Олександр Никоноров
Батьківщина

1947 р. Румунія. Бухарест. На пплощі зібралась велика кількість мітингувальників, протестуючих проти монархічного режиму. Акція протеста зібрала багатолюдний натовп, проте для багатьох було очевидним, що вся ця прилюдія відбувалась за безпосереднім тиском комуністів.
За своїм столом у кабінеті сидів король Міхай І Гогенцоллерн-Зігмарінген, думаючи про події в країні та дивлячись у вікно на натовп розгніваних людей.
- Ваше Високосте, - зайшов до кабінету прем'єр-міністр,- кепські справи: вимоги мітингувальників все ж ті, вони не зупиняються. Були випадки зіткнення з поліцією. Тут очевидна керівна роль комуністів та радянських агентів. Ми втрачаємо контроль.
- Я бачу, що компроміс неможливий і не хочу повторити долю «кондукеторула» Антонеску. Невже немає виходу з ситуації?
- Нажаль, не бачу...
- Якби люди уявляли, що уявляє собою цей комунізм. Але в мене немає вибору. Бачу, не під силу було їх знищити й моєму батькові та залізогвардійцям Хоріа Сіми...Так, Сталін міцно скрутив у своїх лещатах Центральну та Східну Європу,- дивився у вікно та на небо король,- хто ж знав тоді, що, даючи звільнити Румунію від фашистів, ми приречуємо себе на комуністичний вибух. Кремлю потрібно одне – Румунію до соцблоку для протваги Заходу та Тіто...Який у нас шлях?
- Фактично виходу немає, Ваше Високосте. Ситуація вийшла з-під контролю й монархія, за словами комуністів, агонізувалась та скомпрометувала себе на очах народу. Вас та королівську династію звинувачують у багатьох гріхах та кризах...
- Ось така подяка королівській родині за розвиток Румунії. Невдячні. Нічого, коли вони відчують на собі бурю комунізму, вони згадають мене. Пора мені зникнути назавжди. Я підпишу акт, що відрікаюсь від престолу. Це воля могу народу. Нехай так...Я не хочу бути другим Антонеску.
Серед мітингувальників була молода пара Еміля та Ганни, які не дивлячись на грудневий мороз, холод і постійний шум, були вимушені прийти на мітинг. Ганна була вагітною, проте мужньо трималась, допоки в неї не почались пологи прям серед акції протесту.
- Ганно, люба, як ти? – тримає її на руках переляканий Еміль.
- Мені погано, Еміле..,- втратила свідомість вона.
Еміль коикав на допомогу людей, шукаючи лікаря. На допомогу прийшов доктор, який також був серед протестуючих, взяв Ганну та миттю до ближнього будинку з Емілем вирушили рятувати жінку.
- Ще б трохи і були кепські справи,- каже лікар, який напросився до незнайомих людей додому, пояснивши важкість ситуації.- Вона могла б втратити дитину! Чим ви думали, ведучи її на мітинг?
– У нас не було вибору! Інакше нас звільнили б з роботи, а жити немає за що. Розумієте,-винувато опустив голову чоловік.
- Розумію, сам такий! – сумно зітхнув лікар. – Приступаємо!
Після довгих пологів та важкої болі на світ з'явився малюк.
- Хлопчик! – каже лікар
- Іон..,- промовила Ганна ім'я сина та знепритомніла.
Радіо повідомило про скасування монархії та проголошення Румунії республікою, проте посмішок від радості на обличчі у присутніх не було.
- Дякую вам, лікарю,- сказав спокійно Еміль. – Скільки я вам винен?
- Що ви, це моя робота та обов'язок. Доречі. Як вас звати?
- Мене Еміль, дружину – Ганна.
- Приємно було познайомитись! Бережіть себе!
Йшли роки. Іон швидко ріс, цікавився військовою історією та технікою. Навзнаки були його заняття спортом: він успішно у 12 років приймав участь у змаганням з бігу, боротьби, плаванню, шахах. Проте роки йшли і за школою прийшов час служити в армії.
- Іоне,- каже йому батько,- всі через це проходили і тобі доведеться пройти! Тут нічого страшного. Я сам воював з фашистами і в нас, у Румунії, і в Болгарії, і навіть у Югославії.
- Батьку, а я й не боюсь! – каже Іон. – Я сам давно цього чекав.
- Молодець, поважаю,- обійняв сина Еміль.
Ганна дивилась телевізор, де показували про погіршення здоров'я генерального секретаря РКП Герге Георгіу-Дежа. А на екрані періодично показували образ Чаушеску, який то й робив, що багато казав та посміхався.
- Ганно,- зайшов до зали Еміль,- годі чепухою займатись, нашого сина скоро до армії відправляють, треба організувати проводи, як треба.
- Так. Ти правий, Еміле,- сіла вона на диван до прасувальної дошки, де прасувала брюки та сорочку синові та чоловіку.
Пройшли проводжання й Іон відправився до військомату. Але, на його здивування, перевили його на службу не в Румунію, а до Болгарії, де йому необхідно було відслужити строк. Служити йому довелось не де-не-де, а у спецвійськах.
