Дещо з біографії автора:

Геннадій Костенко (літературний псевдонім – Юрій Ош) народився 1939 р. на Луганщині. Трохи пам’ятає окупацію і німців, звичайно, з погляду дитини. За фахом – інженер з метеорології та автоматизації виробничих процесів (закінчив Ленінградське вище інженерно-морське училище ім. адм. Макарова, нині – Державна морська академія РФ, та філіал Харківського політехнічного інституту). Працював на Крайній Півночі, Західному Приураллі, Тульщині, в Криму, Донбасі та на Сумщині. З 1981 р. мешкає у м. Суми.
Працюючи за фахом, одночасно був робкором у місцевих газетах, а з 1996 р. став професіональним журналістом (з 1997 р. – член Національної спілки журналістів України), працював кореспондентом та головним редактором сумських газет.
Поряд з журналістською творчістю писав вірші та прозу, дещо публікуючи у пресі. У м. Стаханов (Луганська обл.) 1980-81 рр. відвідував заняття літературного об’єднання «Стахановець». З 1997 р. почав публікувати власні книги, українською та російською мовами. З того часу вийшло з друку його п’ятнадцять книг. Остання – дитяча, «Котик Васик». Передостання – збірка «Вибране», у якій автор намагається ніби підбити деякий підсумок своєї літературної та журналістської творчості. Безумовно, до цієї збірки можна було б додати ще багато чого з написаного автором, але за браком коштів до неї увійшла лише приблизно третина з того, що автор написав та видав раніше.

250 тисяч
Жили вони завжди біднувато. Як і більшість старих людей в їхньому краї. А коли стали пенсіонерами й перейшли на старече життя, то й взагалі почали щомісяця рахувати свої пенсійні копійки. Тим паче, донька в них нещодавно вийшла заміж, і молоде подружжя пішло на квартиру, бо молодята захотіли пожити удвох, щоб, як кажуть, ніхто не заважав будувати своє сімейне життя. Тож доводилося ще й виділяти з тих пенсійних копійок якусь частку молодятам, щоб їхнє оте сімейне життя не було голодним. Одне слово, як не крути, а з грішми у них було сутужно.
І от несподівано почали вони отримувати листи на прізвище дружини від якогось імідж-клубу з пропозицією взяти участь у простенькій, на перший погляд, грі, пов’язаній нібито з грошовими призами. Їм обіцяли грандіозний, як для них, виграш. Це ж тільки подумати – і аж страшно стає. 250 тисяч гривень!.. Старий на ті листи лаявся й казав дружині, щоб вона викидала їх на смітник, бо ніхто ніколи нікому даремно таких грошей не давав. Тим більш сьогодні. Та як він не лаявся, а дружина зачинялася в спальні, лягала в ліжко й читала-перечитувала ті листи, міркуючи потай: “А що як справді?.. 250 тисяч! Це ж діткам одразу квартирку можна купити…”
Отож, листи ті надходили й надходили. Одного разу, коли дружини не було вдома, старий, виносячи на смітник відро зі сміттям, зазирнув до поштової скриньки й витяг конверт. Прочитав він зворотну адресу, і його аж пересмикнуло від обурення. “От чорти! І чого прив’язалися до старої жінки? Щоб він провалився, отой клуб!” – подумав він і кинув того конверта у відро.
Старий хотів не казати дружині про того конверта, та увечері, коли вони зі старою сиділи перед телевізором, його наче потягло за язик, і він сказав:
– Був сьогодні лист тобі… від отих чортів, з клубу.
– Де ж він? – стрепенулася дружина.
– Та… виносив якраз я відро зі сміттям, то й викинув того конверта, не розпечатуючи, – промовив старий, вже жалкуючи, що сказав дружині. А вона одразу змінилася на обличчі й, витріщивши очі, аж заверещала:
– Викинув? На смітник? Ти що – здурів? Це ж, певно, останнє повідомлення було. Я його так чекала! Може, й справді я виграла?.. Чортів пентюх! Що ти наробив?
