Микола Тютюнник                                 

                                  На початку дороги

     Десь наприкінці 70-х минулого століття я, тоді ще молодий шахтар і молодий автор, отримав   поштовий конверт, на зворотній адресі якого був штамп Ворошиловградської спілки письменників України, про яку я до того майже нічого не знав.

     «Шановний Миколо Тютюнник! У приміщення  ПК ім. Леніна відбудеться чергове засідання Ворошиловградського обласного літературного об’єднання ім. В. М. Сосюри. Ваша присутність обов’язкова».

    Звичайно, стояла і якась дата, але за давністю літ стерлась з моєї пам’яті. Чого не скажеш про підпис: Микола Малахута, керівник літературного об’єднання.

    Невже це саме той Малахута, який, розказують, не один рік працював у редакції нашої районної газети «Ленінським шляхом», а потім перебрався до обласного центру?! Той Микола Малахута, чиї вірші та проза щосуботи лунають по Ворошиловградському радіо?!

     Знов і знов перечитував те запрошення і боявся повірити: чи це й справді мені, майже нікому не відомому автору кількох оповідань, які були надруковані в місцевій газетці?! Та ще й з такою припискою: Ваша присутність обов’язкова!

     Малахута, безперечно, був гарним психологом: ну, хто ж його, прочитавши таке, не кине всі свої справи і не гайне у призначений час до обласного центру, не знайде той Палац культури імені Леніна, де проходять засідання літоб’єднання ім. Сосюри, не спробує потрапити на очі його керівникові: ну, ось, Ви запросили і я приїхав!

     Саме так зробив і я: і приїхав, і знайшов. Ось тільки потрапити на очі керівникові спочатку не міг, бо зала була майже повна людей, декілька куп хлопців і дівчат, чекаючи початку засідання, стояло і в коридорі. Стояли, розмовляли, весело сміялись, видно, радіючи зустрічі. І жодного знайомого обличчя! Та й звідки б воно взялося, адже тут літератори з усієї області. І навіть з сусідньої Ростовської, як я дізнався пізніше.

     Проте, одна білявка, яку я  помітив серед купки дівчат, все-таки здалася мені знайомою. Точніше,  знайомим було її обличчя. Чи це не вона навчалась колись у нашій школі? 

     Бачу, помітила мене й дівчина, чи-то молода жіночка. Але, почуваючи себе досить впевнено, почала старанно уникати мого погляду. Чи то соромилась, чи то не хотіла бачити серед молодих літераторів ще когось зі своїх земляків.

     Я пошукав очима Малахуту, чий фотознімок бачив у колективній збірці луганчан, – не знайшов. А засідання розпочав один з його заступників,  точніше – один з членів бюро літоб’єднання, козацької зовнішності поет. Виступав перед повною залою з кафедри, раз по раз позираючи на близеньке вікно.

     – Микола Данилович скоро під’їде, – пояснив він присутнім. – Він тільки-но повернувся з Києва, де в нашого керівника виходить новий роман.  

     Я сидів на задньому рядку, слухав і хвилювався: як же я до нього підійду? Що скажу?

     А через якийсь час до приміщення увійшов і Малахута. Це був середнього зросту, добре одягнений і стрункий чоловік з хвилястим, з помітною сивиною, чубом. І майже не скидався на того юнака, чия світлина була в книжці. Переступивши поріг, він привітно усміхнувся, вітаючись, і залою пробіг шепіт: приїхав! Дехто підвівся, аби привітатись з ним за руку, дехто обійняв його за плечі. Мабуть, найближчі друзі. Більшість же залу з доброю заздрістю спостерігала за цим.

     Поет козацької зовнішності залишив трибуну, підійшов і також дружньо потиснув йому руку. Малахута легко, хлоп’ячою ходою, пройшов на сцену, де також стояв мікрофон і знову, тепер уже гучно, на весь зал, привітався:

     – Добрий день, шановні друзі!

     Важко пригадати – про що спочатку була мова, про що розказував він тоді молодим літераторам, яких старанно відшукував по всій нашій області і особисто кожного запрошував на засідання. Скорше за все, про свою поїздку до Києва, де в нього ось-ось має вийти роман з теплою назвою «Матерінський хліб», який я невдовзі отримаю від Миколи в подарунок і побачу в книжці з дитинства знайомі мені назви навколишніх міст: Гірське, Карбоніт… 

     Потім засідання літературного об’єднання пішло за програмою: розглядались зарані намічені твори, підіймались якісь питання. Я ж чекав чергової перерви, аби теж підійти до  Миколи Даниловича. І дочекався.

     – Миколо Даниловичу, – улучивши момент, звернув на себе його увагу, – я приїхав з Первомайська…

     – А-а, Микола? – по-свійськи перебивши мене, наче аж зрадів він. – Слухай, тобі треба готувати свою книжку!