Спочатку він отримува листи від матері, а потім їх взагалі не стало приходити. На листи Іона не було жодної відповіді. Він не знав у чому справа, продовжуючи вірно служити за місцем призначення. Він проявляв чудові здібності як для солдата, здивовуючи командування. Їм зацікавились як болгарські, так і радянські спеціалісти.
- Рядовий Монтулеску,- звернувся майор Червоної армії,- за ваши успіхи ми вас підвищуємо до звання сатршини. Ми здивовані вашими вміннями та успіхами. Ви не думали, чим займатися після служби?
- Хотів поступити на інженера навчатись в Бухарестський університет, а зараз вже й не знаю.
- Ми пропонуємо тобі продовжити військову службу у спецвійськах, пройти нову підготовку та практику. Я впевнений, старшино Монтулеску, з вас вийде файний боєць спецназу. Подумайте над моєю пропозицією!
- Так точно, товариш майор! Я вже подумав та вирішив. Я згодний.
- Ось і молодець! – посиіхнувся майор. – Ми зробимо з тебе справжнього спецбійця, після чого ти зможеш працювати у спецназі МВС або навіть у органах держбезпеки...А це дуже престижно і на життя тобі завжди вистачатиме. Нам би у СРСР побільше тких орлів, як ти.
Іон написав батькам про своє рішення, але відповіді знову не було. Після закінчення служби у Болгарії його відправили до Радянського Союзу, де й проходила його подальша служба з отримання досвіду і професіоналізму, де він вперше побачив людей з КДБ, ГРУ та грозних чекістських спецназівців.
Потім була відправка до НДР на участь у спецопераціях і...до Вьєтнаму. Ось там-но він показав весь професіоналізм у боротьбі з американцями та їхніми союзниками.
Настав 1970 рік. З Вьєтнаму Іона повернули зворотньо до НДР, а звідти з найкращими відзнаками – вже до Румунії.
Поїздка Бухарестом здалась йому зовсім дивною: все здавалось іншим та чужим, наче все змінилось за ці 5 років, що його не було на батьківщині, але він не знав у чому справа. Найдивнішим здавалось те, що змінились і самі люди, стаючи незрозумілими Іонові. Радіо постійно передавало промови Чаушеску...
- Вибачте, а хто такий цей Чаушеску? – спокійно звернувся він до жінки, що сиділа поруч в автобусі.
- Ви що, хлопче, сором та позор вам! – строго промовила вона,- не знати вождів держави! Космополітизм прям якийсь.
- Я прсто в армії довго був...
- А що там новини не передають.
- Нажаль, ні...
- Що ви брешете, про генсека знають усі й всюди.
- Я слугував за кордоном,- відрізав Іон і жінка замовкла.
Іон не впізнав навіть рідного подвір'я, де прожив усе дитинство. Замість веселих хлопчиків бігали юні драчуни та хулігани, а вседозволяючі собі бабусі в розмовах про владу навіть не сміли заїкнутись. Усе було моторошним.
Іон подзвонив до додому, проте двері були відчинені, а у квартирі мати сварилась з батьком.
- Мамо, тату, ви чого? Що трапилось? Ви не раді мене бачити? – з порогу спитав він у батьків.
- Іоне, синку! – бросилась йому до обіймів у сльозах мати. – Де ти пропав? Чому не писав нам?
- Ти що, мамо, це ти не відповідала на мої листи. Що трапилось? Я собі місця не знаходив? І взагалі, що тут трапилось, я навіть бабусь не впізнаю на подвір'ї?!
- Влада, синку, влада,- тихо промовив батько і зачинив на замок вхідні двері,- тепер після смерті Георгіу-Дежа багато стало змінюватися, прямо доходячи до абсурду.
- Все це з-за цього, блін, як його...Чаушеску? – з посмішкою спитав Іон.
- Тихіше, дурнику,- рота йому закрила мати, - не смій навіть шепотом хоч якось погано казати на цього чоловіка! Тепер це небезпечно до невпізнаваємості. Повсюди «стукачі», доносчики та сексоти...Так, дивись і на замітку до Секурітате потрапимо!
- А що це таке ваше «Секурітате?»
- Як ти не знаєш, що таке Секурітате? – здивувалась мати. – А ще в армії слугував, соромно не знати.
- Я слугував за кордоном, а там – крім деяких радянських новин, взагалі новин з років 5 не бачив і не чув...Де я не був: У Болгарії, НДР, СРСР, а це не чув.
- Секурітате, синку,- дивиться у вікно батько,- щось у вигляді прототипу таємної поліції, органи держбезпеки Румунської Народної Республіки., але за своїм характером діяльності воно недалеко пішло від гестапо та фашистів Антонеску. Чаушесу змінив цю службу до невпізнаваємості. Мене за таку розмову з тобою можуть на багато років кинути за грати з витікаючими наслідками. Тепер за будь-яку критику в адресу влади – репресії з боку клятих «секуристів». Свобода думок знищується в самому зарадкові, а твої листи до нас не надходили через перлюстрації пошти, проводимої Секурітате; можливо ти там зачепив тему, яку вони виявили «неблагонадійною». Не здивуюсь, якщо вже і телефонні розмови почали прослуховувати. Чаушеску боїться критики та незгоди, що можуть його позбавити влади, ось чому всемогутній вплив Секурітате на народ став просто необхідний йому. Це тепер небезпечний репресивний орган, який контролює румунську громадськість. І тепер всі перелякані перед всемогутнім Секурітате.
