Михайло
ЛЄЦКІН
 

 * * *

Кохана, не потрібно сачкувати
Й робити вигляд, що мене нема.
Я є, підстаркувато-сучкуватий,
Й мене ще більш зістарила зима.

Але я є, з цим варто рахуватись,
Заздалегідь не списувать в архів.
І я не поручусь, що сучкуватість
Не записав би я собі в актив…

* * *

Любимая, не нужно сачковать и
Пытаться делать вид, что нет меня.
Я есть, хотя в летах и сучковатый.
Зима, увы, старит день ото дня...

Но всё ж я есть. И в планах нет – сдаваться.
Не спишешь раньше времени в архив.
И я не поручусь, что сучковатость
Не записал бы я себе в актив.

* * *

Ну, ти в мене й жартівниця!
Все тобі – хи-хи й ха-ха.
А у мене в грудях птиця,
їй у серці не сидиться –
Чи далеко ж до гріха?

І чи винний я хоч мало,
Що ось так – згори й униз –
Цим нещастям пронизало
(І ні сіло і ні впало)
Мій елітний організм?

Від спокуси розум втрачу…
Я волаю: геть іди,
Щоб тебе я і не бачив…
Тільки так… не назавждѝ…

* * *

Доиграешься, шутница!
Всё хи-хи тебе, ха-ха...
У меня в застенке птице
Между рёбер не сидится.
Далеко ли до греха?

Разве я в напасти винен,
Что продольно – сверху вниз –
Этой молнией лавинной,
Просверком располовинен
Мой элитный организм?

В искушенье ум утратив,
Сгинь – шепчу – к шутам ко всем!
Не являйся до утра ты,
Сгинь! Но так, не насовсем…

ХОЧЕТЬСЯ ТЕПЛА

І хочеться теплẚ. І не лише від груби.
Навіщо ж нам Господь подарував
Чутливі руки та тремтливі губи
Й жіночим тілом нас зачарував?

І хочеться теплẚ. Без нього щастя мати
Не можемо - то мýка б лиш була.
Тож пригорнись до мене. Бо жива ти
Лише тому, що хочеться теплẚ…

ХОЧЕТСЯ ТЕПЛА
 
Так хочется тепла. Ведь Богом не на убыль
Дарованы началом всех начал
Блажные руки, трепетные губы,
Очарованье женского плеча?

Так хочется тепла. От мерзлоты дрожим мы,
В ней наша жизнь лишь мукой бы была.
Прильни ко мне скорей. Мы ведь и живы
Лишь потому, что хочется тепла…

* * *

Моя призахìдна любов…
Без вивертів і лицемірства…
Без ревнощів і без презирства…
Обійми… Цілунки… Альков…

Ніяких претензій нема –
Сама лише мить насолоди
І сором’язливості коди,
Нашіптувані обома.

Осінньої радості сплеск
На цій в передзим’я дорозі
Й легке забуття, як в гіпнозі, –
Щедротний дарунок небес.

* * *

В лучах предзакатных любовь...
Без вывертов и лицемерья,
Без ревности и недоверья…
Слова… Поцелуи... Альков...

Претензий давно никаких –
Один только миг наслаждений
В сплетенье стыдливых мгновений
Кодирует шёпот двоих.

Осенний восторженный всплеск
На этой дороге предзимней
В гипнозе забывчивой сини –
Бесценный подарок небес.

* * *

Так, вік свої ознаки сіє
І тягне геть до рубежу.
Вже й борода моя лисіє –
Про череп вже і не кажу.

Останні залишки людини
Готові розлетітись в прах.
Лиш мозок – він чи не єдиний
Ще залишѝвся при ділах.

І серце… серце незрадливе
Ще кров у жили подає…
Тож я, виходить, ще щасливий!
А лисина і в юних є.

* * *

Да, возраст лишь потери сеет,
Упрямо тянет к рубежу.
Уже и борода лысеет –
Про череп я вам не скажу.

Уже остатки человека
Готовы разлететься в прах.
А мозг всё меряется с веком,
Ещё оставшись при делах.

И сердце верное причастно
К любви и кровь качает ей.
И, стало быть, вполне я счастлив,
И многих юных не лысей.

* * *

Хай збереже твої обійми
Моєї пам’яті архів.
В час болю я їх тихо вийму,
Як ліки від усіх гріхів.

Запам’ятайте, плечі, доторк.
Ти, спино, теж запам’ятай.
Бо доторк цей – найліпший доктор,
Усіх надій моїх розмай.

Я став легким, я став пружинним.
Я навіть впав у моветон.
Це випадок… Чужа дружина…
І це, здається, був не сон…

* * *

Пусть сбережёт твои объятья
Архивной памяти альков.
Их буду молча принимать я
Лекарством ото всех грехов.

