Людмила КРИЖАНОВСЬКА

Микола Костянтинович Реріх зробив великий внесок у скарбницю світової культури, в розвиток взаєморозуміння між народами, в зміцнення миру на землі. Його самовіддане життя вражає різноманітністю, цілеспрямованістю й масштабом діяльності. В особі Реріха злилось багато гідностей. Надзвичайний художник, він працював у різних царинах образотворчого мистецтва — в станковому й монументальному живопису, театрі, графіці, декоративно-прикладному мистецтві. Микола Костянтинович створив біля семи тисяч картин. Він був мислителем, гуманістом, ученим, письменником. А ще — відважний мандрівник—дослідник невідомих науці районів Центральної Азії.
Микола Костянтинович народився 9 жовтня 1874 року у Петербурзі, в сім'ї юриста Костянтина Федоровича Реріха.
Україна з дитинства увійшла в життя хлопчика. У домі батька було засноване Товариство імені Т.Г. Шевченка. Історія цього починання ще не досліджена. Не дивлячись на цензурні заборони, велике коло українців та прихильників Шевченка збиралось у Реріхів. Сам Реріх згадує: "Діда Мордовцева*, Михайла Микешина, Володимира Соловйова, Володимира Стасова, Дмитра Григоровича, Миколу Костомарова, АрхипаКуїнджі, ІоанаКронштадського. Вони збирались надрукувати "Кобзаря" з ілюстраціями,читати лекції про творчість Шевченка".
У гімназії Мая Микола Костянтинович брав участь у спектаклях за п'єсами Гоголя "Страшна помста", "Майська ніч", намалював портрет письменника для урочистого вечора, робив ескізи Богдана Хмельницького.
Вже в Академії на українських вечорах Реріх ставив живі картини з "Кобзаря" за попередніми начерками скульптора Микешина. Реріха запитували чи не українець він, бо по картинах було видно, шо любить Шевченка. В Академії він мав багато друзів з України. Реріх був у захопленні від театральної трупи Кропивницького, від гри Заньковецької, Саксаганського.
Коли Микола Костянтинович уперше приїхав у Київ, по дорозі до Криму, його вразили різноманітність базару, дзвінка мова, бандуристи та пречудові барвисті плахти, намиста, сорочки, яких накупив у великій кількості.
Як відомо, Тарас Шевченко у 1845-1846 роках подорожує по містах і селах України із власної ініціативи, замальовує історичні місця, стародавні церкви, монастирі. Те ж робив і Реріх в 1903-1905, мандруючи по старовинних містах. Написані в ті роки еподи всесвітньо уславили російський живопис.
В Академії мистецтв Реріх вчився у класі славетного живописця Архипа Івановича Куїнджі, якого називали неперевершеним майстром світла. Він навчав учнів писати пейзажі "від себе", "по пам'яті".
Архип Іванович, із простого кримського вівчарника, зробився одним із славетних художників. Автор "Української ночі", він не боявся захищати учнів, а його правдиві судження в Раді Академії були грізними громами проти кривди. Любов до рідної землі він передавав і своїм учням.
У 1897 році Реріх закінчив Академію, а з 1906 року він—директор Імператорського Товариства Заохочення Мистецтв.
Сімнадцять років Микола Костянтинович керував художніми школами та різними просвітницькими, мистецькими, науковими закладами. Школу Товариства Заохочення Мистецтв, у котрій було до двох з половиною тисяч учнів та вісімдесят професорів, називали школою Реріха.
Належність до православної віри духовно збагатила митця.
Духівником сім'їРеріхів був отець Іоан Кронштадтський, причис-лений до святих. Все життя художника було освячене благословенням цього Високого Служителя Господа. Його світлопрозорливий погляд закарбований назавжди у творчості живописця.
Сорок років свого життя М.К. Реріх віддав дослідженню святих храмів. У своїх ходіннях по святинях він відвідує у 1894 році Києво-Печерську Лавру, досліджує таємниці печер, милується Орантою. У 1898 пише кілька статей щодо реставрації Святої Софії. У 1905 році мандрує Придніпровщиною*.
