УДК 821.161.2 – 1.09+929 Половинко

О. Л. Гавриленко

 МОТИВИ КОХАННЯ В ЛІРИЦІ Г. ПОЛОВИНКА 

Виходом у 2008 році в Луганську збірки "А потім скажи, що не
любиш…” Григорій Половинко ще раз засвідчив неабиякий талант і
глибоке розуміння поетичного слова. Значну, навіть можна сказати
більшу, увагу в своїй збірці письменник приділяє темі кохання, яка
розкривається на тлі різноманітних мотивів, починаючи від
особистісних, що зароджуються у власних переживаннях і почуттях, й до
рівня цілих народів.
На наш погляд, питання про творчість цього видатного
письменника є актуальним, особливо варта на увагу його поезія.
Метою даної розвідки є дослідження мотивів кохання у творчості
Г. Половинка на прикладі збірки "А потім скажи, що не любиш…”.
На жаль немає фахових розвідок щодо творчості цього визначного
письменника, не існує жодних літературних студій в цьому напрямі.
Лише в 90-х рр. минулого століття в періодичних виданнях з’явились
рецензії на окремі збірки Г. Половинка, М. Малахути, С. Перцовського,
І. Низового та інших.
Г. Половинко як справжній майстер слова, як поет з
великої літери, що отримав визнання і письменників-товаришів, і
друзів-однодумців, і звичайних читачів загалом, і просто як людина з
тонким відчуттям найменшого й найслабшого подиху цього світу, як
людина, яку віддано й гаряче, але стримано на людях, переповнюють
почуття любові до України, до свого багатостражденного народу, до
кожного деревця і травинки на цій землі, до малесенької комахи, просто
не міг не писати про кохання, кохання велике і надзвичайно сильне,
палке і безмежне… І нехай багато хто вважав, що Г. Половинко не
здатний на таке величне і світле почуття як кохання, що він спроможний
лише заримовувати просто сторінки історії, то це лише заздрість до
високопоетичного таланту митця, а вихід у світ його останньої збірки
свідчить лише про те, що лірика про кохання писалася довгий час тюльки
для себе, у шухлядку. Можливо, Г. Половинко просто соромився
показати свою тонку душу загалу, винести свої почуття і переживання,
що приховував роками, і які виливалися на папері яскравими
невимушеними поетичними рядками, обгорнуті свіжою метафорою і
соковитими порівняннями, між якими випливають, здавалося б й
традиційні, образи, але вони недоторкані ще нічиїм пером, навіть нічиєю
думкою. Так, цікавим є образ червоного листа, який уособлює в собі
серце коханої. Письменник настільки вміло описує образ осіннього
листа, так природно і просто, що ми не можемо здогадатися, що це серце
саме коханої, та і взагалі, що це серце:
На ньому вже і паморозь лягла,
І прожилки окреслились, як вени.
А він летить, червоний і шалений,
І все ніяк не догорить до тла [1, с. 12].
У цьому вірші постає мотив старіння коханої людини, образ якої
автор виводить через червоний лист, старіння і водночас безсмертя,
невмирущість справжнього кохання.
Дійсно, за описом нагадує звичайний осінній лист, який просто
вже відірвався з дерева. Тож і виходить, що в цьому вірші на перший
план виходить мотив осіннього листа. І лише в останньому рядку
Г. Половинко підводить нас до розуміння того, що це серце коханої
людини: "І осяває темний день мені” [1, с. 12]. Тоді вже розумієш, що це
був не опис осіннього листа, а серце, на якому залишило свій відбиток
життя. Ось так, за допомогою лише одного рядочка поет зміг показати
інший зміст вірша, його глибоке смислове навантаження.
Від автора-героя Г. Половинко лаконічно, стримано, не завжди
відкрито, але від душі каже:
На цьому боці суєти
Не залишай мене самого.
Бо все, що є в мені, це – ти,
Моя розрада і підмога [1, с. 58].
