Ольга Борисова

 ІСТОРІОСОФІЯ ПОЕЗІЇ РАЇСИ ЛУК’ЯНЧУК
Історіософія сьогодні – одна з перспективних і, ми б сказали, модних напрямків розвитку вітчизняної наукової думки. Вже почина-ється й процес історіософського осмислення поетичної творчості ви-датних українських поетів [Наприклад: 1]. І одночасно в жодному словнику чи довіднику, у т. ч.– найновішому [Див.: 2] немає поняття "історіософія”. Які засади в такому разі слід класти в основу аналізу того чи іншого твору? На питання відповіді немає. Отже, історіософ-ське бачення, безумовно, в поетичних творах є, але немає чітко визна-чених наукових критеріїв, на засаді яких можна було б його в них ви-явити, повноцінно проаналізувати й представити у наукових роботах.
У найзагальнішому сенсі історіософія є філософським осмислен-ням історії. Не випадково в минулому історіографія, історіософія й істо-рична епістемологія не були розділені, а складали єдиний блок філософії історії. Потім історіографія пішла у своєму розвитку самостійним шля-хом, історіософія й історична епістемологія ж на сьогодні являють собою дві найважливіші складові філософії історії, при тому перша за об’єкт знання має історичну реальність (що її зближує з історіографією), а друга – історичне пізнання (що її зближує з історією історичної науки). У предметі знання обидві схожі, але історіософія зосереджується на загаль-них закономірностях, тенденціях, загальних схемах і структурах, а істо-рична епістемологія – на загальнометодологічних засадах і засобах до-слідження. Вивчення документу з архіву – історіографія, вивчення істо-ричного твору того ж періоду – філософія історії, у т. ч. – історіософія. Історіографія піддає джерело критичному аналізу, історіософія – філо-софському. Отже, відшуковувати й вивчати внутрішній психологічний світ поезії, особливості прояву національної духовності, психології, ети-ки, естетики тощо в поетичних образах, як, наприклад, і робить С. Бара-баш відносно поезії Ліни Костенко [1], означає виявляти психоісторичне мислення поета, а не історіософське.
"Поет – медіум історії”, – сказала Ліна Костенко. А медіумам притаманне особливе психологічне й філософське бачення історії, в якому велику роль відіграє творча інтуїція поета. Величезний пласт того, що має назву "ірраціональне”, й формує філософсько-історичне мислення поета. Ось його й треба вивчати. А чи має сьогодні наука мето-дики вивчення феномену "ірраціонального”? Та, наука б'ється не одне сто-ліття над тим, але безуспішно, й причина відома: не може віднайти ту об'-єктивну основу, яка й може бути піддана науковому аналізу. І тут ми мо-жемо поки що тільки констатувати факт відсутності такої методики. А, відповідно, нам доведеться формувати власний метод. Для того ми спочат-ку відділимо бачення історії й історіософію, сказавши так: у поета націона-льного рівня вся його поезія буде буквально просякнута гострим відчуттям національної історії, але не в кожного національного поета в поезіях буде присутня історіософія. Остання має являти собою осмислення поетом іс-нуючих на даний момент історії історичних понять, категорій, схем і стру-ктур історичного процесу. І визначальною категорією тут, безперечно, бу-де сама категорія "історія”.
На сьогодні вказана категорія трактується у двох значеннях: 1) історія як процес розвитку людства, який має об'єктивний характер і внутрішнім джерелом якого виступають суперечності, що постійно виникають і переборюються [2, 177 – 178], і – 2) історія як наука про роз-виток суспільства [2, 178 – 180]. При тому вітчизняна наука нічого нового не додала у визначення історії радянською наукою [Див: 3, 253]. Невже нічого не треба? Невже все правильно? Як сказати. Поставимо питання: що таке розвиток? За радянських часів давалося таке визначення: "розвиток – вищий тип руху, змін матерії й свідомості, перехід від одного якісного ста-ну до іншого, від старого до нового" [4, 453]. У природі, де смертним або кінечним є все, оновлення – звичайна якість матерії й свідомості. Отже, рух, так. Але не обов'язково розвиток. А в чому, власне, "вищість форми руху” матерії й свідомості полягає? Заміна нормальних шлюбів предків на шлюби збоченців – це, безумовно, слід вважати розвитком? А чому ні, нове ж замінило собою старе? Новий якісний стан свідомості мається (й матерії, бо виникла вже потреба в клонуванні), які проблеми? І ось тут саме зараз будь-хто почне говорити про духовність. Духовність була в "старому якіс-ному стані”, бо її без ідеї Бога немає, а яка духовність може бути в "новому якісному стані” істоти, що веде своє походження від мавпи? Й це теж слід уважати яскравим проявом розвитку? Відсутність різниці між визначенням поняття "історія” в 1986 р. й у 2003 р. – пряма вказівка на відсутність розви-тку. Екстраполюємо ситуацію на загальний рівень: а хто сказав, що людство РОЗВИВАЄТЬСЯ в ході історії? Питання зависне, бо, як бачимо, ніхто не знає, що таке розвиток. Проецируємо на вітчизняну історію: український народ розвивається? Будь-хто скаже: а як же, адже державу вибороли! Стоп. Якби СРСР не розвалився, ніякої держави українці не мали б. Якісний стан змінився принципово, адже держава таки з'явилася, РОЗВИТКУ НЕМАЄ. І це ми також поки що змушені просто констатувати як факт.
А тепер звернемося до творчості Р. Лук’янчук. У повному сенсі історіософським може вважатися такий її вірш, який поетеса побуду-вала саме навколо категорії "історія” [5,41]:
Історія – це зовсім не наука, –
це пам'ять наших вистиглих сторіч,
освідчення минулих протиріч, І коло. – О. Б.
які так зневажаються онуками.
Історія –
це мегатонний крик
невольницького ринку прапралюдства,ІІ коло. – О. Б.
це нашого зубоження марудство,
а в ньому наш скривавлений язик.
Історія –
це те, що ти проспав
у схованці генезису природи, –
ось ким ти станеш для свого народу, ІІІ коло. – О. Б.
щоб ти в його історію попав?”

Перша частина віршу ("коло”) – філософія історії: історія – Пам'ять минулого; «освідчення» можна потрактувати як рос.: "при-знание”, а відповідно, – укр.: "визнання” протиріч, з чого людство ні-коли не робить висновків. Друге "коло” – психоісторія: історія – не просто Крик, а Рев предків – рабів-невільників на ринку тієї ж історії, не почутий і зневажений потомками, що стоять такими ж рабами на тому ж невільничому ринку. КОЛО. Звертаємо увагу: тонка психоло-гічна міфологічна свідомість античної людини давала образ: історія – "театр жахів”, що весь час повторюється (коловорот). Сучасне мис-лення людини деміфологізоване й не дає необхідної образності для включення в роботу свідомості уяви. Поет – тонкий психолог, і Раїса виводить образ: історія – "невільничий ринок”, і вхоплює саме коло-ворот. Дуже близько від міфологічного бачення, яке було домінуюче правопівкульним. Отже, наука, як род діяльності домінуюче лівопів-кульний, твердить, що в ході історичного процесу відбувається розви-ток людства, а отже, сам історичний процес є певною восходячою лі-нією. Наука спирається переважно на видимі речі, вони й дають під-ставу до такого висновку. Історично ж більш давнє правопівкульне психологічне бачення, яке через творчу інтуїцію дає можливість вхо-пити речі невидимі, але не менш важливі, ніж видимі, фіксує коло. А в колі який же може бути розвиток? Третє "коло” – етнологія й психо-логія: "історії взагалі” не існує, історія людства є історією НАРОДІВ, і людина без дієвої участі в історії свого народу не живе, а "спить”, а сон є станом БЕЗ СВІДОМОСТІ. Все в цілому й являє собою складний феномен історіософського поетичного твору.
