Його вірші вивчали в американських і канадських інститутах. Їх включали до поважних антологій світової поезії. Але на батьківщині Василя Голобородька до часів незалежності майже не публікували — діяла заборона компартійних цензорів. Трьом книжкам, підготовленим у видавництвах, зупинили вихід у світ вже на стадії верстки. Не дали поету і повчитися. Вищу освіту Василь Голобородько здобував протягом 38 років: вступив у 1964 му, а отримав ступінь магістра — у 2002 му

Нині поет мешкає в Луганську — в п’ятиповерхівці, перебудованій з колишнього гуртожитку для хіміків. Цей окраїнний житловий масив знаходиться поблизу автовокзалу і називається «Квартал пролетаріату Донбас». Поряд із будинком поета — гуртожиток взуттєвої фабрики. Голобородько переїхав до шахтарського міста, коли поховав дружину, сільську бібліотекарку Юлію Луценко, і старшого сина Павла, який розбився на мотоциклі. Раніше ж майже півстоліття Василь Голобородько мешкав у селі Андріанопіль Перевальського району Луганщини. Працював у шахті лісогоном, у радгоспі електриком. Вирощував картоплю, тримав корову, заготовляв сіно. А на Заході тим часом виходили його книжки, захищалися по ним дисертації.
Художницьку долю В. Голо¬бородька можна висловити цитатою з російського письменника Федора Сологуба: «Якщо тяжко почувати себе зайвим в чужій стороні, то в багато разів тяжче людині… почувати себе зайвим у себе вдома, в країні, миліше од якої немає в цілому світі».
Дослідники відзначали голобородькове тонке й філігранне володіння досить сучасною та загальносвітовою формою вірша — верлібром. Дивні образи, які зупиняють увагу магнієвим спалахом…
Протягом останніх 10 років Василь Голобородько вивчає казки, здобув учений ступінь. Видав у Луганську та Алчевську дві «казкознавчі» книжки «Соловейку, сватку, сватку» і «Ой, вінку, мій вінку». Поділяє казки на «дівочі» та «парубочі» — ті й ті тримає на окремих полицях. На відміну від багатьох своїх консервативних ровесників, вміло користується комп’ютером, сканером, мобілкою.

ШО Василю Івановичу, ваші вірші перекладені на півтора десятка європейських мов. Ходять навіть чутки, що ви — український кандидат на Нобелівську премію, у переліку з Юрієм Андруховичем і ще небагатьма.
— Колись для мене було втіхою, що мене перекладають за кордоном. Але, зрештою, мене видають там переважно свої, українці, невеликими тиражами — тобто це той самий самвидав. Наприклад, португальською переклала Віра Вовк, німецькою АннаГаля Горбач, польською — українське видавництво «Тирса» тощо. Таких от перекладів на півтора десятка європейських мов для Нобелівської премії замало. Навряд чи мої вірші так вже широко відомі у Європі.
Говорити про моє лауреатство було б рано, якщо й не безпідставно. Тому я до цих розмов ставлюся байдуже. А от у Андруховича книжки виходять у поважному німецькому «Зюркампфі» — це інше діло. Йому легко — він мови знає, вивчає їх, кажуть, як папуга.

ШО Тих, хто живе у Києві чи там Івано¬Франківську, дуже дивує той факт, що на Луганщині мешкає сильний український поет з європейським реноме? То ж суцільно, мовляв, — російськомовний регіон.
— Тут важить талант, начитаність. Київ чи Львів нічого не додає. А книжки однаково доступні (чи недоступні) що в Києві, що в Луганську. Інтернет зараз є. Інша справа, що я не зустрічаюсь зі столичними експертами. Хоча знайомий з деякими. Але ж з ними треба спілкуватися за чаркою.
Я замолоду побув якийсь час у Києві, то на мене більше увагу звертають. А от у селі, у Біловодському районі, тут на Луганщині живе Василь Старун — йому складніше…

ШО Якщо так, чому ж ви не вступали до інституту вдома, а поїхали до Києва?
— У Луганську був факультет «філологія і співи», якраз для дівчат. Я з моїми вокальними даними не мав там шансу. Вступити з другої спроби у Києві мені допоміг Андрій Малишко.
У 1964 му скинули Микиту Хрущова, відлига закінчилась. Василь Стус, Іван Дзюба, Іван Світличний постраждали, а тоді й я. Мене витіснили з другого курсу. І довелося повертатися на Донбас.

ШО Є легенда, що вас у часи гонінь заслали в шахти. Кара така, чи що?
— Поет Данило Курашкевич питав мене якось в Ірпені: а звідки ви родом? Мабуть, з Західної? Та ні: в мене ж прізвище навіть східноукраїнське. Батько мій з Дніпропетровської області, мати — з Київщини.
Луганщина… Я ж тут народився. Можна сказать, все життя біля хати. В підсвідомість місто ще навіть не ввійшло. Школа моя була українською, пісні співали українською. Половина села розмовляють південно¬східним діалектом, півсела — північним, наближеним до білоруської. Їх називають литвинами.
Семирічку я закінчував українську. Ходив за сім кілометрів на посьолок у школу. Воно не дуже приємно у дощ чи сніг. А потім троє нас перевелися в інтернат у передмісті Лисичанська, у село Верхнє — де Володимир Сосюра жив якийсь час. Там я почав ходити на літоб’єднання.

