Александр АПАЛЬКОВ

Шляхи твої та діяння твої завдали тобі зло; від твоєї нечесті тобі так гірко, що доходить до серця твого...
Єремія, 4.48.

Про пекло і собак

Данило сходить у пекло. Сходить живий. Майже як Данте… Пройшли віки. Змінилися устрої суспільств. Незмінна природа людини. Данило — головний герой книги.
Даня.
«Даня знаходився на тому етапі сепарації з домом, коли скучав за ним все менше і менше…» (31). «Хлопець з дитинства мріяв працювати в поліції й бути героем…» (48).
Решта — хай будуть тіні. Письменниця — провідник. Але — не Віргилій. Вона залишається осторонь. Аби читач самотужки слідував за героєм. Стежив за ним; співчуттям, огидою, образою, переслідуваннями, нервами…
Роман — не психологічне чтиво. Скоріше — психічне перевтілення. Перевтілення на час читання. А, може, й назавжди…
Самотній у пеклі… Ні. Не одразу.
Спершу все йшло весело. Навіть попри капкани Ковіду. Попри АТО. Попри юридичне студіювання… Окрім першої сцени. Сцени загибелі Маврикія... Але ж то був просто голуб… Білий у чорну смужку… Його ховає герой під прілим листям осені… «Він закопував його руками якомога глибше, щоб собаки не дістали…» (17). Як ховатиме далі свої пригоди, хтиві… А згодом і свої думки, щоб жодна собака не дістала… Про собак буде далі. Тут лише згадаємо пуделя із Фауста… Так, на всяк випадок... Не завадить…

«Випадковості — не випадкові»


Студентські часи — найкращі часи.
Візьмеш важучий мішок на плечі, молодецьки.. І, притримуючи одною рукою за гузир, рушиш…
А навкруги дівчата розквітають у жінок…
І кожний студент-юнак збагне свою гордість — тут замішано жінку…
А у романі далі — сексуальні битви та нероман із бідною Лізу за прекрасним прізвищем Єрожкіна. Вона виписана яркими фарбами. Навіть підсиленими: «У червоному, вкритому драконами, халаті…» (с.241)
Двоє людей… Та…
«… буває так, що дівчина ніби ідеальна, взяти хоча б Лізу: миловидне обличча, виразні красиві риси, фігура — взагалі, майже досконала, — а не бере. Не торкає твоє серце…» (61)
А далі…
Пристрасне буття із Олесею, якій «Даня завдячував холодним розсудком та відсутністю зайвої сентиментальності. Серйозні стосунки її не цікавили, хоча вона була дівчиною з характером — вимогливим і різким…»
Це точно.
Олеся ще проявить себе акторкою не другого плану… Вона — взірець похітливої жінки. Багата, красива, доступна, незалежно-розкішна… Ганяє на Харлі-Девідсоні. Її батько — крутий заправило універом. Учбовим закладом, де навчаються юриспруденції… Та — «Щось в ній мимоволі відштовхувало, начебто вона вміла заглядати всередину…» (20).
Чи це кохання?
Жахливе прагнення-тяга — це Дарина. Вона ж Даша… Де автор випасла її — таку повнокровну самку? Втім — стоп! «… вона така акуратна, інтелігентна. Вона не схожа на ту, що з першого разу…» (39). Не поспішаймо, читачу. «Довге русяве волосся, сколоте золотистою шпилькою, вільно простягалося вздовж витонченої спини...» (43). Тяжко сказати про сили, що будуть нею рухати сторінками роману у бік милого хлопчика Дані…
Чи це кохання?
«Не обов`язково мати фізичні стосунки, набагато крутіше і тонше — платонічні почуття, недоступність робить їх ще більш виразними й довгочасними…» (131).

А у Дарини гарна сестра Маргарита, Марго. Молодша. «Вуха Марго були точною копією Дарининих»… «Така сором`язлива… І така мила…» (118). «На фото вони були схожими, ніби близнючки…» (154).
Пригадалося: у мене був друг. Зустрічався з дівчиною. У тої була сестра-близняшка. Так от він кохався із обома. По черзі. Чи вони прикидалися? Чи він? Мабуть, взаємно…
Данило напоює Марго. І вкладає у ліжко. Дівчина ще незаймана. Данило мучиться…
Починається відлік гріхів…
І очищення — мірою мір…


А ще була Катя — голова самоврядування їх факультету. «Даня подумав, чи вважається, що він має відношення до самоврядування, якщо спить з його головою…» (116).