Розвиток виявлених нами кіл історіософського бачення поетеси здій-снюється нею й у інших віршах, й природно, в першу чергу стосовно влас-ного народу. "Коло” видне в питаннях, які ставить поетеса: [6,26]:
"У глухоті якого часу,
У німині яких віків
Свавілля влади лиже ласо
Безвинну кров моїх батьків?
(...)* В яких же то було віках?
В якому це було сторіччі? (...)”
Отже, історія, дійсно – суцільний крик безвинно знищених предків, навіть імена яких нема кому засвідчити. Поетеса карбує:
"Сліпа історії зіниця:
Ні дат, ні прізвищ, ні могил...”
І закликає :
"(...) О не забудьте незабутнє...
Не повторіть,
Не повторіть...
Лунає дзвін із верховіть
До нас
З минулого
В майбутнє.”
У тому "Не повторіть” Коло якраз чітко й проступає. У колі ж має місце цикл, а в ньому повторення – неминучі.
Виокремлюємо положення: "Сліпа історії зіниця”. Історію тво-рять люди, але виходить, що в мірилі всесвітньої історії вони СЛІПІ. Ця ж тема присутня й у вірші "На відстані часу” [5,26]. Додаємо до того думки поетеси з дуже загадкового й символічного твору "Вхід”: [5,42 – 44]:
" (...) і я змушена знайти свій вихід із цього кола,
з цього гетсиманського лабірінту неволі,
де сліпі мисливці полюють вночі
навіть тінями своїх забутих предків.”
З'явилася біблійна термінологія, а відповідно, працює інтуїтивна, мента-льно-психологічна свідомість авторки. Й ось як виглядає людство в тому вимірі: сліпе, воно полює навіть тінями своїх забутих предків, тобто глибоко у сфері свого психе людство НЕ ХОЧЕ чути того крику своїх нещасних предків. І по-етеса робить свій власний особистістний вибір:
"(...) моя пам'ять увінчана
золотисто-сонячною короною
оберігу моєї свідомої спокути
за страждання Гетсиманського Мисливця –
Він же СЛІПИЙ!”
Р. Лук’янчук – не просто національна поетеса, в її особі ми має-мо дуже тонкого й проникливого поета-символіста. Й ось саме тут мається якраз один з виходів психологічних глибин символічної філо-софії її поезії: хтось, кого поетеса ставить з великої літери, має від-ношення до нашого народу – такий же "гетсиманський мисливець” (а вираз "тіні забутих предків” – ментальний образ світобачення саме українства), і такий же нещасний, вартий співчуття, бо – сліпий. І втрачається відчуття того, що поетеса просто описує своє власне суб’єктивне переживання невмолимості ходу Часу. Ні, не все так про-сто, тут маються конкретні образи, зв’язані з минулим часом, пов’язаним з історією саме українського народу.
І де все це знаходиться? Авжеж, не у вимірі фізичної реальності, а в психологічному просторі свідомості українства, звідки тонка інтуїція на-ціональної поетеси й отримує такі образи.
Фігура "Гетсиманського Мисливця” дуже конкретна, але суперзага-дкова, й залишиться поки що такою, бо світ символічної філософії поезії Раїси ще треба розкривати.
Тим не менш, усе пов'язане: одна з причин (можливо, й головна) Ко-ла історичної долі українського народу лежить саме в площині сакралу.
А ось – і конкретний образ вигляду тієї всенародної сліпоти [5, 45]:
"(...) В скляних очах – скляна безодня,
скляна драбина, дах скляний...
Народе мій, – ти що, німий?”
Далі йде заклик розбити "скло”, збагнути себе єдиним родом, бо:
"Держава твориться народом,
Народ – держави знамено.”
Тут, як бачимо, тема сліпоти ("скляні очі”) пов'язана з темою німо-ти, яка й у інших віршах Р. Лук’янчук була присутня. Так, говорячи у вірші "Метаморфози” (1987 р.) [5, 6] про те, що "від прадідів навчились тільки гнути спину за воду, сіль, свічу і хліба кус”, поетеса, якій, підкрес-лимо, не притаманна жодна ідеалізація власного народу, звертає увагу на його НІМОТУ:
"(...)* А слово, що моталось без'язико,
немов пустого дзвона голова,
прив'язували міцно, щоби криком –
не вирвалось у світ чужий бува”.
І тут слід бачити не образ мужнього героя, що мовчки, зціпив-ши зуби, терпить тортури, ні, тут треба бачити те, що українці самі товкли й нищили тих з них, хто говорив правду, а найперше – тих, хто тим словом володів. Українці САМІ вирвали в своєї нації язик і про-довжують робити теж саме. Знов – КОЛО національної історії, й знов – сліпота:
"Немов сліпці, по замкненому колу
під батогами зраджених ідей
оглуплі душі тягнемо за поли
і прикладаємо хустинки до очей.
Півкулями ворушимо заснуло- знов тема сну. – О. Б.
вертеп своїх думок і почуттів,
від мавпи доросли лише до мула,
за нас говорять "обрані святі”.
А ми все ті ж!”
З тавром вини на душах,
з яких віків несемо цю печать. - знов коло. – О. Б.
Уже пора б ослухатись послушникам
І вже хоча б від болю закричать.”
Відповідно до історичного часу появи даного віршу тут – і тяжка доля українських дисидентів, голоси яких з 1983 р. вже роздавалися тіль-ки з мордовських в'язниць, і страшний історичний досвід українського народу. Розвал духовності – один з найтяжчих наслідків цього ("Пробу-дження”, 1989 р.) [5, 7]:
"(...) Сама в собі
душа у чорній схимі
вже не шука святого олтаря –
великий суховій
із душ святе все вимів,
що починати нам все треба з букваря.”
Перед нами – неминучий результат політики державного атеїз-му. Бачення доповнює такий вірш [5, 21]:
"Із білого – білого світу,
(Я знала був білий колись).
З непам'яті висхлого сліду,
Зі стертих могилами рис
Прийшла чорна сповідь етапів –
Незмивна державна ганьба,
Питаннями згорблених знаків,
Мов зашморгом нас обвива.
Рожевих малят, неспроможних
Збагнути в купелі олжі
Діяння червоних безбожників
В епоху дракона й вужів (...)” (1986 р.).