     Це було так несподівано і так радісно чути, що я не знав що його й сказати! У мене ж ще жодної солідної публікації і раптом таке! Нас оточили, почали прислухатись. Дехто з недовірою поглядав на мене. Микола ж Малахута й далі  дивував мене.

     – Це ось Грицько Половинко, – показав він очима на поета козацької зовнішності, що саме стояв поруч,  – це Василь Дунін…

       Я, ніяковіючи, потискував руки, бо вже знав цих поетів за публікаціями в обласній газеті «Молодогвардієць».

       – Ти той… ти обов’язково надішли мені свої оповідання, я надрукую їх у «Молодогвардійці» і віддам на обласне радіо. Підуть з моєю передмовою. 

       Не знаю, як у мене не пішла обертом голова, як я на радощах не підскочив під саму стелю чи не вигукнув щось на зразок «ура-а!» Стримався, лише гречно подякував керівникові за таку несподівану увагу до себе і спитав його поштову адресу.

      – Тільки не барись, – додав він, – завтра ж і надішли. А я на наступне засідання виставлю ці твої твори на обговорення літоб’єднання.

     І він дійсно збирався виставити, аби познайомити з моїми першими творами  всю літературну молодь Ворошиловградщини, а водночас і почути їхні думки щодо цих оповідань, які згодом  увійдуть до моєї першої книжки прози. Це підтвердив і його наступний лист-запрошення, де увазі молодих літераторів пропонувалось розглянути оповідання Миколи Тютюнника і поезію Василя Голобородька.

     Але, на мій превеликий жаль, нічого цього не відбулось: за кілька днів до чергового засідання Микола Малахута позбувся посади керівника обласного літоб’єднання, і творчий колектив очолив на той час молодий ще Андрій Медведенко.

     Що то була за причина, літератори не знали. А хто й знав, то мовчав. А більшість могла лише здогадуватись, що Малахута не поладив з керівництвом   Спілки письменників і його посунули. І такого авторитетного,  такого талановитого, – розмірковували ми. – Чи не піде тепер все шкереберть?

     Але новий керівник  виявився досить розумним. Нічого в роботі літоб’єднання не змінював, не ламав. Тільки, здається, не став, як його попередник, розсилати запрошення. У всякому разі, я потім уже їх не отримував. Хоча Медведенко запропонував мою кандидатуру до складу бюро. І я почав залюбки виступати з рецензіями на твори колег по перу. Проте, і забувати про увагу і добре ставлення до мене Миколи Малахути я, звичайно, не міг.  Тому, відбувши  засідання в ПК ім. Леніна, іноді їхав на квартал Дружби, де на мене чекав опальний керівник сосюринського літоб’єднання. Він і його дружина Юлія цілком слушно вважали мене земляком, бо Юля була  родом з Гірського, а Микола в молоді роки працював  на однойменній  шахті «Гірська».

     Радо зустрічав він мене і в інші дні, коли, буваючи в Ворошиловграді, я заїжджав в гості. Ми довго сиділи за столом, потроху чаркували. Микола розпитував про Первомайськ, про мою шахту. Він свого часу сам працював під землею, в бригаді Героя Радянського Союзу, бронебійника Петра Йосиповича Болото, тому розумів мене з на пів слова. 

     – Колю, а чому ти не пішов після школи до вузу чи хоча б технікуму? – по-свійськи питав мене, дізнавшись, що я працюю прохідником. – Це ж дуже важко: після лопати сідати ще й за письмовий стіл.

     Я швидко перейшов з ним на «ти».

     – Та як тобі сказати… Я ж і на атестат зрілості, тобто за десять класів, здавав екзамени екстерном. У батьків ще троє дітей, треба було працювати. А втім, подумаю.

     Кожного разу, кожної нашої зустрічі, Миколі хтось телефонував. Тоді він вибачався, брав слухавку і відповідав то Києву, то Харкову, то Львову… Я вже мовчу про дзвінки з Луганська і всієї області. Хтось ділився радістю, хтось про щось радився, хтось аби просто поспілкуватись. Його й справді знали і, певне, шанували в різних куточках України. А то якось взимку подзвонили в двері. Микола підвівся, відчинив. Зайшов якийсь хлопець, середнього зросту, міцної статури, з чорними вусами і  червоним з морозу обличчям.

     – Заходь, Василь, заходь!

     – Я заходити не буду, – чомусь невдоволено відказав той. – Де мій рукопис? Скільки ти   будеш його тримати?

     – Та, розумієш…

     – Розумію! Давай, та я пішов.

     Це, як я потім почув, був Голобородько. І Миколі, видно, було дуже ніяково, що не зміг допомогти майбутньому Шевченківському лауреату у виданні його поетичної книжки.