Нероман-іспит із слідчою Сашою Фастовець, «що носила мертвонароджену дитину…» (239).
Чи це кохання?

Тут треба не тільки відчувати серцем… А — й думати головою… Не перейматися зайве…

У Данила «є сто і один спосіб позбутися таких думок: переспати з кимось іншим — і все розсіється, як туман. Віддатися якійсь справі —і все. А ще краще, знайти такі недоліки в тій людині, які б тебе просто вибішували, і ти збагнув, що вся твоя любов — лише фантом. Ілюзія мозку. Казочка на ніч…» (77).

Та, книжка лежить, розкрита… Зануримося, до самого-самого…


Все як у кіно

Хто пам`ятає фільм Гайдая «Діамантова рука»? Там міліціонер (Станіслав Чекан) пояснює Семену Семеновичу (Юрію Нікуліну) як можна зняти гіпс з живої людини…
Так і Данило — пояснює засоби позбутися любові. Та сам і долає всі поради… Він — наче відгодований на батьківські кошти кінь із біблійної стайні…
«Це відгодовані коні; кожен із них ірже на дружину іншого.» Єремія, 5.8.
Запав Даня на Дашу… Запав… «Він не думав про недоліки Дарини, ніби їх і не було. Хоча, фігура у неї дещо загруба...» (77).
І відкрилася прірва… «Діло молоде, тіло — теж…» (79).

Ремінісценції

Згадаймо «Ідіота» Достоєвського. Дві баришні. Одна біла. Друга чорна. Чим скінчилось?
Хоча… «…жінки — ніжна і потужна сила, яка не дозволяє світові скотитися у прірву…» (120).
Я б дадав: аби не було жінок, ми — чоловіки сиділи й досі на деревах, із хвостами…

Рефрен

«— От лихо: є ті, кого любимо ми й ті, хто любить нас. І всі ми разом — нещасні люди…» — говорить автор вустами Андрія.
«Андрій був клятим віртуозом з ракеткою…» (49)
Давайте абстрагуємося. На трохи. Згадаймо Андрія із «Тараса Бульби». Освідчений, витончений, розумний, спортивний, нещасний, мерець… «Чутливий ніжний Андрій, інколи — беззахисний, подекуди — впертий…» (112).
Впертість і згубила, обох.

Другий план

Неможна без епізодичних ролей. Ніде! Незабутнє враження справляє Валентина Кирилівна. Вона ж «Валькірія». На відміну від вагнерівської «вона любить засинати в тиші о восьмій вечора. А ще, вона майстер спорту з доносів…» (49)
Уявімо Валькірію, що летить із доносом, жбурляючи блискавки… Свого роду байройтівське перевтілення Оксани Линів на етажах гуртожитку… А ще «Валькірія годувала бездомних кішок…» (64).
Особливо рельєфно виписана Сталіна Альбертівна. Ні, вона не підпадає до пасій. Вона — літня жінка, з вусиками. Вона «вбралася у червону, в чорні квіти, блузу…» (155). «Комендантка-агресорка у спідниці…» Чому агресорrа? Автор пояснює: «змусила всіх студентів гуртожитку скидатися на ремонт…» (37). Отакої. Більшість подій розгортається саме в студентському гуртожитку та на його даху… Дах — і небосхил над ним. Він наповнений проміннями зорь, таємними хвилинами… Навіть на обкладинці книги бачимо «милого хлопчика», що сидить на даху, біля поваленої огорожі прірви…

Супровід насичених подіями чоловіків

«Даня став помічати, що нестримні веселощі, які долали його в перший рік навчання, все частіше ставали за компанію…» (10). Так, дає ключ до скриньки роздумів, дещо незрозуміле речення, неузгоджене…

