Любов Цай


Про книжку Миколи Тютюнника «Стежина в один слід»


     Я сьогодні маю велику радість — мені подарували книжку.

    Книжок у мене багато, дарованих так само, серед них багато книжок з авторськими автографами. Сьогоднішній дарунок — саме з таких. Це «Стежина в один слід» Миколи Тютюнника (Луганськ, видавництво «Глобус», 2014).
    На 115 сторінках книжечки розміщено верлібри, їх умовно поділено на три частини: «Світанкові», «Полуденні» і «Надвечірні...» В зверненні до читача на самому початку автор пише «Та ось уже й голова посивіла..., а мені й досі здебільшого пишуться саме «Світанкові...». Настільки світлим, чарівним і милим серцю був світанок мого життя.»
   Ще до того, як я мала щастя тримати в руках цю книжечку, прочитала передмову до неї, написану поетом, художником, людиною дуже глибокої і чутливої душі Віталієм Свиридовим. Власне, й читачі однойменної статті на сайті «Свій варіант» мали змогу познайомитися з цією статтею, де окреслено особливу побудову цієї збірки, кожна з частин якої визначає умовні етапи життя її автора, його відчуттів, бачення світу, свого місця в ньому. Тепер стає зрозумілим, чому саме в зверненні до читача автор таким чином з ніжністю і щемом у душі пише про свою світанкову пору життя, як найсвітлішу, як таку, що лишається в серці на довгі роки, поки стука в грудях несамовите серце.

   Кілька слів про верлібр, як жанр поетичної творчості.
   Верлібр (від фр. vers libre — вільний вірш) — різновид вірша, в якому немає внутрішньої симетричності рядків, але зате зберігається темп. Це — неримований нерівнонаголошений віршорядок; верлібр є одночасно і ліричним жанром.
    Верлібр як форма вірша, відомий ще з часів середньовіччя. Хоча для української поезії більш характерною є традиційна форма поезії, але останнім часом особливої популярності набуває саме верлібр. Якщо вже ми торкнулися такої теми, як верлібри, гріх би було не згадати чудового майстра поетичного слова, до речі, нашого земляка, Василя Голобородька. Було б несправедливим не навести хоча б кількох рядків з його величезної кількості верлібрів:
   Хтось двері розчиняє навстіж,
   Тихенько іде на покуть,
   Тільки свічка стріпнеться,
   Мов метелик на чорній квітці.
   Та пташка на рушнику
    Зрадіє, аж почервоніє жар.
   (Василь Голобородько «Сподівання», 1979)

   Сучасні поети досить часто вдаються до цієї поетичної форми — верлібри у великій кількості можна бачити чи не на кожному з поетичних сайтів. Слід зауважити, що часом, — правди ніде діти, — за проголошенням саме такої форми віршування криється невміння віршувати або ж намагання виправдати недолугі ритм чи рими. Але якщо прискіпливому читачеві трапляться на очі справжні верлібри, сповнені поетичного музичного наповнення, то він, читач, неодмінно віддасть їм належне і буде зачарований таким читанням.

   Однак вернімося до теми нашої розмови — до збірки верлібрів Миколи Тютюнника.
Особисто мене з перших сторінок читання зачаровує все — і картинки, щедро змальовані словом, і мелодійна мова, і все те, що дихає і живе на сторінках цієї невеличкої книжечки.

   Солодкі спогади про дитинство... Ось маленький хлопчина згадує свою подорож із дідом Петром «на веселому, дзвінкоголосому возі» — це вони розвозять воду трударям у полі, а водичка та «холодна, аж зуби трудить». Яке це щастя їхати з дідусем на возі, коли «весело вищать колеса, на блискучих обіддях яких поприлипали яснолиці відбитки сонця»! А от вже інша картинка — це вже дідусева кузня, «де замість щипців — великі рогаті жуки, якими він дістає з жару злих, аж почервонілих од люті гадюк, несе їх за хвіст до накувальні й щосили лупцює молотком». Це так народжується серп — одвічне знаряддя хлібороба.
   Мабуть, сільські діти у порівнянні з своїми однолітками-містянами ще з дитинства добре знають, як тяжко дається хліб, тому ставлення до нього у сільських дітей виховується змалечку. Відгомін голодних років відчувається у верлібрі «Пряничні коні», де автор згадує стару немічну Веклу, «що пережила не лише недавній 47-й, але й найголодніший 33-й рік», і як вона, побачивши «знущання над хлібом», розуміє, що Бог може покарати за це, «розуміє і плаче»...