- Це вже по суті, батько, прямий фашизм та диктатура, як у СРСР за Сталіна було,- сердився Іон,- не можу повіритищо за 5 років моєї відсутності такі пройшли зміни. Це у голові не вкладається. Цей Чаушеску дійсно вийшов на рівню зі Сталіним.
- Сталін, хоч розумнішим був,- каже батько йому,- не те, що наш генсек, «вождь румунського народу».
- Абсурд якийсь,- сердився Іон,- у такій державі мені довидеться жити і працювати. Я був у СРСР, НДР, Болгарії, але такого ідіотизму я не бачив, хоча й так сумно...Та краще б я у Болгарії чи НДР залишився, але, щоб не трапилось, я вас не залишу одних, і плювати я хотів на всі політичні режими.
За обідом Іон їм розповів про армію, а особливо про Вьєтнам, чим дуже шокував бвтьків, особливо мати.
- Синку. Ти там кров проливав, а я навіть не знала, де ти та що з тобою. Навіщо ти залишився надалі у спецвійськах слугувати. А якщо би ти загинув? – плакала мати.
- Не плач, мамо, - заспокоїв її Іон,- зате я став майстром своєї справи. Мене навіть похваляли з КДБ та Штазі. Я міг би працювати як у міліції, так і в цьому...Секурітате.
- Ти що!- підскочив батько.- Не дай Боже, синку! Секурітате зломає тебе, ти станеш нелюдем, як і всі вони, я не хочу допустити цього – втратити тебе. Ти в нас єдина детина.
- Не хвилюйтесь,- після їжі наголосив він,- я людина з головою, вас не дам образити й сам не зламаюсь, якщо б навіть почав працювати у цьому Секурітате. Я хоч і молодий, але багато через що вже пройшов і бачиву також багато, досві маю і мене не зломати не вдастся! А добра робота мені не завадить за спеціальністю, адже злидні – нажаль, не запорука успіху. А ви й так бідно живете. На заводі тобі, тату, мало платять, а що ти, мамо, отримуєш, працюючи у тій газетці? Мізер. Я повинен вас забезпечити всім необхідним.
- Іоне, синку,- в обійми взяла його мати.
Іон допоміг батькові з ремонту квартири, а матері - за господарством, ввечері він вийшов прогулятися травневим бухарестським вечором по вулиці. Не дилячись на репресивну політику влади, життя в Бухаресті йшло поки що стабільним та мирним кроком. Вулицями ходила спокійна молодь, забуваючи про всі проблеми і просто радувалась життям. Іон направлявся в один з міських парків. Природа саме те й робила, що наводила порядок у душі хлопця від нових проблем буття. Легкий вітерець шолохнув листя дерев, котрі, кружляючи навколо нього, різко приземлились біля його ніг. Іон дістав з кишені жменьку сонячного насіння, котрі купив по дорозі у парк, і насипав на асфальт колами, після чого птахи швидко взялись за трапезу прийому їжі і вже чекали нової порції від свого «рятівника». Він не був жадібним і пригостив знову пернатих друзів.
За цим явищем з інтересом спостерігали люди та зовсім юні члени румунського суспільства – діти, те єдине, що дороге кожному, будь ти простолюдином чи жорстоким політиком. Багато з них у майбутньому «піднімуть пір'я» проти влади у мрявому грудні 1989 р., але поки що це були лише діти.
Скоро навколо Іона окрім голубів та горобців з׳явились і ворони, претендуючи на свою долю, але Іон насипав їм окремо. Помітивши, що насіння закінчились і на нього зиркають люди, Іон вирішив піти до магазину купити собі соку, після чого спокійно собі розмістився на лавочці. Більш помітно темнішало, і наш герой потихеньку з парку по одній з квітучих вуличних алей вийшов до траси, де як раз їхав потрібний йому трамвай, на який він і сів. У трамваї було практично порожньо, якщо не враховувати молоду пару, що й те робила, як цілувалась. Іону було сумно, адже він був одинаком.
Ось і зупинка. Вийшовши з транспорту він направився додому, як зненацька побачив на шляху один з міських клубів, де вже не був багато років, а там – танці «йшли повним ходом».
Скоро й Іон приєднався до молоді, не звертаючи уваги на п׳яні розмови та рухи оточуючих, а просто собі спокійно проводячи вільний час. Стоячи в кутку, він дивився на дівчат.
- Іон, ти це чи не ти?- підійшов до нього молодий хлопець.
- Петре?!- обняв бувшого однокласника він. – Як ти? Скільки років вже я не бачив однокласників?
- Мабуть, що багато,- посміхнувся він,- в цьому році вже було 5 років з закінчення школи, ми збирались, а тебе і ще 2 дівчат не було. Поясниш?
- Я в армії слугував, а потім ще вирішив продовжити свою службу, вирішивши стати військовим,- відповів Іон другові.
- Молодець,- пожав йому руку Петре,- ти ще в школі був міцним горішком, другим за силою у класі після Алекса, тебе боялись та поважали, а зараз, дивлюсь, взагалі богатирем став.
