Алевтина Легещич



Тіні витанцьовували на стриженому газончику, коротко-коротко стриженому – як кажуть «під хлопчика». Декілька пречудових довгоногих, довгоруких помаранчевих тіней. Не буває, думаєте?! Буває та ще й як! Справді помаранчеві… Одна тінь впала та перетворилась на зелену. Інші – навздогін бігли, аж поки не покотилися волошковим полем. А небо було, мов зім’ята фольга із шоколадки «Корона». Тіні падали, зменшувались. Ой, вони вже схожі на мурах. Так-так, вони – мізерні мурашки, їх – хоч лопатою греби. Ого!
… Просинаюсь, лежу, не відкриваючи очі мінімум дві хвилини. Снилося. І кидаю вголос, може й гучно, може й дзвінко, «затяганий вислів»: «Кіна нє будєд, елєктрічества кончилась». Ось тепер відкрила очі. Бачу: зверху небо, майже волошкове, хмари-білоручки повзуть з мізерною швидкістю, а всю красу небесного простору зачіплюють далекі хмарочоси. Відчуваю: голова лежить на колінах, потім чую знайоме до болю «Ку-ку!», отже, коліна Соні.
- А, Соня, привіт, - всміхаюсь, відчуваючи, що все круто. Дую на хмару – хай біжить!
- Ага! Сонька тут ти. В мене коліна болять, голова тяжка.
Люблю сни, які женуться за мною у мандрівках; липнуть до мене разом із дорожньої втомою, я приймаю радо, як дорогих друзів. Сьогоднішній сон на вокзалі, короткочасний, але файний – ні в казках не сказати, ні пером описати. Але, блін, завжди в вокзальних снах є мурахи. Не убий комаху – хороше гасло, та вони лізуть у кожне сновидіння, намагаючись його своєю присутністю «підгадити». От лайно!

Я не сама, свідомо розумію, що на привокзальній площі Харкова людей ну тьма. Сонька дістає із наплічника книжку. Таку собі коричневу пузату книжку відомого видання. Читає в слух, як на живіт. Все ж лежу на колінах, і прямо над вухом мені пролітають ліричні рядки, які в Сончиному виконання звучать, мов політичні гасла. Браво, товариш Соня!
Збірка Леоніда Кисельова «Тільки двічі живемо» - улюблена моєї подруги. Вона носить її в наплічнику з 16 років.
«Завтра буде світ такий, як завше, -
Білий, жовтий, трохи вороний.»
Позираю на світ: а мені шкода, до болю у висках шкода, що ми змінимося, може, вдосконалимося, а він – ні! Завжди старий, сивий навіть в серпні. Його срібно-сива борода-хмара падає на землю і… Шкода!
«І зависне небо, наче зашморг,
Як і має бути восени.»
… І все має, мусить бути так, як треба. І так шкода!
«Сон, мов смерть, настигне на світанку,»
Лайно, в мої сни завжди лізуть мурахи, навіть в хороші, світанкові…
… Соня, захоплена, вже на весь рот цитує. І тримає коричневу книжку, таку собі жовтосторінкову, тільки для «понту», бо знає, як свої п’ять пальців на лівій нозі тридцять восьмого розміру, ці славнозвісні рядки.
До читання вухом припав хлопчина. Мені не видко, я відчуваю його дихання. Лінькувато повертаюсь: а він файний! Особливо, коли в його світлих очах віддзеркалювалось приблизно тридцять тисяч кілометрів неба. Я дивилась довго, переварюючи у мозку окріп своїх думок, які складалися із цифр – скільки ж насправді кілометрів неба в його очах: тридцять тисяч чи тридцять дві тисячі п’ятсот один? Підрахувавши точно аж до десятих, я усміхнулась. Замовкла Соня. Молодий чоловік сидів на привокзальному газону поруч з двома дурепами, одна з яких урочисто гортає сторінки. Якщо він тут більш, ніж десять хвилин, то висновок елементарний – він дивак. Нам це неймовірно подобається. А ще поруч пробіг трирічний хлопчик прямо перед моєю головою, пробіг хутко і легко, зі сміхом, тягнучи за собою на вірьовочці жовту машинку, тягнучи за собою шматочок пластмасового щастя. Пробіг!
- Я – Слава…
- Соня!
- Емммм….
- Вона – Фея.
- Фея?
- Угу, - кидаю. Вивчаю його: зелені кеди, смугаста футболка, джинси вузькі, волосся видовжене (хе!) світле, очі – ох! очі… витончений… Додаю квапливо, - несправжня. Це так. Краще не зважай. Ася я.
- Кудись їдете? – питає зацікавлено.
- Знаєш, скільки доріг веде із дому додому? – Підіймаю запитливо брову, - Т-с-с! – і кажу вже тихо-тихо – всі!
- То додому їдете?
- Вся земля – дім. Дім без господаря. Просто.
- А ти? – вставляє Соня.
- На фест. В Коктебель. Фестиваль джазової музики. Вірші добре читаєш – зворушує.
- О! Джаз – вічна музика. Все, що неправильно – те й вічно, - не втримуюсь. Нафіг ото він прийшов?! Очами випендриться? Чи шо?
Далі тривав вже діалог моєї товаришки із цікавим юнаком. Я ловила сітями свого світосприйняття їх фрази, ловила й одразу відпускала, щоб не загаджувати непотребом думки. О! Дубль номер два: малий із машинкою, підстрибуючи, лине вдаль, а пластмасове щастя зазнає неочікувану перешкоду – мою витягнуту ногу.
Мені здається, скоро на третю платформу прибуде поїзд «Харків – Утопія», і треба б відшукати у наплічнику білет – час відправлення: «перший», час прибуття: «останній», підраховую тривалість поїздки: «е-е-е раз, два, е-е-е, вічність!». Не запізнитися б!