Старий деякий час слухав те верещання, потім мовчки підвівся, вдяг старенький піджак, узяв ліхтарик і пішов на смітник. Йшов і думав: “Сміттєвий бак був порожній. Може, ще не встигли накидати туди мотлоху?.. І смикнуло мене сказати їй. Яка дурниця!”
Та сміттєвий бак був вже на третину завантажений. Зверху лежали чималі сітчані мішки з овочевим лушпинням. Старий нахилив бак і, присвічуючи собі ліхтариком, намагався розсунути ті мішки, щоб дістатися дна. Раптом хтось шарпонув його за плече. Він підняв голову. Перед ним стояли двоє пошарпаних чолов’яг.
– Ти що тут забув? – погрозливо промовив один з них.
– А що таке? – здивувався старий.
– Що? Це наша територія, а ти тут шмон затіяв. Не знаєш бомжачого закону? – засичав на нього чолов’яга.
– Яка територія?.. Та йдіть ви під три чорти! – обурився старий і знов нахилився до бака. І тут він відчув, як його вдарили по голові чимсь важким. Перед очима в нього постала чорна заволока…
Старого вранці знайшла якась жінка, яка викидала сміття. Вона побачила ноги, що стирчали з сусіднього сміттєвого бака, й наробила крику.
По два дні його поховали. Тихо й мирно. Бо чого там особливо клопотатися, коли чоловіку було вже за сімдесят.
А дружина? Вона стала, як-то кажуть, сама не своя. Люди ж з їхнього хмарочоса, дізнавшись про підґрунтя цієї історії, прозвали її “250 тисяч”.

Кріт
В його краї завівся чудернацький Господар. Бо, як відомо, всі Господарі піклуються про свої краї, про людей, що в тих краях мешкають. А їхній Господар піклувався лише про себе та свою рідню. Тож Він нагадував йому такого собі крота, який задля власної потреби здатний перерити всі людські городи й залишити людей напризволяще, без їжі. Так то ж кріт, нерозумна тварина, а тут людина, якій Бог дав розум, та ще й Господар великого краю. І від цього йому було так прикро, так внутрішньо незатишно й неспокійно, що вже й жити іноді не хотілося на світі білому. Крім того, до нього як до людини освіченої й розумної частенько зверталися люди з питанням – що їм робити з їхнім Господарем? І йому нічого було відповісти людям. Та невдовзі відповідь підказало саме життя.
У нього була дачка – невеличка земельна ділянка з крихітною хатинкою. Придбати щось солідніше йому було незмога, та й потреби в цьому у його віці не було, бо для великої дачі треба мати або чималі гроші, або неабиякі власні сили, щоб купити чи збудувати таку дачу, а потім хазяйнувати на ній. Та йому з його дружиною й цієї дачки було цілком досить, бо в них, пенсіонерів, сили, як-то кажуть, вже кінчалися, а діти їхні давно розлетілися, мов швидкокрилі голуби. Отож і довблися вони на власному клаптику земельки, кожного літа чекаючи, поки та земелька дасть їм то огірочок, то помідорчик. А що може бути краще, ніж ласувати власний огірочок чи помідорчик?
Та цього літа наскочило на них дачне лихо. Завівся на їхньому городику кріт. А кріт – це така тваринка, яка у пошуках усяких черв’ячків та личинок тільки те й робить, що риє у землі нори. Тобто він не їсть корінців, скажімо, огірків чи помідорів, але, риючи нори, вигрібає з-під них землю, і огудина в’яне, жовтіє й повисає над землею мертвим бадиллям. Що вони з дружиною не робили, яких тільки заходів не вживали – і вітрячки з поліетиленових пляшок на товстих дротах встромляли на грядках, щоб відлякувати крота, і сірку та ганчір’я, змочене нашатирним спиртом, пхали у кротячі нори – нічого не допомагало. Кріт рив собі й рив, а городина гинула на їхніх очах. Дружина навіть плакала, порпаючись на грядках, та молилася Богу, а він лаявся з безсилля.