Так ми знову, вже з іншого боку виходимо на сакрал. Усе ж в ці-лому виводить нас на ще одну, крім понятійно-категоріальної, важли-ву функцію історіософії: виявлення закономірностей і основних стру-ктур історичного процесу. І ось – одна із закономірностей, вочевидь, будь-якої національної історії, але яка, на превеликий жаль, проявила-ся саме в нас [5, 31]:
"(...) Не поможе мольба,
одинокого голосу поклик.
Божевільні нащадки –
ми не знаємо свій родовід,
Ми під зливою слів
вседержавних
до мозку промокли,
в українську колиску
ми поклали спотворений плід.
Цей позор сто разів
покриватимуть ще словоблуддям
бездуховні мутанти
у скреготі "красних” ідей.
Тільки б нам не забути,
що ми починалися в людях.
І що нації, мови, молитви
Є тільки в людей.”
Це – вірш 1989 року. Півтора десятки років показало, що нічого не змінилося. Й бездуховні мутанти можуть "блудити словом” уже не тільки навколо "красних” ідей [7, 6]:
"Колінна площа тут.
А там – Майдан Благань.
А далі, далі...
Ген, в Тмуторокані –
Там Полігон випробувань Страждань
Одурених "панів” і "пані”.
А цей вірш – унікальний! Він відображає реалії ще недавнього минулого – того, коли поетеса, власне, його й писала, й водночас – відтворює майбутнє, яке ніяким чином не могло бути відоме авторці, а саме: вже й на Майдані народ робить спробу піднятися з колін, а в Тмуторокані (регіон Руського Степу, або Донбасу-Причорномор’я) – Колінна площа й Полігон Страждань одурених представників того ж самого народу продовжує існувати. Поетеса бачить КРІЗЬ ЧАС – да-ний факт можна вже зафіксувати.
У цілому ж, слід сказати, що поетеса абсолютно вірно побачила, що головна причина трагедії України – у розвалі її духовності. Поезія Раїси Лук’янчук буквально пронизана образами, які дозволяють ви-вчати всі прояви і закономірності цього явища. Історіософія її поезії невідривна від її символічної філософії. Але то – окрема тема.
Література:
1.Барабаш С. Г. Духовна енергія історіософського мислення Ліни Костенко (на матеріалі роману у віршах "Берестечко”) "Духовність украї-нства: Збірник наукових праць. - Вип. VII/Ред. кол. Ю. М. Білодід та ін. - Житомир: Ред. - вид. відділ УПСТ , 2004. - С. 118 – 124.
2.Історична наука: термінологічний і понятійний довідник /В. М. Литвин та ін. - К.: Вища школа, 2002.
3.Філософський словник. - К.: Головна редакція УРЕ, 1986.
4.Философская энциклопедия /Гл. ред. Ф. В. Константинов. - IV/ - М.: Сов. Энциклопедия, 1967.
5.Лук’янчук Р. Ф. Тіні на зорі (100 поезій). - Северодонецьк: ВД "Надія України”, 1996.
6.Лук’янчук Раїса. Воскресіння. - Луганськ, 1989.
7.Лук’янчук Р. Ф. Час Гончара. - Луганськ, 2001.

-----------------------------------------------------------------------------------


Стаття публікується вперше.

СИМВОЛІЧНА ФІЛОСОФІЯ ПОЕЗІЇ РАЇСИ ЛУК’ЯНЧУК

„ І не буде хреста,
поки дух мій витає розкутий,
І Христову дочку
не розіпнуть Іуди сини,
і довершений сказ
не подасть мені келих отрути,
і ворожа душа,
може, раз хоч
засне без вини”
(Р.Лук’янчук)

Символічна філософія в дійсному значенні цього слова пішла з життя людства разом з давніми містеріями, таємними орденами, алхі-мією, космографією тощо, тобто – з усім тим, чим живилася людська думка протягом багатьох тисячоліть. Вінцем же її, вочевидь, слід ува-жати „Божественну Комедію” Данте. Символічна філософія постала на грунті нестримного бажання людини пізнати Бога. Висновок був цікавим: символізм міфології констатував, що історія є „театром жа-хів”, що безупинно повторюється (коловорот), під завісу якого лунає холодний ОЛІМПІЙСЬКИЙ сміх; Данте ж, навіть після більш ніж ти-сячоліття існування християнства, в якому Бог постає як Добро, Лю-бов і в якому Бог і кожна людська істота є особами, зайнятими виклю-чно одне одним, фіксує щось унікальне: „Комедія”… І символічна фі-лософія минулого, що була витвором виключно тільки чоловіків пла-нети Земля, поступово пішла в небуття. Чоловік ЗАМОВК. А потім розвернувся, зосередився на земному житті й усе більше почав відда-лятися від Бога. Еволюціонізм і атеїзм – теж є витворами суто чолові-чої свідомості.
Конкретно ж людство почало „тягти” вже в цей бік – з настанням ери титанів Відродження, початок чого поклали італійські художники ча-сів Ренесансу. Так, якщо для митців Середньовіччя картина була світлом світла Господня, то для Леонардо вона стає тінню тіні людської. Але ти-тани десь „на межі” все ж таки змогли зупинитися: майстерно зігравши партію з тим, що Гьоте називав das Dāmonische, використали все, щоб в кінці її втілити в геніальному творі безсмертний образ Бога („Таємна вече-ря” Леонардо). Але не зупинилася людська свідомість: як велике запере-чення Бога постав дарвінізм, як нічим не стриманий розгул безумного das Dāmonische вирвався й розтрощив вщент релігійну свідомість на 1/6 земної кулі державний атеїзм. Під їх впливами на планеті були секуляризовані практично всі сфери людського життя.
Однак справжня поезія секуляризації непіддатна. Якщо в поезії немає Бога, це – не поезія. Тільки те було варто уваги завжди, що є цінним для всіх. Висловлений римованим слогом власний суб’єктивізм же, по великому рахунку (а про інші тут мова не йде), цікавий тільки самому його носію. В коротенькому есе „Хто такий поет” Р.Лук’янчук так і подає поета, як „співця, персоніфікований об-раз надзвичайного видіння, обожненої пам’яті колективу”, ототожнює поета з жерцем, пам’ять його зв’язує з нижнім світом, а суперзір – з Богом /1, с.19/. І далі:
„Поети від природи мовчазні
і беззахисні перед глупотою.
Вони говорять з Богом уві сні
на рівних. Наче ми оце з тобою”, –
сказала Раїса /1, с.9/. Але поет – особистість суб’єктивна, схильна ду-мати, що всі – такі, як він. Однак, а чи всі поети є саме такими, якими їх бачить Раїса? Питання зависне, бо поети – надзвичайно ревниві й ніхто з них не признається, що якщо й бачив колись уві сні когось, так то не обов’язково був Бог. А втім, усі вони – сучасні люди, а сучасна людина не має необхідного поняття про те, хто такий Бог, оскільки науки про Нього не існує.