- Не перебільшуй,- посміхнувся Іон,- а ти як-то сам?
- Працюю інженером на фабриці, але дівчини поки що знайти не зміг, ось і бігаю по клубах.
- Ай молодець!
Вони вийшли на вулицю, де Петре дістав сигарету, запалив та спитав: «Не палиш?»
- Ні, я ж солдат, спецбоєць, не можу.
- Спецбоєць? Ти слугував у спецвійськах? Нічого собі!!! Круто ти даєш, друже!
- А що тут такого, Петре?
- Навпаки, це відмінно. Ти – справжній чоловік, скоро будеш улюбленцем дівчат, вони люблять таких чоловіків.
- А ще багатіїв…
- Ні, Іоне. Люблять вони таких, як ти, а ось заміж виходять за багатіїв, дітей партійців,- докурив Петре,- у цьому і є різниця.
- Можливо ти правий.
- Не «можливо», а правий…
Після танців вони випили трошки та роз’їхались по домівкам.
Вранці батьки пішли до роботи, а Іон ремонтував розетки у квартирі, як тут хтось подзвонив у двері.
- Хто там?- запитав він.
- Свої…
- Хто «свої»? – став напоготові він.
- Секурітате,- грубо відповіли голоси.
Іон відчинив двері і до квартири різко заскочили троє секуристів у цивільному, показавши свої посвідчення.
- Іон Монтулеску це ви? – запитав один.
- Так, а що?
- Ви проїдите з нами, товаришу Монтулеску.
- Куди?
- На «кудикіну гору».
- Я серйозно спитав.
- Я тобі серйозно й відповів, не задавай глупих питань. Одягайся!
Проїхавши до головного управління Секурітате, Іона провели до комфортного кабінету, де на нього чекав одягнений у форму цієї служби полковник.
- Вітаю, Іоне,- присів на інший кінець столу секурист,- сідай. Я, полковник Секурітате Роман Ентоне. Я багато чув за тебе. Про тебе багато написали у рекомендаціях спеціалісти з СРСР, БНР, НДР. Ти, бачу, і у В׳єтнамі практикувався, тебе зарекомендували як майстра у своїй справі, «грозою» спецназу. Не здогадуєшся чому ти тут?
- Ні.
- Погано, Іоне! А затим, щоб запропонувати тобі роботу в нашому відомстві. Не кожному так доля посміхається, це честь, Іоне! Секурітате – елітарний орган, бойова опора партії, влади, відданий до останньої краплини крові нашому генсекові Ніколає Чаушеску.
- Чи є в мене вибір?
- Формально – так!
- А фактично?
- Ні,- посміхнувся полковник Ентоне,- тим паче ти кадр з досвідом роботи, неможна такого залишати без роботи.
- Я згодний,- спокійно відповів після паузи Іон.
- Ось і чудово! Попередь рідних, що надовго поїдеш у відрядження. Не кажи, що тепер ти наш співробітник, просто скажи, що став військовим. Збери необхідні речі і їдь сюди.
- Навіщо?
- Будеш проходити курси в Академії Секурітате, а вже потім безпосередньо візьмешся за роботу, жити там доведеться в казармах, хоча тобі не звикати, все, як в армії. Ступай, час іде.
Залишивши записку батькам, склавши необхідні речі, він повернувся до управління. Звідти його й спрямували до Академії, де на нього чекав курс «становлення секуристом».
- Слухай ти, хто такий, га?- у казармі підійшов «дід». – Зібрався також у Секурітате працювати? А може хрін тобі до рота або краще відразу три?
- А ти вже куштував? – посміхнувся Іон. – Слухай-но сюди, не провокуй мене, я не в настрої, а дідівщину я ще в армії пройшов.
- Мразь,- накинувся на нього «дід».
Наш герой йому добре дав кулаком по голові, а потім професійним ударом п’яткою в щелепу нокаутував його у кут приміщення, потім дійшла черга ще до трьох, які літали казармою, як птахи від ударів Іона.
«Дід» підвівся і, діставши дубинку, вирішив змінити хід бійки. Та не тут-то було. Іон його так «отгепав» цією палицею, що бідолашний нападник сам був не радий від того, що так вийшло.
- Слухайте мене, мерзото!- злобно промовив Іон. – Мені насрати хто ви такі і ким будете працювати у Секурітате, це вам не армія і «дідовщини» тут не буде. Рипнетесь ще раз – вб’ю на хрін всіх. Я 5 років слугував у спец військах, не раджу нариватися. Зрозуміло? Не чую!!!
- Зрозуміло, - скрізь біль налякано відповіли вони.
Іон проходив нові курси спецбійця, показуючи одні з найкращих результатів. Потім були курси з вивчення уставу, методики діяльності Секурітате, психології, розвідки та контррозвідки, шифрування, методики вербування та залякування, бойової підготовки, правової бази РНР, історії партії та багато іншого.