У 1910 році Реріх знову в У країні: Дніпряншина, Поділля, Київщина. Він дуже пильно вивчає храми Києво-Печерської Лаври, Софію Київську. З тексту Кисво-Печерського патерика він дізнається про надзвичайні явища, які супроводжували будування та оформлення святих споруд, що дало г,:ожливість під час жахливої бурі на морі уникнути катастрофи. Судно, яке перевозило святі дари із Царгородського Вла-хернського собору для Печорського храму було рідкісне захищене. При будівництві вівтаря з'явився образ Пречистої богородиці і просвітився сильніше за сонце. Але істинне захоплення у Реріха викликала Київська Святиня, якій народ дав назву "Непорушна стіна", „Сторучнця, швидко допомогаюча". Це відображення у Києво-Софіївському соборі Богородиці з молитовне піднесеними долонями, у всій своїй величі. У неї суворий лик, з великими відкритими очима, який дивиться на тих, хто молиться.
Микола Реріх багато працював, він прикрасив фресками та мозаїками Пархомівську церкву під Києвом, Голубівську церкву. Митрополит Флавіан особливо цінував в ескізах Реріха для київських храмів візантійський характер фрескового живопису. Микола Костянтинович сам малював ікони і заснував у Петербурзі іконописну майстерню. Ікони, писані учнями цієї школи, розходилися далеко за межами країни. Художник подавав на благословення Ієрархів усі ескізи фресок та мозаїк Почаївської Лаври, Святодухівської церкви в Тшіашкіно, Пермського монастиря, храмів Шлісельбургата Пскова.
Увагу художника привернули три зірки на плечах і голові Києво-СофіївськоїБогородиці. Він починає вивчати походження цього знаку, який називає знаком трьох скарбів. Реріх з'ясовує, що три зірки зустрічаються на святих відображеннях Візантії, Риму, на Священних Образах усього миру. На іконах Святого Сергія, Чудотворця Миколи, Страсбурзької Мадонни в Іспанії, на грудях Христа картини Мемлінга, на щитах хрестоносців, на відображенні Святого Михайла. Цей знак зустрічається па скелях біля храмів Тібету та Гімалаїв, матамзі Тамерлана, на старовинних монетах Англії і на монгольських печатках, на гербах Папства та Самарканду, у картинах Тиціана та фібулах Тібету, на кераміці неоліту та кавказькій криці, у храмах Ефіопії та Китаю.
Цей знак несе на собі білий кінь щастя Єрдені Морі, якого він бачить на скелях Гімалаїв. Саме в Гімалаї привів його тризірковий знак, який у православ'ї означає символ Святої Троїці, а на Сході символізує
божественні, духовні скарби Чинтамані. Саме у Гімалаях знаходить він знак Троїці у скельних неолітичних малюнках. Саме цей знак М.К. Реріх запропонував для Прапора Миру.
Шануючи культурні надбання людства, Реріх у тридцятих роках двадцятого століття запропонував затвердити Пакт Миру. У 1935 році 21 країна підписала Пакт про зміцнення миру. У 1952 році під договором поставили підпис 620 млн. людей.
Пакт Миру затвердив Прапор Миру - із трьома червоними колами усередині червоного кільця на білому фоні - та девіз "Мир через культуру". На Міжнародній дипломатичній конференції 1954 року у Гаазі була підписана конвенція про захист культурних цінностей у випадку війни, більш ніж 60 країнами. Уряди держав зобов'язувались забороняти і не допускати жодного грабунку та незаконного привласнення культурних скарбів, а також всі акти вандалізму у відношенні цінностей. Так геніальний Митець з'єднав у Пакті Миру, як у горні, творчий вогонь народів планети.
Микола Костянтинович пояснював, що будь-яке місце, де зібрані безцінні скарби, чи то картина галерея, церква, храм, музей чи палац, стає джерелом духовної енергії, необхідної людині для еволюційного розвитку. Реріх закликав до світла, бо світло для нього означало культуру, співробітництво, об'єднання, розширення свідомості. Краса являє собою всесвітню гармонію, саму світобудову.