Тим не менш, ми проблему таку ставимо, бо приклад самокри-тики у світовій культурі є: Сократ, який, хоча й не був поетом, зате був геніальним філософом, ніколи не приховував своєї поваги до „власного демона”, бо той багато в чому йому допомагав. Але ж Сок-рат не сказав, що то був Бог, чи не так? Фантазії? А навіщо? Його по-важали за те, що був філософом, а не „продвигнутим контактером”. Тоді ставимо питання: якщо Сократ казав правду, то хто ж то такий був? Спираючись на герметичний трактат „Хімічне весілля” та його трактовку Менлі П.Холлом /2,с.267-279/, можна припустити, що в та-ких випадках ми маємо справу з тим „джерелом власної божественної природи”, про яке йдеться в коментарях Холла до цього твору, а від-повідно, робимо висновок, що Сократ знав технології герметизму (і не він один). Природа ж у кожної людини – індивідуальна, то який же в такому випадку то може бути Бог?
Людству – 40 тисяч років, а воно й досі (загал його маємо на ува-зі, природно) супернаївне в питаннях Духу: хтось приснився незви-чайний – все, Бог! Свідомість людини – явище дуже складне, вона дає ОБРАЗИ, які не обов’язково є реальністю навіть „тонкої сфери”. Сон-це, наприклад, є джерелом усього життя на землі й одночасно – вели-ким брехуном: зігріє, вже теплом наобіцявши великі перспективи, ро-слина послухає його, потягнеться за його променями, а тут – мороз і – кінець рослині, бо послухала обіцянки Сонця й не зважила на попере-дження Холоду знизу, що ще рано, не лізь.
Висновок: людині сьогодні не вистачає знань про Бога. Проте, знання такі були, вони й зашифровані в давній символічній філософії. Але чи були ці знання правильними, якщо в них була відсутньою робота жіночої гілки розуму (а в жінки ж – інше БАЧЕННЯ, ніж у чоловіка) – пи-тання окреме й дуже непросте. Одне можна стверджувати однозначно: особливі, специфічні методики отримання таких знань існували, у т.ч. – й через сновидіння (наука зве їх „інтуїтивними”. Ми вважаємо, що мало міс-це більш складне явище й вживаємо щодо них термін „психологічні”), а ось трактовки відрізнялися. Але й нині існують різні трактовки отриманих навіть уже звичайним емпіричним шляхом даних, через що фізики й схи-ляються все більш до думки, що об’єктивне пізнання світу неможливе че-рез те, що Спостерігач усе викривляє своєю нервовою системою. Певна рація в тому є, але як сучасна наука має свою об’єктивну базу, так і наука давніх її також мала, ми її просто й досі ще не виявили. Відповідно, логіч-ним буде висновок: іншим, ніж сьогодні, було мислення давньої людини (можливо, по-іншому працювали ліва й права півкулі головного мозку. Людина ж як вид еволюціонує, що треба враховувати), а значить, іншою була й її наука. Стик з сучасним мисленням і наукою може бути, і саме – по лінії інтуїції. Найбільш же інтуїтивними завжди були поети, і насампе-ред – символісти.
Зробимо друге коло аналізу вищенаведеного вірша Р.Лук’янчук, довіряючи інтуїції поетеси. Отже, є такі поети, які здатні „говорити з Богом уві сні”, але, підключаючи досвід давніх, коригуємо думку: та-кими є далеко не всі поети, а тих же, хто може „говорити з Ним на рі-вних”, узагалі майже немає. Не любили ніколи люди думки про те, що вони далеко не рівні між собою в інтелектуальному й духовному від-ношенні. Про перше вже хоча б знаємо з досвіду педагогів, про друге ж ніхто нічого не знає, і даремно. Аж ось немає сьогодні в науці лю-дей, здатних до психологічних методик отримання знань – і немає си-мволічної філософії, а то ж – КУЛЬТУРА! Не все просто під Небом. Але людина завжди була дуже ревнивою по відношенню до іншої в питанні власних здібностей, а вже в питаннях стосовно Бога, а конкретно – щодо того, хто може „говорити з Ним”, а хто ні, – так уза-галі. Хто придумав приказку: „якщо ти говориш до Бога, то це – моли-тва, а якщо Бог до тебе, то це – параноя”? Люди. А хто ж? А якщо Бо-гу треба звернутися з питанням вселюдського значення, що Йому ро-бити? Напевне, все ж таки звернеться, чи не так? А далі що? Підклю-чаючи історичний досвід, скажемо: спочатку об'являли таких людей божевільними, а коли впевнювалися, що все – не так просто й там дій-сно мало місце одкровення, – НИЩИЛИ БЕЗЖАЛЬНО. І пророків, і геніїв-поетів. І в тому – вся жорстока правда дійсного ставлення люд-ства до Бога. Не слухало воно Його ніколи й слухати не бажало. А по-тім навіть один з найгеніальніших поетів зробив висновок: „Комедія... Божественна...” Бог грається , значить... Тобто, під завісу чергового історичного циклу, в „театрі жахів” історії Бог холодно сміється над людством. Яке там „Добро” й „Любов”! Холодний, невмолимий, страшний! Та ну його до біса – ще досліджувати Його! Ненормаль-ний! Стоп. А ви ж познищували власними руками всіх посланників, повикривляли й пооббріхували, пристосовуючи під власний інтерес, і відомості про них, і їхні вчення, то з чим же ви залишилися?! Сміяти-ся ж можна й крізь сльози, і навіть дуже холодно-олімпійськи...
Не менш ревнива людина й сьогодні (а, можливо, й більше, бо рані-ше хоч боялися такого страшного Бога, зараз же не бояться нікого й ні-чого). Але нікуди не дітися від тієї об’єктивної обставини, що витікає з того ж-таки історичного досвіду людства: особливий духовний зір і осо-бливі здібності до відтворення баченого завжди мали і мають ТІЛЬКИ ОДИНИЦІ людей на планеті. Всі геніями бути не можуть – проста й зро-зуміла всім істина. Можливо, то – недолік еволюції, але безперечний факт. І без його усвідомлення ні символічна філософія у всій глибині її прояву не зможе відродитися на новому рівні (а то ж – одна з форм МИ-СЛЕННЯ ЛЮДИНИ. Звідки ж візьметься його розвиток?), ні символіка творчості геніальних поетів не може бути розкрита своєчасно й з макси-мальною користю для самого ж людства (геній – тому й геній, що працює для всіх). Поетів слід розуміти при їх житті, а не через 500 років після їх смерті. Надто пізно. Але ж так було ЗАВЖДИ! Ось. І ми про це.
І – ще одне коло аналізу процитованого вище вірша: поети „гово-рять з Богом уві сні”, – твердить поетеса. Наука ж і досі достеменно не знає, що таке сон. Останній же відігравав величезну роль у формуванні міфологічної й релігійної свідомості, тобто – бази людської культури й цивілізації. То як же ми можемо розуміти давню символічну філософію (а з нею і всю повноту символізму поетів-геніїв), всю наскрізно релігійну, якщо ми не вміємо аналізувати сновидіння? Не вміємо і не можемо вміти, бо наука не знає, що таке сон.