- Секурітате,- каже на лекціях викладач Академії,- це бойовий загін партії та особисто Николає Чаушеску, на охорону влади та життя якого в основному і сконцентрована наша діяльність. Для нас немає жодних обмежень…У випадку чого ми можемо застосувати навіть терор і репресії, ви повинні бути готові до будь-чого. Наша задача – без уклінно слугувати вождеві, і немає в нас іншого шляху, зарубіть це собі на носі. Ми – служба безпеки, але у кожного з вас при системі Секурітате буде своя спеціалізація з-за чого вас і поділили на різні групи кваліфікації.
Іон добре виніс всі уроки для себе і всю підготовку в цілому, а вже через півтора роки повернувся додому. Довго батьки питали в чому справа, а він лише розводив руками, проте потім по секрету наважився про все розповісти їм, сказати правду, якою би вона не була.
- Що? Не може бути!- не знав, що сказати батько, сівши на стілець.- Ти сам цього захотів, синку. Ти дорослий, ти маєш повне право сам приймати рішення, але пам’ятай: тепер у тебе не буде зворотного шляху. Головне, не стань нелюдем!
- Я не фашист, батько, і гуманно налаштований, але працювати треба, заробляти на життя, а я – солдат, це моє. Іншим способом я не зароблю, вже пізно вчитись.
- Ніколи не пізно,- завила мати,- нехай буде вдача з тобою.
- Дякую, мамо,- обійняв її Іон.
- Не перестарайся там,- пожав руку батько,- будь обережним.
На роботі Іону поки що не доручали важку роботу, але з часом вона ускладнювалась, адже відразу до спецназу Секурітате брати його ніхто не збирався без відповідного досвіду служби в цій спецслужбі. Випробували його спочатку за іншою спеціалізацією.
Іон бачив власними очима, як велась перлюстрація пошти, прослуховувались телефонні дзвінки. Прослуховувались навіть розмови членів ЦК РКП. Іона шокувало багато в системі Секурітате, яку він і сам часом вважав не гіршою за гестапо, хоча й сам тут працював. Але він безприкословно виконував усі накази. І ось йому випала перша важка справа. За наказом начальства потрібно було заарештувати секретаря райкома РКП, який виступав проти «вождізму» у державі, але було досить мало улік та й охорона була непоганою. Секретар, Алекс Гордеску, був у минулому вчителем історії РКП самого Іона, що не могло не здивувати нашого героя.
Встановивши камери та прослуховувачі в кабінеті Гордеску і навіть вдома, працюючи під прикриттям електрика, Іон прослуховував та записував розмови, фіксував на плівку резонансні відео та розмови, періодично проводив перлюстрацію пошти. Ведучи за ним спостереження, було виявлено багато цікавого: Гордеску мав зв’язки з «інакодумцями», дисидентами, зраджував дружині, проводив валютні махінації. Цього було предостатньо.
І ось на службовому автомобілі з трьома секуристами ввечері Іон прибув до «будинку-палацу» секретаря Гордеску.
- В чому справа? – спитав охоронець.
- Товаришу Гордеску необхідно проїхати з нами, не заважайте працювати,- показав посвідчення Іон.
- Що за «на», а ми по-вашому звідки? Це відомство нас самих сюди поставило. Ми не маємо права без наказу згори!
- Геть з дороги, ви заважаєте працювати!- кричав Іон.
- Тривога!- виголосив охоронець.
Іон зламав йому ліктем ніс і оглушив з кулака. Троє напарників Іона ринулись у двір, ведучи перестрілку з охоронцями у дворі. Іон ринувся до будинку, поранив одного з охоронців, а тут – шеф охорони…Наш герой не розгубився і з повороту вдарив його двічі п’ятою у лоб, що той вилетів у вікно з другого поверху.
- Вас заарештовано, товаришу Гордеску!- заскочив до кімнати до Гордеску Іон, коли він був в обіймах повій. - Секурітате!
- На якій підставі? Де моя охорона? Що ви собі дозволяєте? Чого вилупився; обличчя в тебе знайоме…так,- одягнувся Гордеску.
Гордеску схопив ніж, але Іон вибив йог з рук заарештованого, і через себе кинув на підлогу затриманого, після чого одягнув на нього наручники.
Викликали швидку допомогу та патруль Секурітате, арештували охорону за опір (не дивлячись на те, що й вона була з Секурітате), та самого Алекса Гордеску. У Секурітате йому показали багато доказів провини, включаючи й фотографії з повіями.
- Ваша провина, товаришу екс-секратарю райкому, - у слідчому кабінеті каже секурист, - з умислом, пряма, з чіткою метою та мотивом. Та вам «вишка», дорогий ви наш, світить. На вас повне досьє.
- Що ж я такого накоїв, товаришу?- сердився Гордеску. – Що ви собі дозволяєте?
- Мовчати, наволоч! – головою об стіл вдарив його секурист. – Всі ці звинувачення – квіточки, чуєш, гніда, квіточки, у порівнянні з тим, що ти наважився піти проти самого генсека! Та як ти насмілився критикувати вождя?
- Вождя? – витер кров з обличчя Гордеску. – У нас не сталінізм. Товариши! Це буде крах, якщо ми підемо таким шляхом!
- Замовкни! – сердився секурист. – Та якби не критика на адресу вождя, тебе, гніду, можливо б і не чіпали…поки що. А тепер – крах тобі! Вишка! Увести! Молодець. Іоне, гарна робота. Я бачу тепер, що ти майстер. Тепер треба похлопотати про твій перехід до спецчастин Секурітате.