І Бог, мабуть, почув молитви дружини й змилувався. Якось увечері, коли вони з дружиною вже збиралися йти додому, він, проходячи повз грядки огірків, раптом вгледів, що земля в одному місці ворушиться. Він висмикнув дріт з пляшковим вітрячком, зняв пляшку і встромив дрота у те місце на грядці, де ворушилася земля. На грядці під землею щось нервово засмикалося. Він висмикнув дріт. На дроті крутився проткнутий кріт…
Вже по два дні, як він убив крота, листячко на їхніх огірках та помідорах ожило, а їх обличчя повеселішали. Він дивився на зелені грядки. І несподівано йому сяйнула думка: тепер він твердо знав відповідь на оте запитання людей, з яким вони до нього зверталися.

Ринда
Іду якось цього літа суботнього дня центром нашого міста. Наді мною ласкаво сонечко сяє, у блакитному небі пропливають білопінні хмаринки, поруч мене красуються-милуються чепурні будинки, і на душі в мене, як завжди, коли буваю тут, урочисто. Урочисто тому, що йду ж у центрі міста, де завше красиво й величаво… Раптом бачу проти пам’ятника Шевченку якийсь гурт. Звідти по всій центральній вулиці лине гучний гомін і сміх. Отож підходжу до того гурту й бачу таке.
Посеред гурту, що розташувався колом, вільне місце, де тупцюється трійко чоловіків – двоє молодих і один пристаркуватий. У кожного з цієї трійки на спині – лист паперу з написом «Ринда», на грудях – лист паперу з написом «Передплачуйте газету «Ринда». В руках у кожного з трійки – порожня каструля і металева ложка. Всі троє стукотять ложками об каструлі, вигукуючи заклики до гурту, щоб передплачували газету «Ринда». Придивившись, взнаю цю трійку. Це – редакція однієї з наших міських газет. Підстаркуватий – головний редактор, молоді – відповідальний секретар і коректор. Отже, бачу наяву майже всю редакцію «Ринди», куди мені іноді доводиться звертатися з питань реклами від нашої фірми. Сяйнула думка»: «Мабуть, не від гарного життя у такий чудернацький спосіб рекламують хлопці свою газету». Та ще не встигла згаснути ця думка, як почулись вигуки з гурту:
– Продалися пройдам, а тепер закликаєте передплачувати вашу газету!
– А що воно за слово таке – ринда?
– Та це – підвісний інструмент такий на судні, щоб сигнали подавати.
– На судні?.. А в нашому селі свиней так звуть – ринда!
– Свиней? Тож ця свиня сама й дає нам сигнал! Люди, бийте оцю продажну ринду!
За цим вигуком декілька молодиків з гурту підскочили до редакційної трійки, вирвали з рук каструлі з ложками, потім кожному з трійки наділи на голову каструлю й почали гамселити по каструлях ложками. Горе-газетярі ледве вирвались з гурту і, залишивши свій посуд, майже бігцем подалися центральною вулицею. Молодики стукали їм услід ложками об каструлі і скандували: «Рин-да – ду-рин-да!» Дехто з гурту свистів.
Всю мою урочистість як рукою зняло. На серці стало тужно. В голові начебто дзвеніло – «рин-да, рин-да, рин-да…» Зненацька спало на думку: «А що, як ми всі поки що наче оті ринди, які землю риють?..» Саме в цей час, ніби в унісон моїм думкам, на дзвіниці міського собору вдарив важкий дзвін, немов на великому кораблі ринда. І полетіли тужні дзвони вдалечінь…

Точка зору
Для нас це – стрижневе питання, у вирішенні якого за 20 років нашої незалежності немає ніякого зрушення. Тож торкнемось його більш-менш детально. В політичному ракурсі в Україні можна виділити такі регіони: Захід, Центр, Схід, Донбас, Південь. Якщо ж взяти до уваги, що на сьогодні в політичному житті Центр часто ототожнюється зі Сходом, а Південь з Донбасом, то цей перелік можна скоротити до такого – Захід, Схід, Донбас. Отож коротко розглянемо наше питання, виходячи з такої умови.