Сила кохання ліричного героя настільки велика, що проживши не
один вік на цьому світі, від часів Нерона і аж до сьогодення, маючи
навіть безсмертя: "Через віки й віки мені було безсмертно й смертно”
[1, с. 59], він, знайшовши свою єдину, кохану, відмовляється від
безсмертя, заради того, щоб прожити ще одне, але вже останнє, життя з
нею. Ліричний герой розуміє, що знайшов свою другу половинку, яку
шукав багато віків, і він, можливо, в дещо наказовій формі, просить її,
щоб вона його не забувала, бо окрім неї він нічого не має і нічим не
дорожить на цьому світі:
Та ось я є, і вік останній мій
Я проживу з тобою. Лиш з тобою.
Мене забути в цім житті не смій.
Тож обнімімось.
Нас всього лиш двоє [1, с. 59],
або в іншому вірші:
І в переміщеному часі,
Де все мине і промине,
Не забувай ні в якім разі
Хоч ти мене. Хоч ти мене [1, с. 34].
Та й сам ліричний герой не може забути свого кохання в цьому
житті, яке постійно випливає в його пам’яті короткочасними хвилями
юнацьких років, накочується на нього сумними, але водночас й
радісними, спогадами, обдає льодяною водою й тривожить думки:
Нехай як є, нехай отак і буде
усе як є –
любов, розлука, сніг…
Нічого ні градинки не забуду,
бо не забудусь в праведному сні.
Я пам’ятаю. Все я пам’ятаю… [1, с. 25].
Взагалі, як зазначає Л. Н. Целкова: "В лирическом произведении
мотив – прежде всего повторяющийся комплекс чувств и идей”
[2, с. 234].
Тож, як бачимо, у декількох віршах Г. Половинка наскрізним є
мотив забуття або, навпаки, не забуття, що повторюється із вірша у вірш.
У цих віршах ми можемо спостерігати як ліричного героя спонукає таж
сама ідея: він боїться, що кохана людина забуде про нього, про їхнє
кохання, про все,що вони пережили разом.
Через роки й роки не дає спокою пам’яті ліричного героя "давнє
кохання” [1, с. 32], яке він не може забути усе своє життя, яке тонкими
ниточками зв’язує його з минулим, дає поштовх до майбутнього. Так в
поезії Г. Половинка постає мотив пам’яті – часу. Йому важко лічити дні
цього життя, бо "пригорнулись до серця жалі по тобі, моє давнє кохання”
[1, с. 32]. І як сумно б не було через це, та ліричний герой мозком
розуміє, що вдіяти вже нічого не можна, бо час – сильний супротивник,
який не стоїть на місці, і якого нікому ще не вдавалося побороти. Тоді
тільки й залишається змиритися з тим, що:
Не повернеш нічого назад,
все тече у спрямованім руслі.
Те, що знав, і хотів, і казав –
Загубилось у бігові… в русі… [1, с. 32].
Довго тягнуться дні без коханої людини: "Життя коротке. Але
довгі дні, Коли усе минається без Тебе” [1, с. 65]. Легше, коли розумієш,
що вона нехай і далеко, нехай на іншому кінці світу, але ж чекає на тебе,
рахуючи хвилини, сподівається ще хоч разок побачити тебе. Сила її
кохання настільки велика, настільки велична, що вражає; вона згідна
навіть на зраду коханого, аби тільки не забував її: "Скільки завгодно
цілуй незнайомок. Всіх полюби” [1, с. 56]. Мотив кохання – зрада є
класичним як у світовій, так і в українській літературі, проте
Г. Половинко у своїх віршах надає йому нової інтерпретації. Лирична
героїня витримає все: розлуку, зраду, посміх, тільки про одне вона його
благатиме "і на колінах” [1, с. 56], щоб він не згубив їхнє життя:
Милий козаче,
Гуляй, та затям собі:
Навіть коли уже все промайне,
скільки завгодно жартуй
із життям своїм.
Не погуби тільки наше – одне [1, с. 56].
Г. Половинко устами свого героя заспокоює кохану, він обіцяє їй:
"Де б не блукав я, а знову до тебе – Ти моє друге крило” [1, с. 35], "Я
повернусь іще не скоро. Та тільки ти чекай мене” [1, с. 34], тому й
просить її схвильовано, але зовні спокійно: "Усе, що так цвіло між нами,
Не дай зав’янути йому” [1, с. 34] (виступає на поверхню мотив
весна – осінь), "Змалюй мене дотиком пальців, мій профіль в собі
збережи” (знову простежується мотив пам’яті) [1, с. 55]. А поки що йому
нічого не залишається, як сподіватися, що побачить свою кохану хоча б
уві сні, через це, знаходячись у стані між дійсністю й уявленням,
молитвенно каже:
Наснись мені. Хоча б наснись мені,
Зійди зішестям янгола із неба.