Перший — друг Данила — однокурсник Андрій… Андрій Первозванний. Тезка того самого, апостола, що поставив перший хрест на схилах Дніпра…
Андрій видався симпатичним, хіба що, трохи худорлявим. Світлий блакитноокий молодик, з тонкими, в дечому — жіночими рисами, які додавали йому особливого шарму…» (19). «Андрій обійняв Данила так ніжно, що той не наважився відсторонитися…» (67).
Головним і більшою мірою другорядним персонажам книги 19-25 років.
Ех, як казав поет, оглянешся на свою молодість, і лежатиме вона перед тобою у всій красі… І не чуєш своєї сили, юначе пристаркуватий…

Добре виписані статисти: Фелікс, Жора, Артур. Але — хлопці з характерами.
Протягом усього оповідання вони теревенять, добре п`ють, ідять. Із спиртного здебільшого пиво. Їстівне — що бог дасть. Як і слід студентам. «Із закусок… було дві пачки кальмарів, сухарики, сумнівні бутерброди з невідомою намазкою та крекери…» (53).

Якщо читач бачить особливу, допоміжну роль того чи іншого образу другого плану, то нехай зауважить і на деякі їх судження:

Про дівчат:

«То дівчата при нас такі скромні, а тільки за двері — і тримайся життя!» (129)

Про щеплення проти Ковіду:

«— Ага, краще вже вакцинуватись, — мовив Фелікс. — Хоч якась гарантія.
— Гарантія, що здохнеш..., — іронізував Жора. —Я бачив відоси, як в Ухані вакциновані тупо падали на зупинках, в метро без ознак життя. Зомбі-апокаліпсис, бляха-муха. Я краще собі харакірі зроблю, ніж вколю ту гитдоту…» (141)

Чоловічу партію роману мірить зворушливий священник із «нефритовими очима» (244).

Художник-бевдзь

Ірен Незвротній, як і Ернст Неізвєстний — дивак. Він пояснює іврит, малює щось, чого читач не бачить. З`являється та зникає мов фантомас. Такий у книзі Ірен Данилович… Авторка сама визнає: «Ірен Незворотній, крутилося в голові, — маячня повна». (151)
Та, життя рухається своїм ходом…
У нього свої примхи, закони, запахи, фарби…

Фарби життя

Відчути із читаного фарби життя — головне. Письменник пише-вигадує. Читач читає-уявляє.
Природа: «Погода сприяла прогулянкам: розмашисте сонце, в силі засліпити найневдаліший день і легкий вітерець, по-справжньому весняний. Птахи співали наперебій, зустрічаючи раннє тепло…» (127)

Метаморфози

Кожен обманює свого друга, і правди не кажуть: привчили язик свій говорити брехню, лукавлять до втоми... Єремія, 9.5.


Якщо свого часу «Андрій обійняв Данила так ніжно, що той не наважився відсторонитися…»(67). То Данило намагався схопити його… І схопив. Та не втримав…
З перших сторінок вже ясно, що провідна роману — це стосунки головного героя з його найближчим другом Андрієм. Це мотив «я і не я».
Тут природне питання: А що являє собою «Я»?
Питання це веде в утаємничені глибини душ. Душі Данила та самого автора роману. А саме ця відповідь вимагає від письменника, як художника-творця, особливого погляду... Тим паче суворого, тим паче критичного, тим паче нещадного… Погляду на природу головного героя… Погляду, пардон — на свої людські задатки.
Але й це ще далеко не край допитливості. Пошуку самокритичного «Я»... Автор — теж — один із персонажів роману, щоправда утаємничений особливо — а всі персонажі тільки й роблять, що говорять про взаємозв`язок: Андрій — Данило. І відкривають читачеві нові і нові «плями на сонці»...
«Він, наче той звір, підкрадається до здобичі обережно, схиливши тіло низько-низько до землі, аби у найвигідніший момент стрибнути прямо на неї…» (153).
«По суті, він (Даня) розпорядився чужим майном, вкрав, присвоїв…» (143)
«You know I’ll beg, steal or borrow to give you sunny days…» — співав і я, студентом… Та студенти роману Юлії Етімгер підспівують зовсім іншім пісням, а саме «Scammers»… Тут зайві коменти…
У терміні «вкрав» криється значно більше, ніж здається… Йдеться про егоїзм та егоцентризм, що намітився вже явно..
«Андрій заставляв мінятися всіх, кому приходилося мати з ним справу…» (247).
«… у брехні, в ній Даня тепер став майстер спорту…» (241).
Що ж ще не вистачає?
«… Дані не вистачало отця Єремії…» (274) Адже він починає марити Андрієм.
«Крізь сон і Бог до нас говорить. Слухай Його, а через Його —себе…» (269)

