Лина
 КОСТЕНКО

* * *

Дзвенять у відрах крижані кружальця.

Село в снігах, і стежка ані руш.

Старенька груша дихає на пальці,

їй, певно, сняться повні жмені груш.

Їй сняться хмари і липневі грози,

чиясь душа, прозора при свічі.

А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.

У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу наковтався комин,

і тин упав, навіщо городить?

Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,

улітку він під грушею сидить.

І хата, й тин, і груша серед двору,

і кияшиння чорне де-не-де,

все згадує себе в свою найкращу пору.

І стежка, по якій вже тільки сніг іде…

* * *

Звенит ледок в ведёрках и не тонет.

Село в снегах, в полоне гулких стуж

Бабуся-груша дышит на ладони,

ей, видно, снятся горсти спелых груш.

Ей снятся тучи да в июле грозы,

души прозрачность в пламенисвечи.

А окна спят – сковал мороз им слёзы.

И к югу улетели рогачи.

Труба  дождя и снеганаглоталась,

и тын упал, зачем же городить?

Седая память в хате лишь осталась,

в теплынь она под грушею сидит.

И тын, и хата, всё, что без призору,

и кочаны – отпетый огород – 

в счастливую себя воспоминают пору.

И стежка, по который уже лишь снег идёт…

______________________________________

* * *

Моє життя – в скарбницю горя внесок.

Заплачено сповна – за все, за все, за все.

Душа – як храм з очима древніх фресок,

Все бачить. Все мовчить. Все далі понесе.

* * * 

Что жизнь моя? – лишь к горестям довесок.

Заплачено сполна – за всё, за всё, за всё.

Душа – как храм с очами древних фресок,

Всё видит. Всё молчит. Всё дальше понесёт.

______________________________________

* * *

Хтось є в мені, і я питаю: – Хто ти?

– Не знаю, – каже, – Може, хто в роду.

Мене водив під руку Арістотель

в якомусь дуже дивному саду.

Згасало сонце у вечірніх лузах.

Десь в Римі правив Тит або Нерон.

А я тоді жила у Сіракузах,

писала вірші золотим пером.

Я скрізь своя, і я ніде не дома.

Душа летить у посвіті епох.

І де цей шлях почався, – невідомо.

І де урветься, знає тільки Бог.

* * * 

Во мне есть некто. Спрашиваю: – Кто ты?

– Не знаю, – молвит, – Может, кто в роду.

Меня водил под руку Аристотель

в каком-то удивительном саду.

Садилось солнце зыбкою медузой.

Тит правил в Риме, а не то – Нерон.

Тогда жила я, верно, в Сиракузах,

стихи писала золотым пером.

Везде – своя, но нет нигде мне места.

Душа летит – вся в отсветах эпох.

Где учинился путь сей – неизвестно.

Где оборвётся – знает только Бог.

______________________________________

* * *

До шибки притулився голубок.

У дощ йому незатишно на дворі.

Моя фіранка, штапельний лубок,

хитає лоджій образи суворі.

Венеція… Каміння і вода…

Фантазія задуманої ткалі.

Осінній вітер, Синя Борода,

рве з горобин оранжеві коралі.

І це село, і дощ, і голубок,

Венеція і повні очі смутку.

Димарик той сховався за горбок

як підліток, що смалить самокрутку.

Я знаю, сонце буде на соші.

І дощ, і сніг – і все воно минеться.

От тільки щастя хочеться душі.

А на фіранках виткана Венеція.

* * *

К стеклу тулится мокрый голубок – 

день выдался скупой и непогожий.

И занавеска – штапельный лубок – 

раскачивает очертанья лоджий.

Венеция… Вся – камень и вода…

Фантазия, застывшие хоралы.

Осенний ветер – Синяя Брада – 

с рябины рвёт последние кораллы.

Село и дождь, и этот голубок,

Венеция, и грустно не на шутку.

Вон – дымоход укрылся за горбок, 

как тот малец, что смолит самокрутку.

Я знаю, солнце будет на шоссе,

и всё пройдёт – развеюсь наконец я.

Вот только счастья хочется душе…

На занавесках выткана Венеция.

______________________________________

* * *

На цямру монастирської кринички

схилила осінь грона горобин.

Сюди колись приходили чернички, 

блакитну воду брали із глибин.

Мені приснились їхні силуети.

Сама печаль, і профіль – як зима.

Чудний народ художники й поети,

усе їм сниться те, чого нема.

Усе їм сниться те, чого й не буде.

І кожен з них і мудрий, і дитя.

По срібній линві тої амплітуди

проходять дивні видива буття.

І цілий світ, і ось така дрібничка – 

димок туману в пригорщах долин,

і кухлик той, і та в яру криничка,

і обважнілі грона горобин…

* * * 

На сруб забытой  храмовой криницы

склонились гроздья яркие рябин.

Сюда ходили в старину черницы – 

студеной набирали  из глубин.

Приснились мне монашек силуэты.

Сама печаль, увядший зимний свет.

Чудной народ художники, поэты – 

им часто снится то, чего и нет.

Им часто снится то, чего не будет.

Любой – мудрец, и все-таки – дитя.

И по канату этой амплитуды

видения проходят бытия.

И целый мир, и малая частичка – 

дымок тумана в пригоршнях долин,

кувшинчик тот, и та в яру криничка,

и гроздья полновесные рябин…

______________________________________
 © Перевод с украинского Евгения Пугачёва