     – А ось твої, Колю, оповідання і новели я, мабуть, покажу ще Владиславу Титову, –   розмірковував він,  – може, напише рецензію.

     Що ж, Владислава Титова на той час знали в усьому світі, після публікації його повісті «Всем смертям назло» на адресу письменника приходили тисячі листів. То ж мені було б трохи соромно лізти йому в очі ще й зі своїми оповіданнями.

     – Не варто, Колю, – сказав я тоді Миколі. – В Луганську збираються проводити обласний літературний конкурс, і я туди подам свої оповідання.

     – Та нащо тобі той конкурс?! Ти, головне, пиши.

     Він взагалі завше був категоричним:  головне, пиши! Не слухай, коли будуть лаяти, не слухай, коли будуть хвалити, – пиши! 

     Воно-то так, але мене здебільшого хвалили, і я, не послухавши свого старшого і, звичайно, мудрішого товариша, все-таки подав на той конкурс свої оповідання. Подав і, отримавши дві гарні рецензії, виборов друге місце. 

     Пам’ятаю, як  перед черговим дводенним семінаром обласного літоб’єднання зайшли з Юрком Моргуновим до приміщення Спілки письменників, яка на той час перебувала в Будинку Даля. Там, як і домовлялись, мене чекав Андрій Медведенко.

     – Вітаю тебе, – потиснув він мені руку, – у тебе друге місце!

     – Спасибі! А хто писав рецензію?

     – Одну Степан Бугорков. Другу – Валерій Полуйко. Бугорков сказав, що ти дуже талановитий хлопець.

     Щось подібне я почув згодом і від Валерія Полуйка, якого страшенно поважаю і ставлю його історичні романи часів Івана Грозного вище роману Олексія Толстого «Князь Серебряный»!

     Почути таке, звичайно,   приємно. Степан Бугорков був відомим письменником-фронтовиком і одним з керівників того дводенного семінару. Треба було обов’язково підійти до нього, подякувати за гарну рецензію. Одначе, в перший день семінару я до нього так і не підійшов, не подякував. 

     На перервах  Степан Степанович постійно був у колі своїх друзів-письменників або захоплених молодих літераторів. І я все відтягував час, коли зможу протиснутись до нього.

     Потім настав вечір. А хто не знає, що таке дружній вечір творчих людей! Зійшлись у готелі, у нашій з Моргуновим кімнаті, зайнявши не лише стільці й ліжка, але й підвіконня.  Виставили, чим запаслись, і пішло: ля-ля-ля… Уже й за північ, а все гомоніли, читали по колу вірші й розповідали не дуже скромні анекдоти.

     Юрко Моргунов – майже не питущий, тому витримати таке навантаження не міг. І після полуночі, прихопивши папірці зі своїми віршами, спустився в хол. Там і придрімав у кріслі, обережно тримаючи в руках  єдине своє багатство. 

     Як розходились – не пам’ятаю. Але рано вранці мені зателефонував луганчанин Олег Бішарєв, якому чомусь не спалось. І довго згадував вчорашній день, семінар, наше дружнє застілля.

     – Ти сьогодні виїжджаєш? – спитав мене.

     – Так, десь під вечір.

     – Тоді ще побачимось.

     Але побачились ми не лише з Олегом. Вранці до нас у номер зайшов сам… Степан Степанович Бугорков! Зайшов познайомитись, і навіть приніс мені в дарунок свою нову книгу, яка саме вийшла в Москві. Це був роман «Солдатки».

      «Дорогому Николаю Тютюннику, с любовью к его творчеству», – підписав мені.

     Чи варто говорити – яка то була для мене радість!

     – Так тоді це треба відзначити? – посміхаючись, спитав я Бугоркова.

     – Да я випіл би рюмочку коньяка, – одразу погодився він.

     Зрозуміло, що Степану Степановичу також було на похмілля.

     Ми з Юрком Моргуновим перевірили свої кишені і відправились у гастроном.

     Шкода, але грошей вистачило лише на «маленьку».

     Готель «Совєтська» знаходився на однойменній, центральній і дуже жвавій вулиці, і коли  ми з Юрком, ігноруючи автотранспорт, перебігли її в недозволеному місці, нас затримав міліціонер.

     – Штраф, платіть штраф! – почав суворо вимагати він.

     Юрко став проситися, запевняючи стража порядку, що в нас  ні копійки, і все ховав за спиною пляшечку коньяку.

    – Ми ж провінціали, – прикинувся телятком і я, – звикли у себе ходити навпростець.

    Міліціонер скривився і махнув рукою.

    – Ідіть уже!

    Дізнавшись про прихід метра, до нас знову посунула літературна братія. Сиділи, лікували голови. Але коньяком Степан Степанович ділився лише зі мною. Смакували з ним по черзі з однієї склянки.

