Ирина ЮРЧУК

ГРАДАЦИЯ ЗАМОЧНЫХ СКВАЖИН

Вот небо. Здесь Бог. Я его рисовать не умею.
Вот мы. Очень разные. Некое множество. Сумма.
Градация и деградация: умный, умнее,
Великий, смешной, гениальный, нелепый, безумный…

Вот жизнь, что отводит всему своё время и место.
Шаг – строгий порядок, другой – ужасающий хаос.
И каждый подсел на сильнейший наркотик – МЫ ВМЕСТЕ,
В разрозненности одиночеств и снов задыхаясь…

Плеяда греховных, безгрешных, виновных, невинных…
Прожектор суждений огульных, наветов заочных…
Матрёшки сознаний: чей взгляд упирается в спину?
Чьи спины видны нам в отверстиях скважин замочных?

И всякий по-своему сведущ и нужен, и важен.
И каждый другого судить или хаять не вправе,
Но в дырчатом нашем пространстве заплечном из скважин
Нам взгляды недобрые спины зачем-то буравят…

Эх, как бы дожить до времён беспечальных и вольных,
Где встречного взгляд свят и праздничен, а не игольчат,
Где каждый на звёзды глядит со своей колокольни,
А в чёрные дыры заглядывать вовсе не хочет...

Всем дадено хлеба по крошке и неба по плошке,
Под солнечной лупой свободным прослыть великаном,
А в крошечной самой, уже неразъёмной, матрёшке
Смешной человечек пригнулся и стал тараканом...

__________________________

© Ирина Юрчук

Авторский перевод на украинский:

ГРАДАЦІЯ ЗАМКОВИХ СВЕРДЛОВИН

Ось небо. Тут Бог. Я не вмію його малювати.
Ось ми. Різні. Сила силенна у безлічі спільній.
Градація чи деградація: де дурнуватий, 
А де геніальний, величний, смішний, божевільний…

В житті відбувається все своїм чином і часом.
Крок – влада порядку. А другий – безладдя безодня.
І кожен підсів на сильніший наркотик: МИ РАЗОМ,
Давно захлинаючись в омуті слова САМОТНЬО…

Плеяда гріховних, святих, черга винних, невинних…
Прожектори суджень, матрьошки свідомостей пильних...
Чий погляд лихий гострим лезом встромився у спину?
То спина чия під прицілом очей в свердловині?..

І кожен обізнаний, важний, потрібний, тямущий,
І в кожного хаяти іншого права немає,
Але ж у заплічному просторі, дірчастій гущі,
Чийсь погляд недобрий мішеней своїх не минає.

Дожити б колись до часів безпечальних і вільних,
Де стрічного погляд цілющий, мов чиста криниця,
Де чорні дірки наливаються світлом повільно
І кожен лікує зірки із своєї дзвіниці...

Ось кожному крихітка хліба і неба краплина,
Під лупою сонця душа вільним велетнем лине,
Та от у матрьошці найменшій вже міні-людина
Пригнулася й ледь вигляда тарганом зі щілини...

_______________
© Ірина Юрчук