   Є таке пречудове українське слово «ряхтіти». Це те саме, що й «мерехтіти», тобто поблискувати, яскраво виділятися на якомусь фоні. Чому мені спало на думку саме це слово? Охоче відповім: тому що верлібри Миколи Тютюнника саме ряхтіють милозвучними, добірними українськими словами, що від них оповідь стає соковитою, різнобарвною, співучою.
   Ось літературний герой світанкових верлібрів з дідусем «тюпашить» на рибалку, а дорогою спостерігає за своєю тінню, в якої така «стовпкувата голова». Або ж переспілий і потрісканий кавун на баштані посміхається «червонорото».
   А уявіть собі тепер, як сидять увечері під тьмяним каганцем, і бабуся розважає загадкою онука, а ще уявіть «дубовий сволок, що лежми підпирає стелю».
Нумо, пригадайте, як у дитинстві ловили бедрика, що його ще називають «сонечком», як ото те «сонечко» тримаєш у долоньках, де воно може «...трохи перепочити гориніжки».
   А ще як немає дзеркальця, куди б можна було зазирнути та подивитися на себе, то винахідлива бабуся дістане з комірчини «черевастенький самовар».
Перегорнувши котрусь з сторінок, поринаємо у світ осені, коли усе живе огортає сум, бо птахи вилітають у вирій, а довкруж «блукають кошлаті тумани», а ще «бантуриться старий вітряк» — це щемливий верлібр про вітряк, що мріяв відлетіти слідом за птахами. То не біда, що мрія так і залишиться нездійсненною, що цей вітряк «так і ночує зі зборканими крилами».
   Та коли вранці мірошник знімає пута,
   Вітрякові вже не до вирію —
   радіє навіть цій невеличкій свободі.
    Нехай і не злетить, але намахається досхочу...
   («Вітряк, який мріяв про вирій»)
   Чи не правда, до болю знайома картина, що її часто-густо подибуємо серед людей? А в тому вітрякові можна часом побачити та впізнати себе разом із своєю долею.

   Пречудові поетичні образи прикрашають верлібри. Не можу оминути увагою і закінчення верлібру про рибалку: «По щічці ставка, аби теж не заснув, ласкаво ляскає хвостом якась риба». А у «Вишиванні хрестиком» читаємо: «Поруч нього, зі срібним відерцем у руці, така ж чорноока-чорноброва дівчинонька, з роздвоєною, наче риб’ячий хвіст, косою». Особливе значення у житті кожної сільської дитини посідає бакша (баштан) — це дивовижне місце, де росте найсмачніша у світі куляста лагомина. От на такій саме бакші лежать величезні кавуни, що їм «в таку спеку, мабуть, ліньки і поворухнутись, сховатись в траву», отже, тому й «не ворухнуть своїми поросячими хвостиками». А яке це щастя — їхати з татком в машині, везти ті кавуни, та ще й везти так обережно, «аби тільки який-небудь не тріснув, не розплакався рожевими сльозами». І не обов’язково брати до рук пензля і фарби, щоб намалювати таку картинку — достатньо кількох слів. Але яких! Тільки-но гляньте сюди: селянки йдуть вулицею, «тримаючи над головами гребінці грабель».

   У таких невеличких за обсягом текстах змальовано дуже колоритні картини, навіть можна зачудуватися, як це так вдалося авторові дібрати таких слів, що все так яскраво, красиво, а, головне, правдиво змальовано.
   Приміром, цей верлібр — «Комин на попелищі» — невеличкий за обсягом, але такий змістовний і щемливий, хотіла б навести повністю:
   Кожного ранку, прокинувшись, поглядаю у віконце,
   де вже кілька років по війні, на сусідньому попелищі,
   останнім почорнілим зубом стирчить пічний комин.
   — Чи вже взяв би хтось та заваляв, —
   Шепочуть і хрестяться бабусі.
   Бо всі ж пам’ятають людей,
    які загинули тут.

   В верлібрах Миколи Тютюнника відтворено народні поговірки, приказки, котрі живуть віками, завдячуючи тому, що вони передаються з покоління в покоління. От, приміром, як у «Хлібині, у якій ночував Бог». Бабуся виймає з печі запашну хлібину, відламує онукові шматочок цієї смакоти, від якої аж перехоплює дихання. А про кругленьку пустоту всередині бабуся оповідає: якщо в хлібині є така дірочка, то там ночував Бог. Вдивляючись у це диво і розмірковуючи, як же там міг уміститися Великий і Всемогутній Бог, до хлопчика приходить розуміння, що Бог є всюди:
   ...і в хлібині,
   і в краплині,
   і в травині,
   і в людині....
   Навіть у хмаринці, яка пливе над нашою хатою
    і дуже схожа на доброго, з сивою борідкою, дідуся...

    А лишень уявіть собі таку щасливу картину дитинства, в якому бабуся з найдобрішим у світі серцем лагідними руками напуває своїх онуків теплим молочком.
   ...глечики сумнішають і починають виглядати бабусю,
   аби скоріше налила в них вечірнього молока,
   на яке відразу збіжаться онуки.
   Теплі дитячі долоньки
   знову нагадають глечикам сонечко.
    Бо такі ніжні і ласкаві.