У нашому вагоні занадто шумно. Багато дітей; як мавпочки, звисають з верхніх полиць і висовують вологі язики. Ха! А прикольно! Я добираюсь теж до верхньої полиці, і дивлюся на сусідів – звичайний парубок у спортивному костюмі, з насупленими бровами, «дєвушка» вишукано одягнена. За вікном пролітають стрункі ліхтарі, точніше їх вогники-маяки, які губляться за вечірнім чорним шкіряним плащем. Багато думаю, мої жирні думки переварюються самі по собі. «Фрейндка» знизу переглядає фотографії, погані, не відредаговані, шалено життєрадісні: конфузні обличчя, насичені веселими фарбами; випадкові фігури на вокзалах, провідниця, собаки-бродяги… Я не помітила навіть, як спустилася, поряд з нею беньками витріщилась на екран.
Від ліньок ми зав’язали розмову з нашим подорожнім сусідом. Косо він кинув погляд на книжку Соньки, мовляв:
- Та нє, я проти книжок. Чоткіє пацани не читают, а слухают реальний музон.
Я ледь не подавилась «Ведмедиком» - шоколадним носієм гормонів щастя.
- Фе! – скрикнула в емоціях, на що він мені:
- А шо канхвет паганий?!
- Угу, солоний, - бурмочу вже під сопливий ніс, залазячи нагору. Звеселена і незадоволена, хапаюся за сновидіння. Мурахи-мурахи!

Ранок різко проричав кордоном, перевіркою паспорта; протяжною чергою в туалет. Р-р-р!
Жадібно їмо канапки із ковбасою, присмоктуємося до червонощоких помідор. Ситі, запиваємо гарячим чаєм, який пахне потягом (чи то потяг пахне цим духмяним чаєм?).
Курський вокзал зустрічає тепло попри прохолодну погоду Москви. Зустрічає нас тепло і Муська. Ми – троє – списуємо спільно сторінки нашого життя кольоровими олівцями дитячим кульгавим почерком, сторінки оцього життя в старовинному славетному місті.
Стоїмо на Манежній площі… Радіємо! Ми – піщинки цукру у чашці Всесвіту. Солодкі до нестями! Весело хрустимо на зубах, але у будь-яку мить можемо рознервувати перебільшеним вмістом глюкози. В долоні у мене монетка – 5 рублів – вважай стаканчик чаю. Дивлюсь на сонце крізь монетку… закрила його і нема! Отак і поживіть ви тут без сонця, затінивши його грошима. Отакої!
- Сонце, Аська, поїдемо до Третьяковки?! – не питає, а благає Сонька.
Киваю, типу – так. Люблю, коли називають мене, божевільну, сонцем. Але лише деякі. Бо сонце – єдине. Хай називають так лишень ті, у кого я є-ди-на!

Сьогодні я занадто солодка. Сидимо на хворій землі у енному парці. На Мусиному плечі видає ледь чутні дивакуваті, як на мене, звуки морська свинка. Рвемо кишки від отих звуків. І вже наторгувавшись зубами, протягую смарагдові листочки подружці-масквічкє. Емоційно-збуджено замість спасибі чую:
- О! Єва будєд чуть-чуть рад!
Шо? Дійшло нам через тривалий час, що свина звати Єва, незважаючи на те, що він свин.
Я – солодка.

І так ще багато-багато сторінок у дитячому альбомі для малювання нашого життя. Альбому з строкато мальованою обкладинкою. Там тепло-холодна «Масква», темні, хоч в око стрель, ночі, барвисті дні; стрибки на сьомому небі, томні прогулянки, небачені історії, з краю в край люди, живого ума розмови, пусті балачки, та штука, що її звуть дружбою, заморені черв’яки, зношені шузи, сміх, що й гич не до речі, й скам’янілі від дива постаті…
Слухаємо мелодію Арбату, народжену «Гібсоном», скрипкою та кларнетом. Дійшовши до серця та пройнявши душу, вона навертає солону воду на обличчя. Солодко-солона, тепер тримаю за руки дорогих мені Соню і Мусю. В цукрове серце накрапають кристалики солоності. Кап-кап – під ритм гітари, нервово з нами заплакала скрипка. І – гамба!


Крутяться, як курки в решеті! А я з дивакуватою товаришкою мету по асфальту джинсами. На хваток зашнуровані шузи, досліджують незнайомий пил чужого вокзалу.
Я засну під читання Соні в залі очікування. Вона накриє лагідно мене своєї червоної олімпійкою, настільки лагідно, що в мій сон завітає крізь юрбу мурах – маленьке сонечко – комашка світлих сподівань.