусь. А я про себе подумала, що більше ніколи- ніколи не буду засмучувати своїх рідних, аби не пустити страшну траву повитицю до їх сердець.

ПОГОВОРИТЕ С КЛЁНОМ

Поздняя осень. Золото листьев укрыло землю, отдавая ей свое последнее тепло. Оголенные деревья, как распахнутые души раскинули свои руки – крылья…такие беззащитные, такие трогательные!

Они отдали людям все, что могли…они, распахнули свою душу настежь истиной чистотой и нетронутостью Божьего творения. Строгая, пронзающая душу красота на фоне синего неба! Ветер носит листья, дождь лепит на асфальте причудливый рисунок памяти природы…

Чувствуешь и себя, настежь распахнутым, оголенным до кончика нерва…отдавшим всего без остатка…

Скоро упадет снег, и на чистом полотне природы, птицы своими кружевными следами, сделают свои первые наброски моей дальнейшей судьбы.

- «…Я буду стоять всю зиму, раскинув руки и распахнув душу. Невероятные краски сверкающего снега, ядреный морозец, красные закаты…будут теперь уже мне отдавать свою красоту…

Кто я? Ну да, Клен! Некогда собиравший в свои огромные ладони-листья, солнечный свет лета, чтобы отдать его земле…за эту вот, завораживающую зимнюю красоту.

Вдыхая прозрачный морозный воздух, вбирая в себя красные закаты, купаясь в зимнем хрустале неба,…я снова постигну Вечность! Я сделаю еще один маленький шаг по направлению к ней…

Я буду слушать щебетание зимних птиц, и тихонько шуршать своими обнаженными ветвями, в серебре замерзших дождинок. Чтобы в каждой из них отразить прекрасный мир…кружащейся, невероятной радугой.

Люди, вы не знаете, что я и мои собратья, лиственные деревья, обретают свою истинную красоту только Зимой!

Только зимой, отдав все людям, деревья оставляют себе свою истинную суть и красоту! Только тогда, когда отдано все, в чем нуждается окружение, остается то, чего нельзя ни взять, ни отдать, ни подарить, ни отнять…»

…Я очнулась ото сна…на улице светлело. Наспех одевшись, я выбежала во двор и обняла клен. Подняла голову. Могучие черные ветви поддерживали небо… Золото листьев примерзло к асфальту…