   Хочете глянути, як виглядає той хлопчисько, що його щойно мила бабуся напувала молочком? Ось так:
   ...розуміючи, що мене почнуть ще й товкти,
   заплітаючись у великуватих штанцях,
    щодуху лечу до хати.
   Це той самий хлопчик, що радів першому мультику, привезеному кінопересувкою — до часів телевізорів, ба більше — комп’ютерів ще мало б пройти не одне десятиліття. Це той хлопчик, що ніс у маленькому відеречку водичку, йдучи поряд з мамою і хвицяючи то однією то другою ногою, і, на його думку, «це поки що найбільша прикрість» у його, «що ледь зажеврілось, житті».
    По цих верлібрах можна простежити життя, вивчати історію, написану так яскраво, переконливо і захопливо. Посміхнуться зараз ті з читачів, хто пам’ятає своє дитинство, яке прийшлося на середину минулого століття?
   Стоїмо з бабусею біля прилавку,
    ждемо, доки звісять кульок пряників.
    Голівки терезів, як ті дві качечки,
    довго вистрибують одна перед одною,
    нарешті, торкаються носиками
     і нерухомо цілуються.

   Але ж і в ті роки, коли пряник був величезним щастям для дитини, так само відбувалися дива. Про одне з таких читаємо у верлібрі «Електрифікація середини 50-х»:
   Нарешті й до нас, до невеличкого степового
   села, прикрокували з районного центру
    електричні стовпи.

   А як спостерігають за новим чудом селяни! Надто дідусі та бабусі, котрі «не вірять, що по тих дротах в село, у кожну хату, прибіжить світло».

   Ось і перегорнуто останній верлібр з першої частини. В другій на читача чекають такі сповідальні рядки про перше кохання («яке затьмарило мені весь білий світ»), про розпач і горе після розлучення («А що ж його робити з серцем, яке ніколи не провітриш після Неї, і не прополощеш ніякою водою...» ), про те як убивали кохання
    І весь цей час на Його руках маленьким немовлятком
    Тремтіло від страху і зазирало Йому в очі
     Їхнє беззахисне кохання.
    («Як убивали кохання»)

   Є тут й замальовки про діброву, що пам’ятає дух Кіндрата Булавіна, в якій побратими переховувались свого часу, й де досі поміж дерев блукають їх світлі тіні. А також душі діточок з сусіднього селища, що їх зігнали сюди виродки зі свастикою...
    А це вже про вишиванку-гуцулку, що поєднує Донбас з Карпатами, в ній про те, як у водах Лугані чутно хлюпотіння Черемоша...
І так само, як і в світанкову пору, змінюються пори року: за однією осінню невмолимо йде інша, приближуючи той час, коли випада переживати і писати полуденні верлібри. Про одну з таких осеней повідає чудовий верлібр «У листопаді»:
    Подув холодний
                   пронизливий
                                   вітер,
   і голі дерева
                  поскидали перед ним
   шапки
             пташиних
                             гнізд.
   Перегукуються з цим рядки про дерева під час повені «з вузликами пташиних гнізд» або ж «невеличкий сквер у корсеті ажурної огорожі»...

   Що не сторінка — то цікавий образ, незабутня картинка, глибока думка, що не полишає читача, живе в ньому, викликає спогади про минуле, роздуми про своє життя, про вічні чесноти у світі. Вкрай важко не зупинитися чи не на кожному з текстів, не висловити свого враження, але час, мабуть, залишити читача наодинці з книжкою і дати йому змогу насолодитися приємним читанням. Але наостанок тільки одна тема, що я не можу її не торкнутися — це верлібри про шахтарів, шахтарський край, шахтарську долю, тим більше, що автор на власному досвіді знає про це, примірявши на себе нелегку долю шахтаря.
   Нехитре слово «тормозок» давно вже стало символом шахтарського побуту. Який же то був щедрий дарунок — немов від зайчика — для шахтарської дитини, ця нехитра смакота з окрайця хліба із салом, загорнута в шматок звичайної газети!
   Навіть тоді, коли ти знаєш,
   що татко спеціально брав на роботу зайвий.
    І потім приніс тобі.
   Не можуть такі рядки не зачепити, надто тих, кто виріс серед вугільного диму, що пахнув «гарячим борщем і смаженим насінням, ... цікавою книжкою, яку так приємно читати під теплим боком нагрітої вугіллям печі», що через нього «взимку сніг у дворі був наче кимось подзьобаний».
   А ці рядки є справжнім пам’ятником Шахтареві. Коментарі тут дійсно зайві. Просто читаймо:
   Кожного разу,
   збираючись на роботу, під землю,
   він особливо лагідним був з дітьми,
   навіть за якусь провину не караючи їх.
   Коли в шахті щось трапиться —
   нехай не пам’ятають
    татка жорстоким...

   Отакий вийшов коротенький екскурс до нової книжки Миколи Тютюнника «Стежина в один слід». Сподіваюся, що мандри цією стежиною лишать глибокий слід в серцях вдячних читачів і шанувальників поетичного слова.