I`ll leav her

Данило тікає. До батьківської хати. Аби припасти, як Антей, до рідної землі? Набратися сил? Він ховає his face in his hands… Дарма.
Затишок — де він? Яка земля прихистить
Ці віти розхристані, душі, бажання тікати…

Метод і стиль

Під методом на увазі найбільш загальні властивості, що визначають побудову образу. Тут позначається сам підхід автора до того, як він відображатиме дійсність у романі... Навіть вигадану дійсність.
Однак, у даному випадку сам автор зазначає: «Присвячується моїм студентським друзям» (4).
Тут — розгульна воля уяви письменника дещо стримується з усіх боків художнього твору. Насамперед — робота над сюжетом і мовою.. Метод не існує взагалі, він замінений індивідуальною авторською роботою та виражається у його стилі, емпіричному. Дещо тавтологічно, але так…
Стиль не в тім, про що написано, а як написано. Його літературні прийоми — дикція, тон, образна мова та вибір слів… Те що і створює «голос» письменника.
Юлія Етімгер ще молодий автор. А молодість завжди у пошуках… І де той ідеал? Ідеал сприйняття авторського стилю, естетичний? Це можна взнати, або хоча б відчути, коли буде написано декілька книг… Аби більш докладно і повно характеризувати...
Як «ілюстрацію» хочу навести один приклад стилю Юрія Яновського.
«… Я зовсім не хочу відчувати себе романістом. Коли я читаю роман — не мого сина, звичайно, — я уявляю собі заклопотаного автора. Він сидить біля столу, повний всілякої премудрості, знань і вражень, його лабораторія виробляє елементи майбутнього роману. Іноді автор зупиняється. Перечитує написане. «Це не цікаве нікому, крім мене» — раз! — він викреслює абзац. «Тут читач нудьгуватиме», — на тобі! — таємна обіцянка майбутнього захоплення вплітається новим абзацом. «Це читач не так зрозуміє», — героїне, не посміхайся — він тобі дасть тут плаксиву репліку. Автор ховається за лаштунками, а його герої ходять по сцені, коли він шарпає за шпагатинку. «Душка автор, — скаже прекрасна читачка, — як він уміло ними керує! Який він розумний. Я не могла покинути книжки». — «Я уявляю його собі красивим мужчиною, — скаже друга, — він, певно, так любить свою дружину». Розумний автор, якому тільки й треба, щоб його книжку прочитали, не встаючи з місця, за один раз, і зітхнули потім, наче по обіді, — такий автор досяг мети. Він сідає за інший роман.
Я не збираюся, пишучи мемуари, коритися практиці писання романів. Це мені тепер непотрібне. Мої романи вже написані, лежать по бібліотеках (а фільм-романи — по фільмотеках), вони дали в свій час те, чого я добивався. Там я, як чесний майстер, продавав споживачам смачну їжу й корисні думки. Тепер я не пишу роману. Я пишу мемуари. Згадую певний шматок життя, що мені він дорогий, і пишу про нього. Я не боюсь, що мій читач почне нудьгувати або йому не сподобається усмішка героїні…» (Ю. Яновський «Майстер корабля»).

Про війну

Спершу «Даня не розумів, чому державам, як і просто людям, не жити спокійно, у своє задоволення. Ну не хоче Україна бути з вами, то облиште. На милування нема силування. Це як вільні стосунки. Коли є взаємність — будь ласка, якщо ж ні — здоровенькі були й відчіпіться…» (91).
А що? Інтернет забитий різними іграми. Іграми сучасними, із ефектом присутності. Ігри ці про війну, у війну, за війну… To take away tens of thousands of people… Включаєш компьютер, а там — танки, вертольоти, ракети… Береш смартфон — те саме + allocation of help…
І так кожного дня спливає заставка: If you have a mouse, you have to play…