Так замикається КОЛО. Ми б ужили термін „пастка думки”, й ду-мка сучасної людини таки втрапила в неї вже років з 300 тому. Хто ту пастку поставив – питання окреме. Чи не Той, хто засміється наприкі-нці жахливого театру вже нашої, сучасної історії, бо про „Об’явлення Іоанна Богослова” (Апокаліпсис) забувати не слід? А хоч би й так?! Свідомість – первинна, що не є новиною вже й для сучасної науки. Не хочеш втрапити в чергову партію, в якій завчасно відомо, що das Dāmonische поставить тобі мат заледве не після першого ж ходу, – ми-сли, виривайся, РОЗВИВАЙСЯ. Школа та – жорстока, але іншої не дано. І не буде дано ніколи: розум розвивається тільки в боротьбі. На-віть з самим собою. „Робота” у нього така.
„Сон – відпочинок”, – твердять учені. Немає питань. Відпочинок того, що працювало вдень. Але ж уночі людина не помирає, серце й мозок не зупиняються, працюють, просто „переключаються” в інший режим. І – пішла інформація... Сон – робота спинного мозку, головний же в цей час, дійсно, „відключений”, щоб уникнути неминучої пере-напруги, що загрожує життю людини. Спинний мозок дає інформацію в образах, доволі дивних (а людина і є дурною вві сні, бо інакше мозок не відпочине), але без результатів його роботи людська цивілізація сьо-годні була б іншою (якщо взагалі була б). Наприклад, без видіння Христа вві сні Константином Великим не було б християнської Східної Римської імперії, а з нею й тієї людської цивілізації, яка нині є. Без видіння вві сні Періодичної системи Д.Менделєєвим не було б сучасної техногенної циві-лізації. Інформація до роздумів: указаний вище герметичний трактат, при-писаний Х. Розенкрейцю, має назву „Хімічне весілля”, а отже, явище хімії з герметизмом пов’язане, як значить, пов’язане з останнім і явище сну. Пропонуємо по відношенню до геніїв уживати термін „стихійний герме-тизм”, тобто – несвідомий і тимчасовий (увійшов і вийшов, коли прокину-вся). Під час сну, значить, „вхід” полегшений, не треба вживати спеціаль-них методик (як роблять, наприклад, йоги). Здібність? Безперечно. Чи всі на таке здатні? Дуже сумнівно. Так усього тільки один маленький вірш Р. Лук’янчук вивів нас на засади символічної філософії.
Символічна філософія минулого, яка є чоловічою за своєю приро-дою, тільки в євреїв є глибоко етнічно-расовою (кабала, масонство. А втім, увесь іудаїзм, починаючи від „релігії Мойсея”, є явищем герметичним, яке потім поколіннями інтелектуально оброблялося). Спроби вивести „арійсь-ку тему” на світовий рівень закінчилися провалом. Думку про те, що чоловіки неєврейського походження не здатні до герметизму й глибокого філософсько-релігійного символізму, заперечує вся антична філософія, середньовічна теологія, алхімія, астрологія, космографія аж до часів заснування ордену Троянди і Хреста (розенкрейцерів) включно. Але чо-гось не вистачило. Існувала, правда, ще сильна протидія аналогічних єв-рейських організацій, але вони самі протягом історії відчували на собі ве-ликий тиск, тим не менш, існують і досі. Значить, причина – в чомусь ін-шому. В чому ж? У відсутності глибокої етнічності. Причиною ж цього у свою чергу було те, що загальна для всіх народів європейської раси язич-ницька система вірування не дає феномена отриманого і записаного Од-кровення, призначеного Творцем для якогось певного народу. Чому так склалося – тема окрема (принагідно зазначимо, що жодної писемної пам’ятки давніх часів на терені України, незважаючи на незаперечні дані щодо давності культури на її території, не знайдено. Дивно, чи не так?..). Але слід мати на увазі, що Одкровення не дається за чиїмось бажанням, навіть колективно-народним. Можливо, що Одкровення взагалі дається народу один раз. Не зберегли – все: духовна помилка, яка може закінчити-ся навіть депопуляцією етносу.
За А.Дж.Тойнбі, на Виклик Абсолюту народ має надати відпо-відь АДЕКВАТНУ, у випадку неадекватної відповіді настає СТАН РОЗПЛАТИ. Мойра. Маємо одну із закономірностей історичного про-цесу, виявлену наукою, але відсутню в ідеології, а тому недостатньо ще усвідомлену людством. Слабкість поезії полягає в тому, що на ній неможливо побудувати ідеології. Тільки наука тут має значення. Нау-ка й повинна вивчати поезію, але для того треба вміти піддавати нау-ковому аналізу символізм. Слабкість поезії – ще й у великому суб’єктивізмі поета. Наука просто зобов'язана віднайти методику від-ділення „зерен від полови” й тут.
Те, що Раїса Лук’янчук – глибоко УКРАЇНСЬКА поетеса, ми писали /3/, а поети давно визначили, прийнявши її ще в 1990 р. до Національної спілки письменників України. Рівень національного поета є вже дуже високим рів-нем, але у випадку з Р.Лук’янчук справа обстоїть набагато серйозніше. Ми, природно, в одній роботі не зможемо проаналізувати весь творчій спадок Раї-си, в якої кожен вірш – символ, ми підемо за певним напрямком, використо-вуючи найбільш знакові в символічному відношенні твори. І найперше звернемо увагу на те, як поетеса поєднує національне із загальнолюдським, без чого жодному поетові не вирватися на загальносвітовий рівень:
„Століттями народжується нація,
щомиті крик, щомиті – Божий глас!
Звід тої миті ми є Інформація
Комусь Великому і кожному із нас” /1, с.9/.
Ось. Нація народжується в муках. Народ – унікальна цінність, Боже творіння. У свій час думка ідеолога Київського християнства Митрополита Іларіона (ХІ ст.) про те, що Бог є творцем не тільки окремих людей, а НА-РОДІВ, зробила Київське християнство глибоко патріотичною релігійною ідеологією, а самого Іларіона безсмертним. Та ж думка нуртує й у глибоко українській поезії Р.Лук’янчук. Історична цінність? Безсумнівно. А де таке в науці? Ой, вибачте, ми ж – „походженням від мавпи”. Ось. Українська національна філософська думка ПІДРІЗАНА ПІД КОРІНЬ. То ж не випад-ково, що після Г.С. Сковороди ми не маємо не тільки філософа світового рівня, а й національного: час після Сковороди – якраз час дарвінізму. Й українська філософська думка плаче, шукаючи виходу ще з одної „пастки думки”, але МОВЧИТЬ. Поет же, а насамперед національний, тому й поет, що МОВЧАТИ НЕ МОЖЕ. А ми чуємо? Та, як-то кажуть, «щас!». Ось де проблема.
Виокремимо в Раїси й те, що вже є безсумнівно науковим: „ми є Ін-формація”. По-перше, виходимо на фізику торсійних полів й еонософію /Див.: 4; 5/; по-друге, відмічаємо, що засновник квантової психоісторії В.Моргун твердить, що людина є нічим іншим, як „індивідуальною комбі-нацією хвиль простору-часу” /6, с.204 /; інформація ж як така й має хви-льовий характер. У тому ж есе „Хто такий поет” Р.Лук’янчук каже: „ Поет знає Всесвіт у просторі-часі, вміє все називати своїми словами” /1, с.19 /. „Комбінацією хвиль простору-часу” є не тільки людина, а й увесь Всесвіт як величезна Голограма (наука має розроблену вже концепцію Головерсу-му), в якій коливається ВСЕ.
