Розкайданене слово Юрія Кириченка у часі і просторі  

    Не снилось таке й Батиєві,

    Що виснувалось в час кланів...

                                                                                                 Юрій Кириченко

    „Поетично існує на землі людина", – Хайдеггер. Поет Юрій Кириченко не хоче бути гумовою лялькою в руках безтямних зверхників люмпенізованого суспільства. Творча особистість,  знаходячись під  прицілом  ницості і звиродніння, на повен голос  заявляє про священну суверенність духу, протиставляючи сваволі та лицемірству одкровення, завинені  в безкомпромісність, а, відтак, – у незборимість і невідцвітність.

    „Час і слово, і творчість настільки тісно пов'язані одне з одним, що важко обійтися і без слова, і без часу, і без простору при умові, що, передовсім, маємо на увазі людину... Найперші, найглибші, найсуттєвіші мої помічники – це мої сумніви. Коли я сумніваюсь, я пишу вірші. Вони народжуються з болю. Я не можу інакше. Та й не лише я, вочевидь. Але біль, сумнів – це і є те кресало для вогню, бо слово без вогню немічне, анемічне...", –  із інтерв'ю, взятого у Юрія Кириченка, 1997 р.

                                              Слова – полова,

                                              Але вогонь в одежі слова –

                                              Безсмертна, чудотворна фея,

                                              Правдива іскра Прометея.

                                                                   Іван Франко

    Колись Блок писав, що будь-яка епоха значно точніше і правдивіше закарбовується у віршах своїх поетів, ніж у творах історіографів та політиків: не у відшліфованих промовах Цицерона по-справжньому б'ється нерв гинучого Риму, а в ритмах Катулла, бо „особиста пристрасть Катулла, як пристрасть всякого поета, була насичена духом епохи; її доля, її ритми, її розміри, так само, як ритми і розміри віршів поета, були навіяні йому його часом..." („Катилина", 1918р.)

     Період правління кланів на теренах пострадянського простору, в тому числі і в Україні, означилось підміною понять: ідеї свободи (волі) – на ідею свободи (свавілля) чинити кримінальні (і не тільки) злочини. Адже, саме слово клан (спрут, гідра, мафія в поезіях Ю.Кириченка) тлумачиться, як родова громада (спочатку в кельтських племен).

     Кафка писав, що з урочого моменту в духовному розвитку людини настає точка неповернення і що її не варто боятися, її треба досягнути. Цю точку треба сприймати двозначно. Перше, коли ми самі вирішуємо не повертатися до того, що було, і друге, – коли сам час не сприймає нас ні на йоту. І тут уже нічого не допоможе. Вірші Юрію Кириченку, який в своєму духовному розвитку досяг цієї точки неповернення (за Кафкою) навіював САМ ЧАС. Адже, „Час і слово, і творчість настільки тісно пов'язані одне з одним…", – говорить письменник.

     Поет Юрій Кириченко йде шляхом, про який говорив Гейне: „Світ розколовся і тріщина пройшла через серце поета", розділяючи мрії, надії на краще і справедливе життя, гідність, честь ТА сором, біль, втрати, бруд, зради, ницість і підлість соратників, які заблукали і збилися на манівці, – все те, що повною мірою є внутрішнім змістом війни, яка завжди, по самій своїй суті, жорстока і ганебна.

                                     …Який огидний час війни!

                                      Безтямні люди… Хто вони?

                                      Мерці? Зворотний бік відваги?

                                      Ні просвітління, ні – поваги…

                                      Вони – опудала нікчемні,

                                      Хоч на екрані, часом, чемні…

                                      Їм лише спробуй підморгни,

                                      Як біля тебе вже вони…

                                      Якого дябла чи холери

                                      Вони ведуть в пітьму ґалери?

                                      А в тих ґалерах, як по суті, –

                                      Ми, до безвиході прикуті…

                                      Який потворний час біди!

                                      Безвихідь подолавши, йди

                                      На бій з блювотною бідою,

                                      Як предки – з чорною ордою…

                                      Який огидний час нечемності!

