Лина

КОСТЕНКО

Брейгель. «Падіння Ікара»

Згасало сонце за вечірнім пругом.

Летіла хмарка, як лебедій пух.

Гула бджола. Ратай ходив за плугом.

Підперся ген ґирлигою пастух.

Ішов кораблик, напинав вітрила.

Тягнув з води рибалка окунця.

Птахи над морем розминали крила,

і небокраю не було кінця.

Одна овечка забрела у шкоду.

Плескала хвиля берег по плечу.

Десь близько щось шубовснуло у воду.

Пастух оглянувсь. Ратай і не чув.

Брейгель. «Падение Икара»

Садилось солнце, озарив округу.

Летела тучка, как лебяжий пух.

Пчела гудела. Ратай шёл за плугом.

И на герлыгу оперся  пастух.

Кораблик плыл, вздымая все ветрила.

А рыболов забрасывал живца.

Над морем птицы разминали крыла,

и небосклону не было конца.

Одна овечка забрела к изводу.

Волна плескалась, ветер справно дул.

Невдалеке свалилось что-то в воду.

Пастух заметил. Ратай – не взглянул.

______________________________________

* * *

Людей на світі смуток не трима

Розвію хмару над життям навислу

Іронія – це блискавка ума

яка освітить всі глибини смислу

* * *

Печаль людская – тяжелей ярма

Развею тучу что давно нависла 

Ирония – вот молния ума

что выхватит из тьмы глубины смысла

______________________________________

* * *

І сум і жаль і висновки повчальні

І слово непосильне для пера.

Душа пройшла всі стадії печалі

Тепер уже сміятися пора.

* * *

И грусть и скорбь остались за плечами

И слово – не по силам для пера

Душа прошла все стадии печали

Теперь смеяться, видимо, пора.

______________________________________

* * *

Осіння піротехніка – тумани.

В човнах великі жовті гарбузи.

Чиєсь дитя подибало до мами,

а мама десь на відстані сльози.

І доля десь – на відстані печалі.

І час минув. І виросло дитя.

Вже ті човни до вічності причалили.

У Зоні віє вітер небуття.

* * *

Осенней пиротехники туманы.

На лодках – тыквы, лодки – что возы.

Дитя поковыляло чье-то к маме,

а мама – в отдалении слезы.

И доля – в отдалении печали.

Минуло время. Выросло дитя.

Те плоскодонки к вечности причалили.

А в Зоне ветры смертные свистят.

______________________________________

* * *

Віки живуть в старому фоліанті.

Душа шукає не прощення – прощ.

А дощ так само ходить на веранді,

екологічно небезпечний дощ.

І сам на сам із Всесвітом імлистим

летить Земля із людством на плечі.

А дощ шепочеться із листям,

як я з тобою уночі.

* * *

Века живут в старинном фолианте.

Душа прощенья молит день и  нощь.

А дождь все так же ходит на веранде,

экологически опасный дождь.

Наедине с Вселенной вихревою

летит Земля – весь род людской оплечь.

А дождь так нежно шепчется с листвою,

как ночью – мы: подслушал нашу речь.

______________________________________

* * *

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «ви».

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю, о як я Вас люблю.

Але про це не треба говорити.

* * *

Осенний день. Берез иконостас.

Резец печали не перехитрить.

Как о тебе не думать всякий час?

Но надо ли об этом говорить?

Ты вновь придешь. И будем мы на «вы»

Неповторимое – не повторить.

Свою печаль со мной переплыви.

Но надо ли об этом говорить?

Пусть будет так, как я себе велю.

Свой будень сердца сможем сотворить.

Я Вас люблю, о как я Вас люблю.

Но надо ли об этом говорить?

______________________________________
 © Перевод с украинского Евгения Пугачёва