Але коливатися самому можна скільки завгодно, знати ж не просто свої власні суб’єктивні коливання, а всього Всесвіту, доступно далеко не кожному, а ще й уміти „називати все своїми словами” – взагалі є явищем унікальним. Знання своїх коливань як загальних для кожного мікрокосму дає рівень тонкого, особистісно-ліричного поета, ступінь геніальності у володінні Словом якого визначає його цінність. Знання коливань власного народу як сукупності мікрокосмів певного етнічного походження й одної історичної долі дає рівень національного поета. Знання ж коливань Всесві-ту дає поета СВІТОВОГО РІВНЯ, глибоко особистісне відчуття якого й „оголені нерви” його гострої націоналісності тільки підкреслюють його геніальність, роблячи її унікальною. Загальнолюдське в такого поета не виражається в загальноприйнятих дефініціях („плюралізм”, „демократизм” тощо), дійсного змісту яких толком не розуміє ніхто (Раїса, наприклад, просто знущається над ними, що наявно проявиться нижче в нашій статті), а в глибокій символічній філософії, яка тільки й здатна надати загальнолюдський рівень цінності творчості генія.
Геній – ніякий не „плюраліст”. Його творчість – суцільне МОНО. Геній давить, тисне, змушує слухати себе. Хоча в його поезії може бути діалогічність, але – зовнішня. Ось дивимося, як Р.Лук’янчук ста-вить питання, причому – глибоко релігійного змісту (із збірки „Тіні на зорі”) /7, с. 32/:
"Яким буває праведне обличчя?
Які бувають очі в мудреця?
Якого кольору сьогоднішнє сторіччя?
Яке останнє право у мерця?
(...) Хто вигадав?
Хто бачив?
Хто дізнався?
Де те Начало правди проросло?
Хто відати святинями назвався?
Хто править взяв собі за ремесло?
Але сама ж і відповідає, хоча і в тій же формі питання:
Чому одна рука того не знає,
Що робить друга в схованці своїй?
Чому одна ту правду затискає,
А друга що,
Допомагає їй?
Оце і є те праведне обличчя?
Оце такі-то очі в мудреця?
Хіба в червоно-чорному сторіччі
В живого більше прав ніж у мерця?”
Помітимо головне: поетеса говорить для нас, але НЕ З НАМИ, бо ТА-КІ питання поет ставить Богу. А ось і підтвердження того, що ми не помилилися у визначенні другого контрагента такого діалогу – диви-мося знаковий вірш із збірки „Час гончара” / 1, с.9 /:
„Я попросила у Творця
розкрити двері таїни,
де сяє Істина в сонцях
і де Начало Глибини,
і де Мандрівник завершить
останній свій блаженний шлях...

Мені відкрилося на мить
Його обличчя у сльозах.”
Ось саме тут доречно навести слова З.Фрейда, який розглядав міфи як "зруйновані сліди бажань-фантазій цілих народів – вічно юні сновидіння юного людства”. Поети знають глибинні речі, бо поезія стоїть на плечах міфології. А науковці? Невже наука стоїть на плечах тих, хто робив експе-рименти над людьми ?
Світове дерево – образ, але той образ десь у Всесвіті є й живий. Мі-фологія відтворювала реальність, а не фантазії. Можливо, інформація й приходила у снах. А Д.Менделєєв і відкрив свою періодичну систему еле-ментів уві сні. Все-одно, від усього того, дійсно, залишилися тільки "зруй-новані сліди”. А живе Світове дерево-людина тримає Всесвіт на своїх пле-чах. Нехай та людина й відрізняється від нас, бо – інша, і знаходиться в якомусь іншому стані матерії. Але ж ніхто ніколи й словом про нього не згадає. А тому, вочевидь, течуть і течуть сльози з його прекрасних, сумних очей: "... Зруйновані сліди”… Хто зруйнував ? Ось питання, якого не бачить і не хоче бачити наука. «Померли все боги. Так сказал Заратустра». І сказав задовго до виникнення християнства. А чому боги померли? Це ж – трагедія! А ніхто й проблеми не бачить…
Аналізуючи ж Раїсине бачення, можна виявити, що тут присут-ній і інший вимір реальності, про що свідчить термін „сонця”, й „мо-ре Дірака” („Начало Глибини”), й розуміння певної кінцевої Точки, де за-вершується „блаженний шлях” невідомого Мандрівника (ми її пов’язуємо з „точкою Омега” Тейяра де Шардена, а тому не схильні трактувати, що то – місце, де „завершує свій шлях” кожен з нас. Ні. Той Мандрівник – хтось дуже непростий, раз проставлений з великої літери). Отже, справжній поет уві сні, дійсно-таки, говорить з Богом, але вдень ставить питання ТАКОГО РІВНЯ тільки поет-філософ загальнолюдського значення, й саме тому, що такий поет їх ставить саме Богу.
Однак вірш – завершений, і видно, що поетеса не отримала того, про що просила. Їй відкрилося щось інше, а ось „двері таїни” – ні. Чому? При-пущень може бути багато, поставимо ж питання радикально: а якщо тієї реальності, яку так прагнула пізнати поетеса, вже давно немає?... Ось – проблема-задача для всього людства. Чи не тому пустіють храми?..
Раїса у вступі до збірки „Час Гончара” пише, що поет є „лаборантом природи”, кожен вірш якого – „новий лікарський засіб від духовних хво-роб людства” /1, с.3 /. Заперечень немає, але питання залишається: чи всі поети – такі? До того ж, суперзматеріалізоване сучасне людство давно не цікавлять такі речі. Думка людства деміфологізована, десакралізована, байдужа до сфери Духу взагалі (ну, хіба що якщо якась ікона принесе практичну користь – когось вилікує. Ніщо не має цінності, що не прино-сить практичної користі. Ми б не сказали, що то – однозначно погано, але й доброго в тому мало). І навіть правильна думка Раїси щодо того, що „ду-мка така ж матеріальна, як оцей папір” /1, с. 3 /, яка вповні узгоджується з даними сучасної науки, безсила щось змінити у ставленні людини до „тон-кої сфери”: людина НЕ БАЧИТЬ створених мозком мислеформ у вигляді голограм, тому робить висновок: „поет фантазує”, або „вчений висловлює свою особисту точку зору”, а значить, можна не прислухатися. І людина гатить у Всесвіт усе більш страшні й брудні думки-голограми. А тепер простежимо наслідки, ще й поетапно: храми пустіють, усе більш занепадає культура мовлення, спілкування, виховання і ось уже навіть мислить лю-дина все більше не нормальними словами, а матюками. А стан розплати ж простежується вповні виразно, чи не так? Думка дійсно є матеріальною й суворо помщається за її забруднення. Інтуїція поета, який, окрім думки про матеріальність мислених форм, дає ще й образи, підказує те, що сучасна наука ніяк не може вхопити, а саме, що мова повинна йти про ІНШИЙ ВИД МАТЕРІЇ. Немає у світовій науці такого? Є!