                                      З ним поруч – голоси безтямності…

                                            Юрій Кириченко. Час війни, 17.08.2015р. 

    Це нове і не зрозуміле для народу життя зі своєю немотивованою жорстокістю відчужує зворушливо-життєлюбних і простодушно-чуйних людей один від одного і від всього того, що складало колись істинний, правдивий зміст, призначення і ціль їхнього існування.

                                      …Прийшла до нас безрадісність життя,

                                      Яка вона? Нужденна, гола, боса…

                                      Колишні цінності лягли в сміття,

                                      І все залежить від розкладів боса…

                                      Культура – занехаяна й чумна,

                                      Література, – що в загривку воша…

                                      Любов? Недоцілована й сумна:

                                      Для багатьох – не по кишені ноша…

                                      В борделях проповідують розтлін,

                                      Наркотики? Звичайні речі в школі…

                                      За юну заокругленість колін

                                      Матуся платтячко купила Олі…

                                      Цих прикладів жебрацтва тіл і душ

                                      Не передати на цупкім папері…

                                            Юрій Кириченко. Балада поламаних крил, 25.09.2015р. 

    Воно, це нове життя, яке не принесло натомість утраченому нічого, що могло б мати ціну в очах жителів міст, сіл, містечок, і що можна було б віддано любити, означає для населення лише одне – втрату надії, пов'язаної з майбутнім (Ю. Кириченко:„Чекісти вкрали у людей надію..., Чекісти вкрали у людей світанки..., Чекісти вкрали у людей бескиди..."), а значить мати і безмовно-покірний, скорботний кінець. Небуття. А далі – німота, безмовність, яку поет Юрій Кириченко переадресовує керманичам в час кланів: 

                                     Злоярков ви, Шмарчук чи Мокроніс, 

                                     Я вам повістку в небуття приніс... 

                                     . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 

                                     І скільки б вам мене не катувать, 

                                     Є істини, які вам не вжувать… 

                                            Ю.Кириченко. „…Од хліба й слів мені перепада…", 20.10.2015р. 

    Дійсно, що є відповідальність? За невиправдане злослів'я. За ненавмисну зраду. За брехню, що свідомо розповсюджує людина, виправдовуючи її високими державними цілями (?), необхідністю прогодувати свою сім'ю (?), зберегти себе для майбутнього (?).

                                     Відповідальність впала до нуля:

                                     Кому й за віщо в нас відповідати,

                                     Коли на покуті гарує тля,

                                     А тлі не прийнято за всіх ридати...

                                             Юрій Кириченко. Балада поламаних крил, 25.09.2015р. 

    Якого майбутнього? Майбутнього, в якому уже не буде місця відданій дружбі, захопленню перед божественною красою коханої дівчини чи жінки. Не буде чарівно-тривожної таїни заходу сонця. Не буде місця творчій жертві в ім'я високих ідеалів... 

    Замість всього цього буде зграя (клан) успішних і цинічних людей, для яких поглумитися над слабим, підло обманути і зрадити довіряючу тобі людину заради досягнення цілком убогої мети, яка нині зветься „jack pot", стане повсякденною нормою. А далі – німота, мовчання і ... сваволя – вербування, екзекуція, четвертування... 

    Вербувати (іст.) – наймати, набирати людей на роботу (у давнину – і до війська), – читаємо в тлумачному словнику української мови. Ой як же нас вербували, злоті гори дарували; а як же нас звербували, то в кайдани закували, – записав Борис Грінченко в словарь української мови. У віршах сучасного поета Юрія Кириченка в час кланів читаємо: 

                                     ...Через коліно вербувать –

                                     Лиха прикмета...

                                     А так, скажу, козирну рвать –

                                     Що мальви – з кулемета... 

                                    Ю.Кириченко. Балада з присвятою вкраденому тиражу, 29.09.2015р. 

    І

                                     Ваші, тричі грьобані чекісти

                                     Вербувати затялись мене...

                                     Все іде в них в хід: бомжі, баптисти,

                                     Схоже, що небесне і земне...

