Михайло

ЛЄЦКІН

ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ПОТОМУ

На цьому фото благосно сидять, мов два голубки, житомирські літератори Сергій Дунєв і Михайло Лєцкін. Між тим так було не завжди. Тож варто пригадати, як почалося наше знайомство. 

У грудні 1997 року я, секретар і прибиральник обласної організації Спілки письменників України, захворів і лежав-лікувався вдома. Перед Новим роком мені подзвонив мій шеф, голова спілчанської організації Олексій Опанасюк: «Михайле, скоріше одужуйте. Тут до мене звернулися від російськомовної газети «Вечерний Житомир», в них на місяць пішов у відпустку коректор, а вони дізналися, що в спілці у мене працює нещодавній завідувач кафедри російської мови, тобто людина, навіть офіційно найграмотніша в усій області. Вони випросили в мене право відпускати вас час від часу для оплачуваної коректорської роботи, треба тільки вашої згоди». 

Згода була одразу отримана (я отримував 40 гривень пенсії та 34 гривні зарплати, жити було важко), я якомога швидше одужав і почав після обіду тричі в тиждень їздити на вулицю Сагайдачного, до редакції «Вечернего Житомира». Там я й познайомився з симпатичним Сергієм Дунєвим, який працював там відповідальним секретарем. 

Навесні 1998 р. Олексій Опанасюк почав підготовку першого випуску журналу «Косень», якому передували два одиночних випуски: «Поетичний Косень» і «Прозаїчний Косень», і він запропонував мені: «Наш журнал буде українським часописом, але в Житомирі є російськомовні поети, зокрема і знайомий вже вам Сергій Дунєв, і було б добре й їм відвести місце в «Косені». Чи не взялися б ви перекласти з російської мови на українську декілька поезій Дунєва?». Я з радістю погодився, й ці переклади побачили світ на сторінках першого числа «Косеня». 

Наша дружба з Сергієм зміцніла ще більше влітку 1998 р., коли я знову місяць виконував обов’язки коректора у «Вечернем Житомире», навіть дещо друкував там (свої дитячі вірші, літературно-критичні розвідки). 

Здається, десь 2002 року, коли я знову повернувся працювати в Житомирський педінститут/університет імені Івана Франка, Сергій відшукав мене й попросив зробити літературознавчий огляд випущених на той час номерів редагованого С. Дунєвим журналу «Ковчег», я виконав це прохання, мій огляд Сергій надрукував у наступному номері, і цей факт ще більше зміцнив дружбу – нашу з Сергієм Дунєвим і, ширше, української літературознавчої думки з російськомовними (головним чином) авторами… 

І, нарешті, нинішній час, коли у Фейсбуці впевнено несеться на хвилях інтернетного океану очолюваний Сергієм «Новий ковчег» і такі його издання та підрозділи, як «Ринда», «Лірник», «Перевесло», «Кают-компанія» тощо. 

Це в основному поетичне спільнота, і Сергій Дунєв поставив перед командою дуже високу планку, завдяки якій до читача приходить відфільтрована поезія найвищого ґатунку. Сергій віддається праці в «Новому ковчезі» настільки самовіддано, приділяє їй настільки багато часу, що я просто не уявляю, на що він живе (він же не має постійної роботи, яка б забезпечила б йому хоч прожитковий мінімум). І він же – не просто керівник проекту (капітан корабля), а й поет-мислитель високого класу… 

Це його безкорисливими стараннями я став і членом Міжрегіональної спілки письменників України, і лауреатом премії імені Володимира Сосюри МСПУ, і постійним автором і лауреатом сайту «Свій вариант»… 

Низький уклін тобі, наш любий капітане, мій щирий, багаторічний, незрадливий друже!

Михайло Лєцкін