Макс Планк ще в 30-ті роки говорив, що фізики вже просто ви-магають визнання світовою наукою й філософією існування поруч із Землею цілої планети, тільки в якомусь іншому вимірі. Марно. Вже 75 років і слухати не хотять. А проблема ж дуже непроста. Ну-мо, роз-винемо думку Планка далі: якщо та невідома планета існує, то може бути населеною, а відповідно, якщо її можна звідси приладами поба-чити (якось же М. Планк побачив ще бо-зна коли, так же?), то й на ній, значить, нас видно. Й тоді ми скільки завгодно можемо не визна-вати її існування й не вивчати ні її саму, ні її вплив на нас, усе ніяк не змінить того положення, що в разі населеності тієї планети її мешкан-ці нас вивчають. Крім того, ми не знаємо, чи всі планети мають таких двійників, чи тільки Земля? Зіставляючи все з тим положенням зі сві-тових релігій, що наша планета є унікальною у Всесвіті, а також з гео-центричною моделлю останнього, створену Птолемеєм, починаємо розуміти, що то – щось таке, що притаманне тільки Землі. Значить, ось тут і треба шукати відповідь на те, чому саме на ній є життя, і не просто, а розумне. Фактор же об’єктивно, впливаючи на природу планети, може викликати своєрідну аномалію, в якій і розвинулася розумна істота, адже, по великому рахунку, розумне життя в природі і є нічим іншим, як аномалією. Одночасно розуміємо, що якщо вказаний фактор вже самим фактом свого існування якось впливає на життя на землі, то такі речі у свідомості можуть проявлятися, хоча ми їх можемо просто не розуміти. Поети ж, як „лаборанти природи”, й можуть чисто інтуїтивно їх вхоплювати.
Поглянемо, як цікаво вхопила тему Планети Р.Лук’янчук („Політ”) /7, с.19/:
„(...) Я нічого не знаю про свій родовід,
я на „чорну планету” лечу як болід.
(...) Доки жде Археолог часу забуття,
я із власної волі лечу в небуття (...)
[„чорна планета”, схоже, Земля, але чому життя на ній – небуття? Цікаво: якийсь світ навпаки. „Дзеркало”. Тема „дзеркал Козирєва” присутня в науці]. І ось – унікальний образ:
(...) Я ще казки не знаю
про дівча із золи.
Я ще виповзу з „казки” –
Тіло все в пухирях.
„Попелюшка” – придражнять
мене в шпиталях (...)”.
Казковий образ Попелюшки відомий, асоціація поетеси зрозуміла. Але ж тут присутнє щось не зовсім те: Попелюшка була звичайною дівчи-нкою, яка виконуючи чорну роботу, забруднювалася золою, а що то за „дівча із золи”? Адама „з глини” створили, Єву – з костної тканини („перетворенням ребра на жінку”. – див. Кн.Бут.1:22 / 8,с.9/), а тут що? Звертаємося до Корану, а конкретно, – до положення про те, що генії були створені з „вогню спекотного” /9, с.553 /. І ось тут ми, вочевидь, і маємо справу з виходом у свідомість людства пам’яті РОЗУМУ, ПО-ХОДЖЕННЯМ З ВОГНЮ. І вся поезія Раїси буквально просякнута червоно-чорними кольорами Вогню і якоїсь Чорної Золи, що є дивним образом, адже простий попіл є рудувато-сірим.
Тоді ставимо питання: „дівча із золи” – нехай і так, але із золи ЧО-ГО? І мовчимо, бо не знаємо, хоча асоціація є: спалений страшенною тем-пературою, обвуглений, холодний Чорний Метал... А це що таке? Основою всього земного життя, у т.ч. й людського тіла, є вода. Існує навіть „кам’яна вода”, яка вважається священною. Немає питань, все-одно – вода. В тому ж, що є в поезії Раїси, ми й можемо мати справу з ОСНОВОЮ ІНШОГО ВИДУ МАТЕРІЇ, яка через фізичні поля планети має певний вплив на нас.... Нічого собі... І вже можна робити висновок, що жарти зі сферою, що зветься ірраціональною, дуже недоречні. Земний вимір, якщо „зірве шлю-зи”, загрожує чисткою всього Потопом, а інший вимір – Вогнем і розплав-леним Металом. І те, й те – Апокаліпсис, тільки з різних боків. А чому Апокаліпсис? Уживаємо терміни: „розум Вогню” (невідомий) і „розум Води” (наш). Якщо наше припущення вірне й у їх співіснуванні й полягає суть феномену розумного життя на планеті Земля та на її двійнику, що знаходиться поруч з нею в якомусь іншому вимірі, тоді вірним буде й твердження, що людство живе буквально НА МЕЖІ, Вода його захищає. Але варто напрузі хоча б трохи вийти за межі, й Вода, знищивши собою розум Вогню (бо Вода гасить Вогонь), УТРАТИТЬ РОЗУМ САМА. Безу-мну ж Стихію Води не в змозі зупинити НІЩО. Кінець життю на Землі. Оце і є Апокаліпсис.
Та чи здатна людина таке зупинити? Навіть соборне людство й те – навряд чи. Не торкаючись проблеми причин Потопу, описаного в Біблії, зазначаємо, що цей процес все ж таки піддатний контролю, але в Біблії фігурує тільки один „контролер” – Бог. Проблема. І суть її в тому, що для того, щоб мати хоч якийсь вплив на речі такого рівня, треба мати принай-мні елементарний контакт з „контролером”. Але перед ким ми ставимо таку проблему? Перед істотою, що веде своє походження від мавпи? Не-має жодного сенсу: не бачить, не чує, не знає й слухати і знати не хоче. Тому залишимо проблему в тому виді, в якому та з'явилася перед нами.
Тим не менш, нам треба своє діло робити, а тому зачепимо й по-ходження. Людство, безперечно, має якесь своє походження (і досі невідоме. Скажемо так), у якому є свій порядок народження й смерті, який теж нікому не відомий, але визнаємо дане положення просто як емпіричний факт. Однак, а чи не з'являються серед людей генії яки-мось іншим шляхом, ніж його проходить кожна земна людина до сво-го народження? „Летять”? Може бути. А звідки? А чого шукати десь дуже далеко, якщо поруч із Землею є щось аналогічне їй, тільки неви-диме простим зором? Причому, „летять в небуття” сюди. Щоб стати тут геніями, яких майже всіх потрощило й знищило земне людство, яке ніколи тих геніїв не розуміло. Цікаво. А чому? Чи не тому, що природа розуму їх – інша?...
А якою є та, інша планета, з якої, можливо, якимось незбагненим чи-ном і з’являються серед людства генії? Дивимося бачення Раїси („Вхід”) /7,с.42 – 43 /:
„(...) моя крихітна планета
золотисто-сонячного кольору
одвідує мене у земній в’язниці.
(...) згори за мною спостерігає пильне око
золотисто-сонячного віконця моєї країни
(де повітря таке медв’яно-полуничне,
що мені вистачило б і ковтка
на все моє земне і крижане життя),
і я змушена знайти свій вихід з цього кола,
з цього Гетсиманського лабіринту неволі,
де сліпі мисливці полюють вночі
навіть тінями забутих предків.