В Західній Україні люди сьогодні задоволені тим, що їм дозволяють їздити в зарубіжжя заробляти гроші, займатися бізнесом, тобто жити так, коли є такий-сякий власний вибір. І головне – їх ніхто вже не виселить до Сибіру чи на Соловки. Тому політичної активності тут на сьогодні обмаль.
На Сході нашої країни ситуація інша. Для прикладу візьму Сумщину, де мешкаю 30 років. А раніше жив на Луганщині, там моє родове коріння. Отже, що маємо на Сумщині? Колись тут жили українці, козаки. За походженням і за духом. Та це було давно. З того часу такі негативні явища з боку влади, як кріпацтво, репресії та голодомори, значно послабили в цьому регіоні українство як за чисельністю, так і за духом. Дуже пошарпала його й минула війна, коли разом з усіма гинули мільйони сміливих українців. Тому й залишились тут серед українства здебільше так звані хохли, тобто за походженням – українці, а за духом – ні те ні се. І як не крути, а саме оце хохляцтво нині й робить політичну погоду в цьому регіоні, вірніше, своєю пасивністю воно дозволяє творити цю погоду антиукраїнським силам. На доказ цього твердження наведу такий факт. В Сумах, обласному центрі Сумщини, щонеділі біля пам’ятника Т. Шевченку збирається невеличкий гурт людей, які вважають себе патріотами України. І про що ж вони гомонять? Про все що завгодно, але не про нинішню політичну ситуацію в нашій країні, від якої залежить все сьогоднішнє життя як у нашому регіоні, так і в цілому в Україні. Такий настрій відбивається й на всьому політичному житті області. Тут створюється чимало громадських організацій з туманними намірами, на зібраннях красуються перед людьми козацькі полковники та генерал-хорунжі (за відсутності рядових козаків, та й генералів у наших козаків ніколи не було), а політичне життя мляве. Немає ні справжніх лідерів, ні яскравих позитивних прикладів для його активізації. Недаремно з цієї хохляцької млявості й висунувся наш колишній Президент.
На Донбасі ж ситуація, порівняно до вищенаведеної, кардинально інакша. Там здавна скупчувався відчайдушний люд, що з центральної Імперії та Совєтії тікав від утисків та репресій, бо на Донбасі документів не питали. Туди тікали навіть родини вояків УПА (за мого дитинства одна така родина ночувала в нашій хатинці, і ці люди справили на мене неабияке враження – вони були виснажені, аж чорні, наче обвуглені). Тому люди там за характером сміливі й гарячі, а за національною ознакою – здебільшого росіяни та українці. Саме і за духом українці. В усякому разі хохлів там мало. Крім того, голодомори тут за радянських часів «працювали» слабенько, бо на шахтах, заводах треба ж було комусь батрачити, та й виокремити українців із загальної маси робочого люду було не так-то просто. Отже, люди на Донбащині за духом якраз такі, що здатні змінити ситуацію в Україні на краще. Але… але вони, на жаль, ще не дозріли до цього. Цьому сприяє відповідна пропаганда, через яку чимало донбасівців не вважають свій регіон частиною України. Вони поводяться так, ніби живуть не в Україні і не в Росії, а на якомусь своєму острові, відокремленому від навколишнього євросередовища. Та це не може тривати безконечно довго. Настане час, коли донбасівці нарешті зрозуміють, що всі вони громадяни однієї країни – України, яку необхідно відроджувати саме їм, бо найбільше потрібна вона їм і нікому в світі. І як прийде таке розуміння, тоді й почне відбуватися Україна. А розуміння прийде, бо цьому сприяє саме життя, незважаючи на будь-яку пропаганду. Тож глибоко впевнений, що відбуватися Україна почне з відчайдушного Донбасу. Хай щастить Йому!
Геннадій Костенко (Юрій Ош),
м. Суми