Розлога репліка на репліку

       ГОЛОСУЮ ЗА ДНІПРО, АБО ЧЕКІЗМ – ТАВРО НЕВИЛІКОВНЕ...

    В ґазеті „Літературна Україна“ (головний редактор – Станіслав Бондаренко, родом з с. Лозуватка Дніпропетровської області) №28 від 28 липня 2016р. надрукована репліка члена НСПУ Валерії Богуславської „Голосую за Дніпро“, в якій йдеться про те, що Євробачення-2017 не варто проводити ні в Києві, ні в Одесі, ні у Львові (їм треба стримати жадібність!), а „однозначно гідною є кандидатура Дніпра, хоч з якого боку глянути“.

    Чим же привабило (чи хто замовив цей опус?) авторку репліки місто на Дніпрі? „По-перше, його назва – це бренд“, – стверджує поетеса. А ось поет, публіцист, перекладач, кандидат філологічних наук, доцент філфаку Санкт-Петербурзького держуніверситетуАндрій Родоський так не вважає: „...Днепропетровск, который совсем недавно переименовали в Днепр или Дніпро (глупее было разве что переименование Екатеринодара в Краснодар или Сталинграда в Волгоград)...“. І я з ним повністю погоджуюсь, бо, можливо б, місто поступово наповнювалось українським змістом, якби стало Січеславом.

    По-друге, наскільки це „патріотичне місто, ... яке стало на захист незалежності України“, як пише В. Богуславська, вияскравив у своїй публікації „Landgeist славного міста Січеслава“ на сторінках Української літературної газети (№11, 10 червня 2016р.) корінний мешканець Дніпропетровська Олег Янченко: „До 2014 року це українське місто майже не помічало та не знало України. До 2014 року воно не хотіло помічати Україну та не хотіло знати її. Україна була кухнею та природою, борщем та зоряним небом. У місті існувало своєрідне націонал-патріотичне гетто, яке ні на що не впливало, а мешканців цього гетта мало хто сприймав всерйоз. Втім, місто, яке народилося на землях Війська Низового, шанувало насильство та майже кохалося в ньому... “.

     А класик сучасної української поезії Юрій Кириченко, автор понад 50 поетичних книг, що проживав у цьому місті з 1971р. до грудня 2015р. (до вбивства), у вірші „Помешкання спрутів“ (книга вибраних поезій „Серце в сорочці з любистку“, Дніпропетровськ, вид-во „Пороги“, 1993) це „кохання до насильства“ описав так:

                                      Це місто не моє, у нім живуть спрути,

                                      Бо лиш вони – найближчі до мети.

                                      Бо лиш вони беруть її кайлом,

                                      По трупах – в рай з просвітленим чолом...

                                      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

                                       Тут зміст один – пророк чи огірок –

                                       А суть проста: умій спустить курок...

                                       Тут істина: творящий зло – Сократ,

                                       Хоч він – Іуди позашлюбний брат...

    Допускаю, що книг члена Спілки письменників СРСР з 1984р., а потім і НСПУ поета Юрія Кириченка Ви не мали і  не читали, бо для tabu на ІМ'Я українського національно-свідомого поета були кинуті всі чекістські сили, навіть виключення в 1999 році з НСПУ, тоді, як Вас було в 2001р. тільки прийнято.

                                     ...З НСПУ мене виключали чекісти, –

                                     Самовпевнені, справжні тобі моралісти...

     Чи

                                    ...Генерал Євген Марчук

                                    Виключав мене зі Спілки...

    Але ж, шановна Валеріє Борисівно, Ви добре знали голову Конгреса літераторів України поета Юрія Каплана, перекладали його вірші, неодноразово з ним та членом президії КЛУ поетом Юрієм Кириченком були присутні на творчих заходах в київській бібліотеці ім. Ошера Шварцмана і не тільки, то могли б і поцікавитись,  переглянувши вірші на сторінці у фейсбуці, що писав сьогодні класик від поезії Юрій Кириченко, вбитий у Дніпропетровську в ніч з четвертого на п'яте грудня 2015 року, про місто Дніпро, за яке Ви пропонуєте голосувати, як за патріотичне:

                                      ...Це місто мертвих, місто мертвих,

                                      У ньому жить – себе ганьбить...

                                       . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

                                       Це місто-морок, місто-морок,

                                       Тут розвиднів не стеж, не жди...

                                       . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

                                       Це місто мертвих, без'язиких:

                                       І в сніговицю, і в дощі...

                                       Воно – лиш ляда для безликих,

                                       Що носять з мертвяків плащі...

                                       . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

                                       На жаль, ще є такі міста,

                                       Із котрих вирвавшись, радієш,

                                       Мов од коханої листа...