Далі Даня розмірковує так: «… як там правильно тепер називається війна на Донбасі. Та все ж наразі він — студент денного відділення, усього-на-всього, другокурсник, тож мобілізація його не стосуватиметься…» (267).
І аби заробити копійчину на літніх канікулах 2022 року він розносить повістки, добровільно.
І раптом «Перед очима блимнули літери, чорним по білому: «ВІЙНА»… (335)
«Біля аптек почали утворюватися черги. Якась жінка телефоном давала вказівки домашнім, щоб набрали воду та купили консерви, цукру і круп. Що сьогодні вимкнуть світло, воду й газ…» (340)
І Даня «думав про те, що перетворився на мишку. Маленьку сіру істоту, яка всього боїться і від того забивається в куток. Страх — головне паралітичне відчуття…» (334)
Головний герой записується добровільно…
«На передовій Даня часто згадував подругу…» (343) Згадував, як ввін «винайняв кімнату в готелі й запросив туди Олесю. Вона переступила поріг, одразу заявивши, що почувається повією…» (343) Як університет перетворився на гуманітарний хаб…
А навкруги «Насилля, смерть, мордування» (345).
«…він думав, хто з його друзів, вчителів, сусідів вже мертвий, викрадений і вивезений, кинутий помирати під голим небом, або закопаний…(345).
Дані змінюється. І внутрішньо. І зовнішньо… «Обличча добряче поросло щетиною і взялося зморшками. Скроні проїла сивина… Юнак перетворився на діда…» (346).

І Даня, як і його прадід, готовий до розв`язки… Адже «За війну він ще нікого не вбив…» (359).
Він пише листи. Їх буде два. А, може, й більше…
«Він не був певний, чи зізнаються тепер у коханні в листах, проте це видалося йому кращим за нерозбірливе говоріння у слухавку чи кволе сердечко в мессенджері…» (347)


Біси

У третій частині — з`являються біси. Просто — рештки підлих бандитів в образі кривоногого орка…
Там, де «аромати фруктового саду віддівали присмаком смерті…» (352)…

…Кульгають у романі три образи. Три! Перший — голуб Маврикій. Другий — тінь капелана. Третій — очищений Данило.
Як в Біблії. Той, хто боровся — стане кульгавим.
І, до речі, — в кінці роману Данило повертається — аби відпустити собаку… Адже колись він закопав голуба. Як символ миру. Аби його не розрили собаки. Тож — може тепер розриють…

Схоже і напис «до гори ногами» на корінцю книги зумисний. Все повертається навпаки. Аби, врешті-решт напитися із струмка лірики…

Не чіпаймо Білінського

Від середини позаминулого століття критику не цікаво переповідати зміст твору. Це робив Віссаріон Білінський та його і не його школа. Інакше губиться тло самого оригіналу… Я такої думки.
Читач мусить сам відкрити, прочитати і закрити книгу. Із своїми думками та відчуттям.
Адже «Аромати фруктового саду віддавали присмаком смерті, яка вчипилася в цю землю, її надбання, її обивателів…» (352)

І те покарання, що вчиняють собі два друга-товариша — повчальне, педагогічне.
Педагогічне «покарання», (а всі книги — повчальні) вчинене собі героєм та його другом, не зупиняється на абстрактних психологічних міркуваннях критика... До того ж і автору неможливо погрішити проти тексту. Тексту, в якому він сфотографував і свої дуже особисті пристрасті та слабкості.
Сумлінність автора, незважаючи ні на що, — це самоспроможність головного героя, його вміння критично поглянути на себе з боку, нещадно.
« … проявив малодухість, через можливе покарання?» (268).
Тут хочеться поговорити про людську чуйність... А це не в магазин сходити… Тому будь яке судження, що ґрунтуватиметься на прямолінійному тлумаченні «Милого хлопчика» можна спростувати, кожному — хто вдумливо читає.

Хеппи енд

Мені хотілося наблизити автора до читача. І навпаки. Звичайно, не тільки з бажання похизуватися своєю прозорливістю, взявся я за це завдання... Мені хотілося поділитися, як казав Юрій Олеша, тим прекрасним, що зараз у мене в руках... Адже, книжка як дім. Вона чекала, чекає і чекатиме недовговічного хазяїна — чужої думки, читача…