ШО Ну а як воно — знову повертатися на Донбас, після двох років у Києві?..
— Хотів спочатку в Києві у театральному інституті повчитися, за протекцією Сергія Параджанова. Але там мені видалося як ремісниче училище — щось несерйозне. Ніхто серед тамтешніх студентів навіть української мови не знав.
У Донецькому ж університеті, де я поновився, сприйняли мене насторожено. Читав там якось собі у гуртожитку рукописну статтю «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби. Коли ж і студент першого курсу Сашко Тесленко попросив почитати. «На!» — кажу. Хтось у нього побачив. От нас обох вигнали з комсомолу і з університету.

ШО Тесленко — це ж покійний вже фантаст? Я його знав. Але він же з медичною освітою, здається?
— Так. Потім він рік попрацював у Донецьку санітаром, а згодом закінчив медичний.

ШО Василь Стус називав вас серед своїх небагатьох улюблених поетів. Причому поруч з Рільке. А ще у його листах зустрічається питання: «Чому нічого не пише Василь Голобородько? Може, не доходять листи?»
— Я прекрасно знав, що КГБ буде розкручувать і саджати тих, хто листується зі Стусом. І я їх боявся — не так тюрми, як психушки. Бо там же ніхто не допоможе, ніхто. Як Василя Рубана знищили у психушці…

ШО Хтось вважає вас шестидесятником, бо ви дебютували таки у 1963 му. Хтось відносить до вісімдесятників, бо перша ваша книжка на батьківщині вийшла лише 1988 го. А от Іван Дзюба вас, луганчанина і донбащука, записує до Київської школи. То як воно насправді?
— Тарас Пастух відносить мене теж до Київської школи. У гуртожитку університету ми жили в одній кімнаті, провідники Київської школи: Віктор Кордун, Василь Рубан — і я. Я вже почав друкуватися, а у них ще ж нічого не було. Так що Київська школа починалася з мене. А тоді у 1968 му з’явився і Михайло Григорів.
Чому мої верлібри вже тоді друкували? Тоді ж верлібри не приймали до друку. Бо моя поезія пов’язана з фольклором. З думами, загадками, піснями. Це було зрозуміло. Я вже тоді пробивав дорогу до сучасного верлібра.
Ще хто? Микола Воробйов. На рік пізніше за мене була в нього публікація в «Дніпрі». Тоді «Дніпро» цінувався дуже. Перші публікації у тім журналі гриміли. Була атмосфера полювання за віршем. О, Вінграновський надрукувався! Де? Знайти, знайти! Драч, Коротич… Чи Коротича викреслили вже з літератури? Нема ніде. А він же був фігура поважна.

ШО Не хвилюйтеся, Василю Івановичу, не викреслили. Він зараз член редколегії газети «Бульвар», веде там колонку.
— Це я знаю. Але ж з української — викреслили?..
Що нас об’єднувало, членів Київської школи, — поезія і взаємна любов. Але ж поезія — це публікації. Якщо я поїхав на Луганщину, паровоз затутукав — то я що, вже не присутній у Київській школі? Хоча справді — для мене Київська школа закінчилася у 1968 році. Але не коли поїхав, а тому, що мене взагалі перестали друкувать.

ШО Чому?
— Мала вийти 1967 року моя книжка обсягом на один аркуш у касеті. Але її притримали. У Луганськ приїхав кагебіст і каже до мене українською: давай працювати на нас стукачем. Допоможемо з книжкою, а також вступити в сільгоспакадемію. Ну, я не погодився. Тоді мене взяли в армію, книжку з темплану викинули. Хоча вона вже була набрана.
Ще одна мала вийти, перший віршик там був «Яблуко добрих вістей». Художник навіть намалював обкладинку — два яблучка. А потім переграли, вирішили видавати Ігоря Калинця. Мою обкладинку віддали йому. Так у нього і вийшла — з тими яблуками. І третя моя книжка теж полетіла, хоч також стояла у темплані.
Скільки років пройшло, а ті, хто працював тоді у видавництвах, жодного слова!.. Ніхто не хоче казати, як це відбувалося. Чиї виконувалися вказівки? Володимир Коломієць багато що міг би сказати! Не хоче. І Петро Засенко теж мовчить, як мою книжку викидали з плана. Та й Валерій Гужва міг би… Мовчать.

ШО Ну а зараз як вам ведеться? Ходите кудись? Друкують?
— Та майже нікуди, тільки в супермаркет за варениками. Видали у Києві том мого вибраного «Ми йдемо». Віддав тут у книгарню два примірники — досі продають. Слухаю оце радіо «Ера», «Бі¬бі¬сі». А на касетах ставлю «Бітлз», «Дорз», коли й оперу Ендрю Ллойда Вебера «Іісус Христос — суперзірка». Ловлю наші луганські ефемки. Там українською хоч поганенько, але говорять.