- Дякую, товаришу майор Топа!
- Ступай! – посміхнувся він. – До речі, як тобі нова квартира?
- Сьогодні там вже ночував. Просто клас,- посміхнувся Іон.
- Ось і чудово…
В один з вихідних вечорів Іон прибув відпочити до Клубу, де й зустрів трошки п‘яного Петре, який намагався залицятись до тутешніх дівчат. Десь о десятий годині вечора на новій моделі «Волги» найостаннішого випуску приїздить шикарно одягнений імпозантний хлопець з пляшкою дорого французького вина в руці, якого всі перелякались у Клубі та розійшлись у різні сторони, хоча деякі дівчата навпаки кружляли біля нього. А він те й робив, що балакав зі своїми знайомими – дітьми партійних бонз.
- Хто це? – запитав Іон у Петре. – Що він собі дозволяє?
- Як, ти не знаєш?...- не встиг сказати сам Петре, як той хлопець збив його без причини з ніг, йдучи до сцени.
- Ти що собі дозволяєш? – швидко вліз до конфлікту Іон.- Я тобі кажу!
- Мені?- злобно та різко обернувся хлопець. – Та ти наплутав щось! Та я тебе, паскудо…
- Ніку, заспокойся!- відтягнули його знайомі.
- Ти що дурень,- відтягнув Петре Іона,- та це ж улюблений син Чаушеску, Ніку, батьківська надія та гордість. Навіть не думай з ним зв’язуватись, дурню! Інакше – кінець тобі!
- Набридла мені ця порука та ієрархія,- злився Іон,- моя б воля, та як…так неможна, адже я працівник сам розумієш якої структури, я забов׳язаний захищати…клан.
- Тихіше,- каже йому різко Петре,- ти ж сам секурист, а таке несеш. Ходімо звідси!
- Але на вулиці Ніку…
- То й що?!
Іон спокійно обійшов Ніку, але той різко накинувся на Петре та почав його безжалісно бити, допивши склянку вина, яке розбив об дерево. Прибігли поліцейські та відтягнули Петре.
- Чого дивишся? – поглянув Ніку на Іона. – А це я там тебе штовхнув? Щось не подобається чи друга шкода? Ти знаєш хто я такий? Ось і добре! Під ногами більше не стій, а дружок твій – добрий хлопець, просто я забагато випив.
- Бачу,- тихо відповів Іон.
Тут п’яний Ніку впав на землю, а поруч вже нікого не було. Поліцейські відвезли до лікарні Петре, а молодь повернулась до клубу. Іон допоміг йому підвестись і показав своє посвідчення. Він посадив Ніку до автомобілю та каже: «Тобі неможна в такому стані сідати за кермо, ти п’яний. Розумієш?»
- Сам знаю,- кричав молодий Чаушеску,- ти з Секурітате?! Ось і добре, сідай поруч. Поїхали!
Ніку помчав на всій швидкості, як скажений темними вулицями Бухаресту, збиваючи баки для сміття та вигукуючи мати у вікно. Поруч сидів переляканий Іон, уважно дивившись на дорогу та дії «синочка» генсека. Ніку мчав та реготав, не реагуючи на знаки чи дорожній патруль, а тут попереду вантажна машина…
Іон не розгубився і, відштовхнувши Ніку, різко взяв кермо на себе, рятуючи від аварії себе та водія. Попереду була дорога на «Палац» Чаушеску.
Охорона одразу ж викликала мати Ніку – Олену. Вона подивилась на цю картину та наголосила: «О Бог мій, що з ним?»
-Забагато випив, - відповів Іон.
-А ти хто такий? – різко запитала вона
-Із Секурітате, - показав він своє посвідчення.
-Зрозуміло. Це добре. Допоможи віднести його в дім. Як тебе звуть?
-Іон.
-Бери його, Іон!
У домі було, наче в монаршому палаці. Наш герой аж подих відвів від багатства, що було усюди, несучи на собі Ніку до спальні.
- Що тут таке? – спустився сам Ніколає Чаушеску. – Олено, що в біса відбувається?
- Та ось знов напився наш Ніку, - злилась вона, - ще б трохи і до аварії потрапив би. Добре, що поруч був цей Іон з Секурітате!
- А ти як опинився поруч? – здивувався генсек.
- Допоміг йому сісти до машини біля клубу, ну а він погнав…,- спокійно відповів він йому.
- Вам що в Секурітате більше немає чим займатися, як по клубам ходити вночі? – сердито запитав він.
- Ніколає, заспокойся,- каже йому дружина, - якби не він, то можливо з нашим сином сталася біда. Йому подякувати треба.
- Так, ти маєш рацію. А мені ці п’яні бродіння та кутежі набридли. Зоя також від рук відбилась. Як з ними боротись?
- Я вранці проведу бесіду,- строго заявила вона.
- Та ці бесіди до лампочки,- відповів їй чоловік,- годі про це, набридло. Дякую тобі, Іоне!
- Служу Румунській Народній Республіці,- промовив фанатично він.