Храните, плечи, дрожь касаний,
И ты, спина, запомни их.
В них свет целебен несказанный,
Что лечит бред надежд пустых.

От лёгкости пружины сжались,
Я впал в запретный моветон...
Случайный миг, жена чужая…
Нет, то был, кажется, не сон…

* * *

                  Нам спокій тільки сниться…
                                         Олександр Блок

                  Спокійно, Іпполіте, спокійно…
                                       фільм «Іронія долі»

І доза вже ліків подвійна…
І вето на всі віражі…
«Спокійно, Михайле, спокійно,
Ти серце своє бережи…».

Та серце наказів не слуха.
А спокій – це потім. Це т а м…
І трепетно вловлює вухо
Кохання палкий тарарам.

Я тільки і житиму, поки
Спроможний тримати мене
Священний любовний неспокій.
Він зникне – і щастя мине.

* * *

                      Покой нам только снится...
                                       Александр Блок

          Спокойно, Ипполит, спокойно…
                       фильм «Ирония судьбы»

Удвоена доза таблеток –
Спокойнее, Миша, кружи.
Врачами наложено вето
На взлёты и на виражи.

Но к увещеваниям глухо
Сердечко: покой – это т а м…
И ловишь локатором уха
Весенний любви тарарам.

И жить мне, блажному, покуда
Качает меня на плаву
Любви неизбывное чудо,
Без коего не проживу.

* * *

Прилинь до мене.
Притулись до мене.
Притиснися до мене…
І тоді
Пізнẚю я щось давнє, достеменне,
Чого в рокѝ не звідав молодì.

Зігрій мене, кохана!
Й не соромся,
Що я торкнусь твоїх пружинних перс.
Я все життя боровся.
Й доборовся
До самоти. І дуже сильно змерз.

Чого мені боятися на схилі
Великої життєвої горѝ?
Я не впаду. Я ще любити в силі
Тебе цієї пізньої порѝ.

* * *

Приди ко мне в обитель непокоя,
Прижмись, прильни, приникни – и тогда
Познаю что-то давнее, такое,
Чего не знал я в юные года...

Согрей меня. В том нет стыда, что пальцы
Усталые твоих коснутся перс.
Всю жизнь боролся я, и вот добрался
До одиноких дней, и в них замёрз.

Жизнь – круча. Мне бояться ли на склоне
горы
          пик наивысшего познать?
Не упаду. Склонён любить и склонен
Я в эту ночь до дна и до поздна…

* * *

Пробач мені, кохана: ні на крок
Моя душа твою не покидає.
Якби сховалась навіть ти в Китаї,
Вона б догнала за один стрибок.

Не винний я… Це доля тче для нас
Таку міцну тоненьку павутинку,
Яка передає мені наказ
Тебе любити – недосяжну Жінку.

* * *

Любимая, прости мне, что твою
Душа моя на миг не покидает,
Хоть схоронись ты даже и в Китае,
Догонит и у света на краю.

Я не виновен. Ткут на прялке лет
Ту связь, что крепче паутинки тонкой,
И шлёт судьба мне ветхий свой завет
Тебя любить так безнадёжно томко...

РАНОК
 
По склянці чаю, чи не так?
Без цукру, щоб зберігся смак…
Чи кави? Ні, це збудить сильно.
Але ж і чай – просте пиття –
Прискорює серцебиття…
З чого б це? А з того, що спільно;

З того, що біля мене – ти,
Що можу я спостерегти,
Як персам в блузці тісно й тоскно;
З того, що вибухом краси
Адреналін ти додаси
В мою систему кровоносну...

Так що нам краще – пити чай
На відстані у цілий рай
Чи кинутися в люк відкритий,
З’єднати міцно пальці рук,
Сердець з’єднати частий стук
І замість чаю млосність пити?

__________________
© Михайло Лєцкін

УТРО
 
Ну что – по чашечке чайку?
Без сахара, исконный вкус...
А может – кофе? Мол, взбодрись-ка?
Хоть чай – привычное питьё,
Сердцебиение моё
Частит, поскольку близко,

Рукой подать – и рядом – ты,
В одном касанье от мечты.
Под блузкой, в тесноте несносной
Два космоса, взрыв красоты...
Адреналина всплеск – и ты
В моей системе кровеносной.

Так что же лучше – крепкий чай
На расстоянье в целый рай,
Иль шаг к истокам и началам,
В открытый люк, где пальцы рук
Сплести, растить сердечный стук,
И пить истому вместо чая?

___________________________________
© Перевод с украинского: Ирина Юрчук