Ще студентом Реріх стає членом Російського археологічного товариства. Він проводив розкопки старовинних курганів, знаходив речі, які привертали його увагу.
Захоплюється "звіриним стилем" скіфського мистецтва курганів Східної Європи, і в тому числі — України, що несли в собі справжній потенціал невичерпної фантазії народу. Він робить висновки, що ця пречудова реальність зображення, яка зустрічається від Атлантичного до Тихого океанів і заглиблюється у час пасхальних неолітичних малюнків, належить славетному кочовому народу, що залишив після себе скарби у бронзі, на скелях, на тканинах.
Передбачення художника справдилося, коли у 19.35 році в Обському Заполяр'ї були розкопані два міста, у яких було зібрано 36000 різних предметіву "звіриному" стилі, вони несли в собі елементи скіфської культури. Ці міста були такі давні, шо будувались тоді, коли замість тундри ше була щедра рослинність та шуміли величезні ліси.
Микола Костянтинович досліджує історичні зв'язки між народами. У часи Київської Русі дружинники князя Володимира у знак особливої відзнаки носили золотий шийний ланцюжок, як і золоті нагороди в Європі. Ратники Києва мали звання богадура, яке прийшло зі Сходу. Хороми Ярослава нагадували палаци Логерів у Палермо. Три його доньки були заміжні: одна за королем французьким, друга за королем угорським Андрієм, третя за скандинським конунгом Гарольдом.
Реріх аналізує присутність воїнів слов'янської дружини у Китаї, індусів - у Баку та Астрахані. І коли у 1923-1928 рр. Реріх досліджує Тібет та Гімалаї—він зустрічає солом'яні стріхи на хатах та журавлині криниці, які бачив у Східній Європі, виявляє слов'янський кокошник Київської Русі, знаходить схожість у м і фах та звичаях східних та європейських народів.
Вивчаючи єдність культур, Реріх організовує Трансгімалайську експедицію 1923-1928 рр. А після завершення сім'я художника оселяється в долині Кулу. В щоденнику Миколи Костянтиновича є записи про те, що він слідкує за подіями в Україні. Він милується співучістю української мови та пісень, згадує народні прислів'я, із радістю приймає реставрацію Києво-Печерської Лаври, мріє, щоб Київ був оголошений містом-музеєм. Він перечитує билини та "Слово о полку Ігоревім", зрівнює велич Галича з Києвом. Аналізує, як проходила міграція угрів та болгар через Галичину, приходить до висновку, що техніка київської ікони дала початок палехському та мстерському мистецтвам.
З болем та обуренням Реріх слідкує за фашистськими вандалами, під час окупації України, які нищили старовинні споруди. З радістю сприймає повідомлення про звільнення Києва від німців, про спасіння матері міст руських. Він розумів, що для ворога Київ був особливим містом. Володіння Києвом, центром величності слов'янського народу, чужинцями було ганебним і неприпустимим.
У Гімалаях, коли радіо передавало "Запорожець за Дунаєм", перед його очима проходили яскраві картини України. Вставали образи Шевченка і Гоголя.
За шість місяців до відходу з життя* Микола Костянтинович записує статтю і називає її "Україна". Як заповіт звучать його слова: "Україні—любов і привітання".
Творчість Реріха неосяжна. Ми чуємо слова Митця: "Щастя в тому, що краса невичерпна... Немає заборон для неї... На крилах краси оновлюються сили, і погляд володіє простором. Щастя - у радості. Радість у красі". І таку радість мав Херсон, коли у художньому музеї імені Шов-куненка 28 жовтня 2003 року відбулася виставка Гімалайських етюдів великого Реріха.
Майже через сто років знов до херсонців прийшла Краса, яка освітлювала усе життя майстра. Милуючись чудовими пейзажами Гімалаїв, розумієш, що в серцях відвідувачів зароджується бажання для єдності культур у просторі і часі, кличе в майбутнє.