                                            Ю.Кириченко. „...Ви збороли гідру, демократи...", 26.11.2015р. 

   Чи

                                     Мене – вербують... Я – відповідаю:

                                     „Над блазнями я що? Хіба, ридаю?.."

                                            Ю.Кириченко. Балада про два халати, 04.09.2015р. 

    „Це різні світи. Журналіст, ґазетний працівник – це помічник свого господаря", – пише російський поет і письменник, в'язень сталінських таборів Варлам Шаламов. – Письменники ж – ЦЕ СУДДІ ЧАСУ... Художнє відображення подій – це суд, який творить письменник над світом, який оточує його. ... Поет пише все життя і не писать не може... Вірші – це не рифми, а доля. ... Для справжніх віршів майстерності мало. Потрібна власна кров, і поки ця кров не виступила на рядках, – поета, в справжньому розумінні цього слова, нема, а є тільки версифікатор. ... Поезія – доля, а не ремесло."

     Блок теж говорить про те, що у поета немає кар'єри, а лиш доля. Наш сучасник, український письменник, критик Михайло Наєнко наголошує на тому, що літературний талант дається лише самим Господом... 

                                    Я – поет... І це моя робота, 

                                    Я – поет... І це моя судьба... 

                                    А якась, в цивільному, сволота 

                                    Біографію мою довба... 

                                    Моя доля – неполита грядка, 

                                    Моя доля – як і ця доба... 

                                           Ю.Кириченко. Непристойність, 23.09.2015р.   

    І все це проходить невичерпним потоком свідомості: болісний сумнів про зміст життя, езистенціальна, соціальна і політична самоідентифікація, оголена брехлива правда і правда брехні приватного життя, яка заперечує загальний потік, в якому знаходятья люди, до яких поет належить з народження і від яких не відвернувся... 

                                    …Я люблю цих лелек, ці тополі, ці квіти, 

                                    Вони – днів і ночей моїх всіх самоцвіти… 

                                    Чи багатий я з ними? О так! Безперечно, 

                                    Хоч питання це задане, мо’, й недоречно… 

                                    Я люблю цих людей в небагатих оселях, 

                                    Біль мій – поруч, отут, при земних каруселях… 

                                    Що він може сказати моєму народу 

                                    Про степи і серця, і річок прохолоду? 

                                    Я люблю ці тополі, ці мальви, ці клени, 

                                    Сумні очі Івана і баби Олени, 

                                    Зустрічання в селі, на гробках, на городі, 

                                    Чую гасло своє в цім, великім, народі… 

                                    Він мене впізнає, бо і я – з його хати: 

                                    Тут навчався був ластівку мрій колихати, 

                                    Тут – до школи ходив, тут – землі не цурався, 

                                    Тут, із сонцем у слові, трудився – не грався… 

                                    А коли повели вірші з степу на бруки, 

                                    Взяв од нені весь світ, наче яблуко, в руки… 

                        Юрій Кириченко. „…Я люблю цих лелек, ці тополі, ці квіти...", 30.07.2015р. 

    „Справжній талант залишається нескореним і невичерпним, бо йому нічого і не потрібно, окрім упевненості в собі. Звичайно, йому не завадили б і визнання, і почесті, і матеріальні блага… Але хто ж їх йому дасть, запротореному за край ойкумени, зневаженому за те, що він не такий, як усі? Ні, ще й гноблять так, нібито він сам і винен у тому, що йому не дають заробити, не дають відбутися, не дають бути рівним серед рівних, не визнають його видатних заслуг!", – говорить сучасний казахський письменник Ауезхан Кодар. 

                                      В Україні мене катують, 

                                      Та вірші – болю вартують… 

                                      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 

                                      В Україні мене катують, – 

                                      Так, мов ягíд куштують: 

                                      Кісточку – шлють в зіниці: 

                                      Що вже хтиві та ниці… 

                                      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 

                                      В Україні жити – що вмерти… 

                                              Ю.Кириченко. Перехожий, 02.09.2015р.