    І, по-третє, про мера, якого „місто обрало“, з Ваших слів, „справжнього патріота України, ... людину справи, слів на вітер досі не кидав...“. Але мер-патріот не говорить українською мовою, хіба що „на людях“, чи як йому напишуть, але це не його рідна мова. Далі, йдучи за Іваном Огієнком, якщо ти українець і не говориш українською, то ти мертвий українець, як тут не погодитись з Юрієм Кириченком, що в „місті мертвих“ іншого мера і бути не могло.

    Більше того, користуючись крилатим виразом французів, автор якого Шарль Бернар: „Людина, яка живе в країні, але не спілкується мовою цієї країни, або завойовник, або гість, або несповна розуму“, – можна дійти висновку, що, якщо мер Дніпра не завойовник і не гість, бо він тутешній, то залишається третє, – несповна розуму? Логічно? І чому тут дивуватися. Які вибори без вибору в неукраїнській, чекістсько-олігархічній державі? Юрій Кириченко рівно рік тому, в серпні 2015р., написав:

                                      Мундири? Вони що? В охранки влада нині...

                                      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

                                      Зачумлені й тупі сьогодні парадують...

   А в фейлетоні „Балада про два халати“ виведе, як говорять, „світлий образ“ В.О.Пояркова – начальника Управління  СБУ у Дніпропетровській області:

                                      Куди не ткнуся, – скрізь чекістське бидло,

                                      Все контролюють: хліб, вино, повидло...

                                      І навіть памперси для онучати

                                      Не купиш, не навикнувши мовчати...

    І звичне, традиційне для міста Дніпропетровська (нині Дніпра, за яке Ви, пані, пропонуєте голосувати) шанування насильства:

                                     Я в курсі, що вони мене приговорили...

    А в „Баладі прихиляння до Вітчизни“ поет пророчо називає використаний вбивчий інструментарій:

                                    А ви мені що за відвертість душевну? Трутизни?

                                    Кривава розправа між честю і суттю лягла...

    Більше того: це „кохання в насильстві“ продовжується (уже в Дніпрі) і сьогодні, в липні 2016 року. Злочин, щодо вбивства українського рицаря честі і гідності, аристократа духу Юрія Кириченка не розкритий, а ТІЙ, хто викриває  це ЗЛО, таємно і підступно передаються, так звані, модифікатори поведінки, для зміни свідомості, а разом з тим і ЇЇ поведінки, бо вони, як психотропні засоби, здатні викликати тривожні розлади психіки а, в подальшому, суїцид. Проникнення в свідомість з допомогою психотронних генераторів – електронно-проміневе обладнання, яке викликає ефект керованого контролю в людському організмі, не використовується??? „Україна (а Дніпро і подавно, прим. авт.) – зона нахрапистої десакралізації. Розгул криміналу, мародерство, рейдерство, стихійне озвіріння, а в підсумку знецінення людського життя – плоди цього процесу, навального, як гірський потік.“, – констатує письменник Володимир Базилевський.   

    Це така реальність, шановна Валеріє Борисівно. А Ви пропонуєте Дніпру, „бувши до недавнього часу закритим містом, ...  нарешті відкритися світові“. І що ж світ побачить? Відповідає Олег Янченко: „Цим насильством сповнено було 1990-ті роки, на початку 2000-х насильство трохи вщухло – аби воскреснути у 2013-2014 роках. Люди, для яких Україна була лише природою та лише кухнею, люди, які не знали української, люди, які чи то через уражену гордість, чи то фінансові інтереси, чи то через щось вкрай ірраціональне, прагматичні, бронелобі та геть не сентиментальні люди повідомили, що стрілятимуть...“

    6 листопада 2015 року, за місяць до вбивства, Юрій Кириченко у вірші „...Живу у знудженому місті...“ про Дніпро напише так:

                                   …Живу? А може, доживаю?

                                   Молюсь тризубу і … трамваю…

                                   В трамваї їздять патріоти,

                                   Такі потворні живоглоти…

                                   Тепер вони – всі українці,

                                   Душа в них при чумній заслінці…

                                   Я ту заслінку відкриваю

                                   І жабі відчай свій збуваю…

                                   …Сміється жаба, рефлексує,

                                   І все це,

                                                   все це,

                                                                 все це –

                                                                                 всує…

                                          06.11.2015р.,

                                          м. Січеслав

    Порекомендувавши іншим містам-мільйонникам стримати жадібність, бо Євробачення-2017 – це гарний шмат бюджетних коштів, Ви голосуєте за Дніпро, що кохається в насильстві?!!

Галина Шевченко, біограф письменника Юрія Кириченка,  член КЛУ, НСЖУ

м.Січеслав

02 серпня 2016р.