- Похвально,- посміхнувся генсек, - батьківщина тебе не забуде. Чого ти хочеш?
- Це мій борг, товаришу Генеральний секретар!
- Зрозуміло,- заявила Олена,- ми викличемо таксі. Тебе відвезуть додому.
А в той час за Іоном за кутком уважно стежила донька Чаушеску Зоя, якій мужні чоловіки та кутежі з ними почали подобатись ще з юних років, а особливо такі мужні та стрункі як цей секурсит. Матері це не сподобалось і вона прогнала її спати. Проте Зоя, як і її другий брат Валентин не були по суті вже й такими поганими людьми, як здається на перший погляд. Вони відверто недолюблювали молодшого Ніку за його вседозволеність та особисте відношення до нього батьків. Сама вона часто любила спілкуватись зі студентським середовищем, де лунали й дисидентські заклики та незавжди добре висловлювалась про репресивну політику батьків, за що часто сперечалась з ними. Але в чоловіках вона розбиралась непогано. Це, як і багато іншого особисто, не подобалась її матері особливо, більше навіть, ніж батьку.
Іон же повернувся додому.
- Цей Іон непоганий хлопець,- каже після його від׳їзду Олена чоловікові, сидячи на шикарному дивані біля телевізору,- треба віддячити йому, а з Ніку дійсно треба серйозно поговорити. Йому треба менше пити, а більше працювати.
- Це так, Олено, але я вже не знаю достатньо підходів ані до Ніку, ані до Зої.
- Я цим займусь, не переймайся,- відповіла вона,- а ти займись цим Іоном. Так і пора вже поставити на місце цих членів ЦК. Зв׳яжись завтра з Секурітате! Ми їх змусимо на коліни перед нами стати! А секуристам непогана робота знайшлась.
- Так,- кивнув головою Ніколає,- завтра мені ще давати інтерв’ю радянській газеті. Треба спати. Вже ніч та пізно.
Вранці на роботі полковник покликав до себе в кабінет Іона.
- Іоне,- здивувався полковник,- що ти «наробив», що тебе помітили з самої «гори»? Вітаю, тебе перевели у званні майора до спецчастин «Секурітате», як ти того й бажав у твої-то молоді роки. Я сам здивований. Але це велика відповідальність і ти повинен це розуміти, там і запит більший від тебе буде. Так що ж ти наробив? Мені аж цікаво!
- Врятував п’яного сина вождя Ніку від аварії; за кермом сидів він, а я за дивними обставинами опинився поруч,- розповів спокійно він,- та й довіз його до будинку вождя…
- Ну і ну,- здивувався полковник,- у кар’єристи тягнеш? Дивись не надірвись! Чета буває й небезпечною, хоч ти й секурист. Це я тобі між нами кажу. Не лізь туди більше, моя тобі порада!
- Я врахую це.
- Врахуй, Іоне!
У новій роботі йому довелось досить довго ознайомлюватись зі специфікою діяльності спецвійськ Секурітате та групи спецназу, до якого його призначили. Буденність не була легкою, особливо статут, завдання, тренування. Він присвячував себе роботі ціликом, доки не зрісся з колективом своє групи у єдине ціле. Його почали поважати, з ним рахувались як з експертом у своїй справі.
Ось їхня група отримала завдання з боротьби з «повстанням» та втечею на північний схід робітників лісової промисловості, які були не задоволені низькою зарплатнею і високими цінами на продукти. У лісі група відкрила вогонь по бунтівникам. Загинуло багато людей, але спецназ не припинив вогонь і переслідування. Трупи прибирали, залишившихся – заарештовували в жорстокій формі. Сам Іон ледве відійшов морально від того, що довелось йому робити у цій операції, адже він сам проливав невинну кров та заарештовував простих беззахисних людей. Це був шок для нього. Адже це не була війна та бойові дії.
Повернувшись до столиці, він напився горілки та пішов в вечорі на вулицю, де у парку ще з пляшкою пива не помітив, як заридав.
- Чоловіче, що з вами?- підійшла до нього дівчина. – Що трапилось? Ви п’яний?
- Не чіпайте мене,- відвертався він. – Кров на мені, кров невинних…
- Що ти верзеш? – не відступала дівчина. – Тобі треба додому! Як тебе хоч звати?
- Іон.
- Мене звати Ліна. Скажи, Іоне, де ти мешкаєш?
- Далеко,- ледве тримався на ногах він.
- Все зрозуміло, - ледве утримувала його за руки дівчина, та сіла з ним на трамвай.
Вона вирішила відвести його до себе від гріха подалі, щоб у бідолахи не було проблем з органами внутрішніх справ, адже вона розуміла, що хлопець нормальний. Просто з ним щось трапилось. Та чого казати, він навіть сподобався їй, бо був мужнім на вигляд та доволі привабливим. Сама Ліна була також вродливою, хоча не полюбляла використовувати свою зовнішність при знайомстві з чоловіками та й взагалі була скромною в цьому плані.
- Вибачте мене,- зранку від сорому червонів Іон,- я вчора був п’яний та грубий.
- Нічого, буває в такому стані. Перейдемо на «ти»!Ти вчора плакав. Що у тебе сталось? Незавжди побачиш чоловіка зі сльозами на обличчі.