(...) Але я встигаю лише зрадіти
своїй золотисто-сонячній мрії
і зазирнути іздалеку
в духм’яне віконце мого небожительства
(де повітря таке медв’яно-полуничне,
що мені вистачило б і ковтка,
аби повернутися на мою крихітну планету)”.
Земне життя, як бачимо, для поетеси – „крижане”, „в’язниця”, а отже тут „дівчинці із золи” дуже холодно, а тілесне існування сприй-мається як полон, ще й якось дивно – як ЧУЖЕ / 7,с.114 /:
„Навіщо вам сюжет чужої драми? –
Життя прожите – тільки не моє,
(…)
Я забуваю часто про тяжіння
і за старою звичкою лечу,
а в мене люди кидають каміння –
та я від болю вже і не кричу.
Моє ім’я мені чуже й незвичне,
немов на шиї зашморг у раба,
і сонце тут мале і анемічне,
мабуть, від того така мізерна доба.
Мені часу земного не спіймати
(…)
А скільки нас таких, отут, в підпіллі!
Які не по-земному мріють „в дим”.
Слово сказане: „не по-земному”. Виокремлюємо. Ніхто не знає, скільки тут „таких”, але, по всьому, – не так уже й багато. Крім того, констатуємо: поетесі наявно не вистачає „води”, „вологості” в її духо-вному тілі. Занадто велика напруга „вогню й металу”. Сильно висна-жує. Ось як дана тема виливається в ліриці /7, с.79 /:
„Я стою серед поля
у вогненному овручі
завтрашніх сподівань
недостиглого яблука
дитячої радості,
що Хтось мені
простягне його
на долоні довіри,
окропивши ніжними
синіми бризками
таємних джерел
осіннього смутку.
[поетеса мріє, що так буде, але...]
(...) Марно стояти посеред поля,
сподіватися марно,
що джерельні ключі
відімкнуть таємницю
на вогненному овручі
юної осені”.
Ще / 7,с.77,75,66 /:
„(...)Вогнем чоло моє взялось,
ще мить – і стану смолоскипом,
і припаду суцільним криком
до самоти своїх долонь, –
Не тронь! (...)”.

„(...) Дай, боже, замерзлій душі
сонячних бризків надії.
(...) Дай, боже,
з обіймів холодного попелу
вирвати змучену душу”.

„(...) Вам була до вподоби стихія вогню, –
я очима промовила:
„Благословлю”.
(...) Ви задумали викрасти пломінь свічі, –
я таємно поклала Вам в руки ключі...”
/1, с. 7/: « (…) Коли є доля віщая і вища –
Господній задум Словом оживити,
Перестаю людським життям я жити
Я є матерія вогню і попелища».
І нарешті – ВИБУХ /7, с. 69 /:
„(...) Годі!
Блискавку в клітку загнати
не може і навіть сам Бог.”
Образи – дуже цікаві, але сказати так мало, бо вони ще й дуже конк-ретні й зрозумілі, якщо враховуєш природу розуму. Образ Блискавки ж узагалі є унікально точним, бо вже що-що, а кульові блискавки точно ви-ходять у земний вимір з „нікуди” і йдуть в „нікуди”. Але ж природа не тер-пить порожнеч, значить, поняття „нікуди” не існує, простір блискавок – реальність, просто інша, ніж наша. Блискавка ж – холодний, але теж Во-гонь. Звернемо увагу й на те, що „золотисто-сонячна планета” з вірша Раї-си – крихітна. Може бути тут і вселенське бачення, а може бути й цілком конкретна річ – інші розміри, які можуть бути притаманні іншому виміру. Тому й Сонце наше в такому баченні – „мале і анемічне”, адже з крихітної планетки таке ж Сонце буде сприйматися величезним і могутнім, а ще – іншого кольору, бо й сам зір може бути іншим. „Поет – це колективна пам’ять”, – написала Раїса /1, с.19/. ЧИЯ пам’ять? Колективу ЧОГО? Все ж вищезазначене дозволяє нам уточнити вказане визначення: поет – безумо-вно, колективна пам’ять людства, геній же несе в собі пам’ять не тільки земного людства.
А ось у Раїси – й конкретна пам’ять народження Розуму Вогню („Час Гончара”) / 1, с.18 /:
„Ще немає Землі, як планети Землі. - але щось таки є. - О.Б.
Лише порох кошлатиться –
сіро-рудий. - ось – зола. - О.Б.
Хтось високий,
стрункий, молодий,
на засмаглих оголених плечах несе
п’ятилітнє дівчатко
до берега Сонця в імлі. - а ось і „дівча із золи”. – О.Б.
(...) Я ще думка чиясь в оболонці тепла.
Ненароджений звук
в круговерті космічних блукань.
А мене вже несуть,
ніби горщик-сирець, до вогню...
Апельсинове сонце - !!!! Колір. – О.Б.
ковтає благання мої.
Ще немає Землі.

А Душа Поколінь
пам’ятає минуле Землі”.

Ні, поетесо, то – минуле не Землі. А втім, і сама, вочевидь, розуміла, бо ті два останніх рядки так і стоять немов осторонь, як приліплені, зайві. Щось недосказане. Але ж якщо Землі ще немає, то, значить, немає ще й її Пам'яті. „Берег Сонця” ж може бути тільки на „крихітній золотисто-сонячній планеті”, що розміщується ВСЕРЕДИНІ САМОГО СОНЦЯ. То ж „небожительство” і є, яка ж то може бути Земля? Її ще немає. То – інша реальність, але виходи її в пам’ять людства ми бачимо.
Перевіряємо правильність наших спостережень нічим іншим, як темою Христа в поезії Раїси. За дві тисячі років людство на ній ство-рило цілий „океан” поезії, але в Раїси має місце якесь дивне її бачення / 7,с.24,28,29,33 /:
„(...) І не буде хреста,
доки дух мій витає розкутий.
І Христову дочку
не розіпнуть Іуди сини”
(„Самозречення”, 1991 р.)
* * *
„Бігла поночі шляхом Чумацьким,
від гливкої втікала журби,
та спіткнулась і впала зненацька
я на камінь своєї судьби.
Засміявся погонич хвостатий
(дрібку зір у сльозі розмішав):
„Батько твій одного мав Пілата,
а тобі я аж трьох підшукав (...)”
(„Новий сюжет до ХХ ст.”, 1977 р.)
* * *
„(...) А ви, –
уражений геном цивілізації,
зіб’єтесь в гурт,
веселий п’яний гурт,
і з випещеним каменем за пазухою
підете знову
лаштувати сину смерть
лише за те,
що виріс він ЛЮДИНОЮ –
звичайної
земної жінки син.
Вже третя тінь
готується до виходу
на історичну сцену прибуття...
Мені не пережить знов смерті сина
благаю вас:
Моє візьміть життя!”
(1995 р.)
* * *
„(...) Дійсно, скільки постаментів і погрудь,
пам’ятників звело людство
А чому ж Христу не звело жодного?”
(1995 р.)
* * *
„(...) Не йде Христос,
хоча пілатів зграя
вже звела стовп
і цвяхів наклепла...
Віддай їм, Боже,
ще й доньку свою, –
благаю! –
Щоб Україна та колись таки
була!”
(1989 р.)