Несподівано налетів вітер, час від часу жбурляючи дощем у вікна. Узявшись за свою роботу, вітер не відчував втоми, і важко було зрозуміти, чи він бешкетує, чи хоче нагадати дощу про якісь давні образи.
Дід Тихон дрімав у ліжку і прислухався до невгамовного. Бабця Василина клопотала на кухні. Завтрашній день зобов’язував її бути готовою до прийому гостей. Обов’язково з міста приїдуть діти, онуки і, навіть, правнуки. Завітають і сусіди. У селі давно звикли до того, що в їхній хаті завжди для кожного відчинені двері.
Наблизилась ніч. Занурилось у темряву село. З почуттям виконаного обов’язку, закінчив свою роботу дощ. Розігнавши хмари і, усвідомлюючи свою перевагу над дощем, заспокоївся вітер. Тиша по-своєму святкувала перемогу над обома. Заколисаний негодою дід, непомітно заснув.
Спозаранку, ще до перших променів сонця, вийшла на подвір’я бабця Василина. Вона з дитинства звикла милуватися і насолоджуватися ранковою красою, яку щодня дарує природа. Але цей початок нового дня був для неї особливим.
Чудовий день звернулася вона до сонця, наче до живої істоти, чудовий, спокійний і лагідний, як мій Тихон.
Ти мені ніколи такого не казала, промовив здивований дід, наближаючись до дружини.
Бабця повернулась до Тихона, посміхнулася очима, поклала руки йому на плечі і сказала:
-З днем народження, Тихоне!
-Дякую, Василино! – стримано, але з глибоким почуттям відповів чоловік. Він узяв дружину під лікті своїми вузлуватими руками, і в його голові почали народжуватись поетичні рядки, шикуючись у рими.
Подаленіли кращіі літа.
Зима прийшла, до скроні доторкнувшись.
Я вже не той, і ти уже не та,
Та все-таки зв’язок наш непорушний.
Ти наче квітка в ранішній росі
У сни мої приходиш молодою
У всій своїй привабливій красі –
Тебе я пам’ятатиму такою.
Рядки кружляли в його голові, але він не наважився вимовити жодного слова. Дивлячись в очі єдиної, зрозумів, що поєднавшись з ранком, Василина повернулася і заглибилась в інший ранок їх життя. Він зрозумів, що не треба в ці хвилини руйнувати цей зв’язок, повертати її до сьогоденної реальності. Нерідко він і сам, доживши до свого вечора, згадує чарівний ранок молодості, робить порівняння, висновки.
А ще йому пригадується один з днів народження Василини. Отак, як і сьогодні, тоді на думку прийшли рядки, що присвятив дружині.
Виглядаєш, наче вишня,
Під віконцем навесні.
Та чи втримати прийдешнє
Кучерявій голові?
Час на срібло вже міняє
Золоту твою косу,
Все одно тебе кохаю –
Нерозтрачену красу!
Пригадав як карав себе за те, що не втримався, прочитав ці вірші, дозволив жіночій сльозі з’явитися на обличчі. Цей випадок довгий час не давав спокою. Та чи винен він, що констатував гірку дійсність, природну закономірність? На своє питання він і досі не може дати відповідь. Проте добре зрозумів, і засвоїв, що таке біль втраченої молодості.
Стрімко летів час. Двір, наче чаша, наповнювався ріднею. Гомоніли за столом гості. Як зграйка гомінких безтурботних горобців, щебетала малеча. Вони бігали і раділи святові більш ніж дорослі.
Раптом коло двору зупинився трактор. З нього вийшов юнак. Наближаючись до кола веселих людей, він запитав:
-З якої нагоди?..
Сідай і бери чарку, дружно гукнули його до столу, сьогодні у діда день народження.
Це добре, - наче своїм іменинам зрадів хлопець. Підвівся, глянув дідові в очі і виголосив:
- бажаю вам, діду Тихоне, прожити сто років!
Старий похнюпився, повільно поставив чарку, вийшов із-за столу і попрямував до хати.
Очі присутніх супроводжували його до тих пір, поки він не зник за дверима. Загадкова тиша викликала у юнака несподівані питання:
-А що я сказав?.. Чим міг його образити?
- моєму чоловікові сьогодні дев’яносто дев’ять, - мовила дружина господаря, - чи ти розумієш, юначе, дев’яносто дев’ять...