     – Смотрі же, не погубі себя, – киваючи на пляшечку, казав Степан Степанович.

    І я запам’ятав ці слова назавжди.

    Написану ж рукою Степана Бугоркова рецензію я використав за призначенням: відвіз її разом з рукописом у Донецьке видавництво «Донбас», де у мене рівно через два роки вийшла перша книжка оповідань «У реки Лугани». Чи допомогла в цьому та рецензія – не знаю. Адже вирішальне слово завжди залишалось за видавництвом. І, як я пізніше дізнався, рукопис моїх оповідань рекомендувала до друку не лише мій перший редактор Тетяна Рольник (Савицька), але й завідуючий відділом художньої літератури Микола Олександрович Грєвцов, чий роман «Третьего не дано» я ставлю поруч з творами Віктора Астаф’єва, Василя Бикова, Василя Бєлова, Євгена Носова, Валентина Распутіна…

     На думку декого з ворошиловградців, я був щасливчиком, бо видання власної книжки в ті далекі часи було надто складним, і для багатьох навіть талановитих хлопців і дівчат так і залишилось нездійсненною мрією. Я ж успішно пройшов і редвисновок, і три внутрішні рецензії, і вже в 1982 році отримав поштою десять авторських примірників своєї першої і такої жаданої книжки. Весь же 15-тисячний наклад її розійшовся по всій Україні, і я почав отримувати читацькі листи. Першим (чому я й запам’ятав!) був лист від читачки на прізвище Шило, яка, на жаль, так і не вказала свого ім’я. І був той лист з Наддніпрянщини, з міста металургів Дніпродзержинська. Хто б його тоді мав подумати, що рівно через тридцять три роки я теж опинюсь у цьому місті, як переселенець з Донбасу, де вже півроку точились бої, де йшла справжня війна.

      А тоді на мою першу книжку відгукнулись не лише міські, але й усі обласні ворошиловградські газети. І навіть республіканська, київська, «Молодь України». Але то вже завдяки Миколі Малахуті, який був власкором і «Молоді України», і журналу «Україна». Бо ми продовжували товаришувати, зустрічатись ув обласному центрі, і Микола, підписуючи мені свої нові книги, завше дякував   за підтримку у важкі для нього часи.

     А неприємностей у нього вистачало завжди. Через його чесність і прямолінійність. Він міг навіть високому керівникові сказати: а Вам руки не подам! І обминав його, тепло вітаючись з іншими. Було, було й таке. І ми, свідки такої неприємної картини, тільки сором’язливо опустили очі. Хоча іноді Микола сам був винен у якісь гумористичній ситуації. За браком часу, який він використовував для творчої роботи, газетні нариси  Миколі іноді доводилось готувати з телефона.  І для достовірності він зчаста додавав текстові художнього орнаменту.   Мовляв, виїхавши з шахти на поверхню, знаний шахтар Петро Петренко зняв з голови свою шахтарську каску і тряхнув своїм розкішним чубом… А через тиждень до редакції Миколиної газети приходив ображений лист, а з листом і  фотокартка того шахтаря, де він, як коліно, лисий!

      Про схожий випадок колись розказав мені й Леонід Стрельник, який свого часу був редактором однієї районної газети. Відіслав він якось свого кореспондента в далеченьке село, аби той написав про передового комбайнера, а той їхати полінувався, підняв свій старий матеріал, трохи переробив, поміняв цифри і віддав друкувати. А коли газета вийшла, почались телефонні дзвінки: ви там подуріли?! Цього комбайнера давно немає на  світі!

     Стрельник до кореспондента:

     – Негайно їдь і вибачайся!

     – А куди я тепер поїду? На могилку? 

     Повторюю, його знали і знають, як  талановитого поета, письменника і журналіста. Не менш талановитим  показав себе Микола Данилович і видавцем, коли заснував у Луганську свій «Книжковий світ», а також дві літературні газети. Коли б не приїхав, у його невеличкому кабінети сидить хтось з письменників, обговорює видання нової книги. Разом з тим, він писав передмови або відгуки на нові твори знайомив і зовсім незнайомих людей. Але за що я найбільше поважаю цю людину, то це за вірність у дружбі. Не подумайте, мова не про мене. В Луганську відомо, що Микола Малахута змолоду дружив зі своїм земляком-полтавцем і геніальним новелістом Григором Тютюнником, не раз писав про нього статті і спогади. І саме Микола Малахута підняв свого часу питання про висунення творів вже відлетілого друга на премію імені Шевченка. Підняв, підключив до цього громадськість, пригадується – наш педагогічний інститут, не раз виступав з цього приводу на Луганському телебаченні і таки добився свого: світлої пам’яті Григір Михайлович Тютюнник  став лауреатом Шевченковської премії. Посмертно.

2020 р.