    „Це архетип таланту ... у темному, неосвіченому середовищі, котре дбає лише про задоволення своїх первісних інстинктів. … Я не знаю іншого такого народу, який займався б систематичним відстрілом своїх найдостойніших людей – надії нації. Як може така нація вирости і відбутися? Ніхто нас не загальмовує, окрім нас самих! Те, що для інших народів – виняток, для нас – правило!", – Ауезхан Кодар.

                                      Це місто не моє, у нім живуть спрути, 

                                      Бо лиш вони – найближчі до мети. 

                                      Бо лиш вони беруть її кайлом, 

                                      По трупах – в рай з просвітленим чолом… 

                                              Ю.Кириченко. Помешкання спрутів 

    Чи

                                       Що ми маємо? Цвіт ламаємо, 

                                      Мертвих в слові лиш обіймаємо. 

                                              Ю.Кириченко. Балада про скрипку України, освячену Спасом 

    Або

                                       …Поетів їдять живими, 

                                      Так – набагато смачніше… 

                                      Поети – не херувими, 

                                      Та їм, з безсмертя, видніше… 

                                       . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 

                                      Поетів мертвими славлять, 

                                      І це – класична традиція… 

                                               Ю.Кириченко. „…Поетів їдять живими…", 02.02.2013р.

    „Колись, для будь-якого автора неминуче наступає „ляйля-аль-кадр" – „ніч визначення", – говорить письменник Рустем Жангожа. – В цьому дійстві проявляє себе майже фізіологічна потреба автора, – зібравши свої ранні і пізніші враження воєдино, перетворивши їх в художній текст для того, щоб, дописавши останню сторінку, назавжди від них звільнитися. 

    Цей, майже, обов'язковий для автора ритуал „прощання з самим собою" можна запомітить і в „Портреті художника в юності" Дж. Джойса, і в „Амаркорді" Ф. Фелліні. Та і не тільки у них одних. 

    Але попереджав ще П. Валері, що „за кожне істинне відкриття" його автор розплачується зменшенням значимості свого „я" рівно на величину того, від чого відмовився. Чим буде заповнена в його душі пустота? Адже тепер: „Я можу говорить вільно".

                                       Вірш – пароль в час Голгофи,

                                       Вірш – розірвані пута...

                                                Юрій Кириченко. В час Голгофи, 03.08.2015р.

    „Золотий переріз" життя почав тоншати, так як єдина відповідь людини перед собою і перед тими, хто прийде після тебе, лежить в болісному, але вільному, осмисленому і відповідальному виборі відповіді на споконвічні запитання: „Хто ти? Звідки і для чого ти прийшов у цей світ? Куди ти йдеш?.." Те, що, говорячи мовою філософії, є проблемою самоідентифікації. Проблемою змісту. 

    І ніхто не зумів (не захотів, не знайшов в собі зрілої мужності?!) цього запомітить, тому що тільки він – Поет – вистрадав своєю долею вимовлення ключової фрази: „Я можу говорить вільно!" – не заїкаючись... 

    Слово Поета Юрія Кириченка, Людини Честі, Людини шляхетної Духовності і особливого Таланту, „робить все, аби Україна відбулася, як духовна субстанція, як мистецька сутність, а всі інші сутності реально розкриляться тільки, коли ми будемо внутрішньо красивими. Тоді ми будемо і щасливими, і нездоланними для ворогів, і мрійноокість свою, мрійноокість серця, ми віддамо в спадок своїм нащадкам, які до книги йтимуть як до невичерпного джерела...", – із інтерв'ю, 2007р. 

                                          ...А поміж тим в снігах паперу

                                           Перейдено пітьмаву еру:

                                           Труди покладено чимáлі,

                                           Щоб сяло сонце з-під емалі...

                                                  Ю.Кириченко. „...У цій царюючій щоденці..." 

    „...Вам потрібен Поет ... людина, яка розуміє з чого зіткані мрії. Від перенесення мрій на папір чи полотно, певно, не так уже й важко перейти до перетворення мрії на дійсність." – Альфред Бестер, американський письменник.

                                                             Галина Шевченко, біограф поета Юрія Кириченка. 

05.05.2016р.

м. Київ