Торкнись чола. Вві сні. Хоча б вві сні.
Вустами припади, як до криниці… [1, с. 65].
У цьому вірші Г. Половинко виводить через мотив сну інший,
християнський мотив – зішестя янгола з неба, що є уособленням чуда,
просвітлення, надією на зустріч з коханою.
Своє кохання ліричний герой проніс через усе життя. Він
заспокоює кохану, на обличчі якої життя залишило вже свій відбиток,
відбиток часу, він буде кохати її вічно, як б вона не виглядала, такою, яка
вона є: "Така як є. Уся. В словах. В тривогах. В сумнівах. В чеканні…”
[1, с. 58], тому й просить її, заспокоюючи:
Кохана,
у зморшках не сум, а краса,
Осіннє років пригасання.
Та ще не зійшла твоя зірка остання,
І диха любов у нічних голосах.
І ти залишайся такою, як є,
Кохана… [1, с. 30].
Ця поезія є дуже цікавою, бо лише в ній майже в кожному слові
криється якийсь мотив: часу, тривоги, сумніву, краси, чекання тощо, які
разом об’єднуються у тему кохання.
Г. Половинко зміг, на перший погляд, здається, простими,
звичними, ми сказали б навіть "побутовими” словами, возвеличити
справжнє кохання, підносячи його до небесної брами. Та коли ці слова
письменник так вдало й майстерно виставляє у поетичні рядочки, вони
набувають якогось нового, свіжішого й яскравішого навантаження; із
простих слів, які ми використовуємо у повсякденному житті, вони
перевтілюються у казково-загадкові з глибоким філософсько-ліричним
підтекстом. Все це свідчить про глибокий поетичний хист і нештучну
майстерність нашого луганського письменника Григорія Половинка. Так,
наприклад, у вірші "Прощальне”, де вже у самій назві криється мотив,
поет за допомогою, здавалось би, звичайних слів зміг у чотири рядочки
вкласти усю силу справжнього кохання, його відданість і невмирущість;
ліричний герой до останньої своєї хвилини, до останнього свого подиху й
погляду думає про свою кохану:
І коли силоньки не стане,
І коли руку не здійму,
Я, вже зникаючи, востаннє
Тебе очима обійму [1, с. 34].
Ліричний герой переймається долею своєї коханої, йому навіть
байдуже на своє життя, аби тільки їй жилося краще. Він так віддано
кохає її, віддаючи всього себе, що не може й думки допустити про те, що
вона покине цю грішну землю раніше нього, він просто не зможе винести
такий нестерпний безмежний біль. Тому з його уст ллється молитва,
молитва не за канонами, а своя, від душі, справжня і непідроблена, яка
свідчить про його велике, точніше величне, кохання, називаючи своє
життя без неї туманом:
Продовж, о Господи,
ти дні моїй коханій.
Як швидко плине час
і старяться літа.
Без неї я блукач
в самотньому тумані.
Без неї я, повір,
мов церква без хреста…
Ніколи не молив –
єдиний раз прошу [1, с. 66].
Так, тісно переплітаються у цьому вірші мотиви кохання разом з
християнськими мотивами, що доповнюють і розкриваються за
допомогою одне одного.
Дана розвідка перспективна, бо є частиною комплексного
дослідження творчості Г. Половинка.
Отже, у творчості Г. Половинка, зокрема в ліриці, наскрізні
різноманітні мотиви, що об’єднуються в одну тему, тему кохання.
Мотиви, які використовує у своїх поезіях письменник можуть
повторюватись як із вірша у вірш, так і в межах одного
вірша. Найчастіше у Г. Половинка постають мотиви на тлі особистісного
хвилювання, проте зустрічаються і класичні формули типу
"кохання – зрада”, але письменник надає їм нової яскравої інтерпретації.