- Нічого,- засумував він.- Ким ти працюєш?
- Я молодий викладач з історії Румунської Народної Республіки в інституті,- посміхнулась вона. – А що?
- Гарний викладач як на мене,- зробив їй комплемент він,- я шокований. А вгадай де працюю я?
- Металург, інженер або шахтар? Ні? Ти депутат? Ні? Військовий?
- Майже вгадала. Я працюю в структурі Секурітате,- тихо та спокійно відповів він, від чого дівчина почервоніла та вдавилась від чаю, що пила. – Лиха моя доля!
- Нічого собі! – була шокована вона. – І ти так легко про це кажеш? А де ж ваша конспірація? У мене немає слів…Усюди ви, якщо бути відвертою з тобою.
- Ліна, мені чхати на це,- відповів він. - Так, конспірація дійсно є! А за себе я постою, мені немає чого боятись, але я так більше не можу. На мені кров, розумієш?
- Не розумію,- відповіла вона,- я досі не можу прийти до тями, бачиш. То якщо так, навіщо робиш лиха людям? Вас бояться та ненавидять у народі. Розумієш? Я сама не в захваті від почутого. Ти когось вбив?
- Так,- закрив обличчя долонями він,- невинних робітників лісової промисловості, а всі кажуть, що у Румунії порядок та стабільність, народна демократія. Ось вам вона, ця демократія! Це жах! Немає мені вибачення! Навіщо я пішов сюди…Ах, а у мене не було вибору!
- Так. Досить,- зупинила вона його. – Тебе можуть за таке…сам розумієш! Ти ж сам секурист! Усюди є вуха. Не думала, що у вас залишились такі! Ти не такий монстр, як ваші інші співробітники! Ви як фашисти Антонеску, як Сигуранца (авт. примітка – таємна поліція Румунії 1921 – 1944 рр. ), але ти чомусь не такий. Я не знаю, що й казати. Ти досить ризикуєш таке казати.
- Мені плювати на це! – не закінчив він. – Вибач, що тебе навантажив цим лайном! Вибач, я наволоч!
- Не кажи так, - підійшла вона ближче,- ти не такий, я жінка і відчуваю поганих людей. Ти зовсім інший…хоч і секурист. Як бачиш, я мешкаю сама. Батьки в Констанці, а я закінчила педагогічний – і одразу до роботи. Отримала добрі рекомендації і навіть квартиру. Наука – це моє. Люблю історію, тим паче румунську. Заміж поки не думаю йти, важко зараз з нормальними кандидатами.
- У мене з роботою і часу не було, щоб думати про особисте життя останнім часом. Раніше була армія, Школа Секурітате, а тепер – надважка праця репресувальника, якщо можна так висловитись. Дивлюсь на тебе, ти така приваблива, Ліно! Дякую тобі за все.
- Та нічого і дякую за комплімент, ти теж файний хлопець. Треба йти до роботи!
- Ми зможемо ще зустрітись?
- Думаю, так,- посміхнулась вона.- Адресу пам’ятаєш? Ось і номер телефону тобі, мій горе-секурист!
- Вибач, що так вийшло. Розумію, що забагато розповів. Але я сподіваюсь на твою порядність.
- Як і я на твою!- дозволила поцілувати себе в руку вона. – Ходімо!
- Я трохи проведу тебе, якщо ти не проти!
Полковник в управлінні ретельно дивився на Іона та мовчки пив чай, періодично дивлячись на газету з інтерв’ю Чаушеску радянським журналістам про економіку в Румунії.
- Вид у тебе поганий!- зробив зауваження полковник різко. – Ти пив спиртне вчора? На тебе це наче не схоже. Захворів?
- Є трошки, товаришу полковник!
- Погано, Іоне, погано, бо маю серйозну справу для тебе!
- Яку саме, товаришу полковник?
- Ти сідай. Не тій! – допив чай він та запалив сигарету. – Сьогодні зранку генсекові доведеться їхати однією з моторошних вулиць столиці, де мешкає усіляка погань. У вождя там справи на фабриці з її директором державного значення. Розумієш, Іоне?
- Що необхідно від нас? – запитав він.
- Ти не знаєш багатьох таємниць Секурітате, як я дивлюсь. Хоча це й добре,- продовжив полковник. – Річ у тім, що коли кортеж генсека їде Бухарестом, ми вишукуємо колосальну охорону усюди. Охорона товариша Чаушеску на інших автомобілях не рахується! На дахах будинків, в самих будинках, що є на шляху слідування авто генсеку, ми таємно розміщуємо спецгрупи Секурітате, Іоне, щоб у випадку чого, забезпечити особливу охорону або відсікти як наземну, так і повітряну загрозу. Ця акція секретна. Багато агентів знаходяться на вулиці, замаскованих під простих людей.
- Дивно, я нічого про це не чув і не знав цього,- здивувався Іон.
- Ще б пак,- посміхнувся полковник, поклавши залишки сигарети до попільнички,- усе в строгій секретності. Вашій групі доведеться розміститись на 4 поверсі ось на цій, що на мапі, школі, десь об 11 годині. Наказ зрозумілий?
- Так точно!
- Виконуйте!
(Дали буде)