Михайло ЛЄЦКІН
 

НАБЛИЖЕННЯ ДО ЧЕРВНЯ
 (Сонет)

Життя… Непритоптана травка.
Останніх кульбаб череда.
Собака на привˋязі гавка,
Кіт скоса його спогляда.

То сонце, то хмари. І лавка
В росі – тож ніхто не сіда.
Красуня пройшла, наче Мавка,
Містично легка й молода.

Так само було і учора,
Так буде і завтра. Я вгору
Дивитимусь до забуття…
А зміни не будуть помітні…
А далі спокійно блакитні…
Тривай, не кінчайся, Життя…

* * *

Мені здалось, що я тебе впіймав
І що з моїх обіймів ти не вийдеш…
Я схожий на ловця химерних ґав,
Як на німецьку мову схожий ідиш.

Мені здалось… Та правда не така,
Яка була моїм підвладна думам.
Не вдержала тебе моя рука –
І випурхнула ти, розкішна вуман.

І знову сам я. Знову я один.
І знову гул самотності у серці.
Що з того, що тепер ми європейці,
Як привид щастя розійшовся в дим?

СКРОМНЕ КАЛИНОВЕ ГРОНО

Відлетіла юність…Слава Богу,
Що таки летіла – не повзла,
Що шукала в сутінках дорóгу
До надії світлої від зла.

Є про що й згадати, й шкодувати,
Все було – і злети, і ганьба.
Та життя не перекодувати,
Вже не задкуватиме судьба.

Не шукав ні трончика, ні трону,
Прагнув досягнути чистоти
І калинове – нехай і скромне – гроно
Україні до вінка вплести…

* * *

– Доброго дня тобі, любий Михасю!
Нащо тобі я, коханий, здалася?

– Сам я не знаю. Та впевнений: треба
Конче мені доторкнутись до тебе,
Щоб в дрібˋязковій земній круговерті
Разом з тобою відчути безсмертя
Близькістю до благодатного неба…

* * *

Що ж ти зі мною зробила, безсовісна?
Як мені жити тепер?
Літо – а в мене на серці ще провесна
В плесі двох карих озер.

В цих би озерах купатись-купатися,
Скільки бажає душа…
Та ще ж і носик між них конопатиться
Й чорт зна на що спокуша.

Ой, пропаду я без всякого залишку,
Вигорю, як у вапні.
Добре тобі: ти все долею бавишся
Й бісики травиш мені...

* * *

Живеш і живеш… І зˋясується раптом,
Що ще й непогано живеш,
Що це тільки кома, а зовсім не крапка
Й не видно ще траурних веж;

Що вперта душа ще чогось таки хоче
І просто боїться цього,
А десь призамислилось серце жіноче:
«Це попіл чи все ще вогонь?».

Обидва: вогонь припорошено в попіл.
А що, як і в цім є краса?
Бо як там чи так, живемо ж у Європі –
В ній мають плестись чудеса…

* * *

Ну, так спекотно. Просто хоч вмирай.
Ну, так спекотно… Та життя триває.
Гроза прийшла. І серце починає:
Ну, так грозово. Просто хоч вмирай…

Зими чекаєм: холод, снігограй,
І віхола у комині співає…
«Ну, так вже зимно. Просто хоч вмирай».
…Тож де й коли нам рай?
Де ж відповідь? Її немає.

* * *

…Перечекаю т у т негоду
(Бо т а м її і не бува).
Я т у т-таки віддам народу
У нього ж знайдені словá.

Я дещо т у т іще позичу
І повертатиму борги.
Я не порушу жоден звичай,
Не встану з лівої ноги…

Життя беру лише як цілість,
Не помічаючи сміття.
Й, хоч взагалі погано цілюсь,
Я цілюсь тільки на Життя.

* * *

Прагнення людські не мають меж…
Спекотá, а ти кудись ідеш.
Зупинись, перечекай, не рвись…
Та дарма, ти вперто йдеш кудись.
Вже й забув, куди хотів іти…
Та кудись ідеш уперто ти.
Може, в мозку утворилась бреш?
Спекотá, а ти кудись ідеш.
Тут вже не зарадити нічѝм.
Рух – життя... Без видимих причин…

* * *

Накинули ранкóві рóси
На трáви бісерну чадру.
В зачаруванні серце просить
Мене у цю включитись гру.

І я, лякливо та босоніж,
Вступаю в купіль крапелин,
Які за хвильку на осонні
Серпанком линýть до хмарин.

ЯК БУДЕ ДОЩ…

(ФЕНТЕЗІ)

Як буде дощ, то буде дощ –
І він всесвітнім буде.
З усіх проспектів, скверів, площ
До нас приплинуть люди.

Якщо і далі буде дощ,
То стане він потопом,
Але щоб без кораблетрощ,
Без Дрейка та циклопа.

Як буде дощ, то від дощу
Ми будем рятуватисЬ
За допомогою плащу…
Чи краще цілуватись?

Бо всім же буде не до нас –
Коли, і як, і де ми;
І чи впадėмо ми в екстаз,
Чи в сфері мокрого Едему
У ліжко шлюбне ми впадėмо?…
Фантаз…

* * *

Мову квітів треба розуміти.
Прислухáйсь до неї – і тоді
Залюбки тобі покажуть квіти
Вміння відбиватися в воді.

Розуміти варто і дерева.
Можеш від дерев дізнатись ти,
Як цвісти і біло, і рожево,
Щоб плодів вагомих досягти.

Научайсь єднати епізоди
Їхнього служіння – до злиття,
Й ти відчуєш атомом природи
Сам себе у вічності життя.

* * *

Закоханий колись у всіх жінок,
Закоханий тепер в одну-єдину,
Я сам собі плету тепер вінок
Із віршів зі слізьми наполовину.

Але й наполовину з почуттям
Захоплення в солодкому полоні,
Коли долонь торкаються долоні
Й моє буття сусідить з небуттям.

Кохана, я для тебе пˋєдестал.
Ти ж памˋятник безсмертності любові
На всі часи й на всі позачасові
Епохи, де оселиться мій шал.

* * *

Сліди пропадають безслідно,
Хоч їх розглядай в мікроскоп,
Хоч зморщуй у муках безплідно
Думками знесилений лоб.

Звичайно, в небеснім реєстрі
Вони зафіксовані десь.
Та я не шукаю небесні –
Земні. І не завтра, а днесь.

Сліди нещодавні кохання
У тебе на персах чи є?
А в мене з цим справи погані.
Зустрітися хоч би востаннє…
Та жебрати – це не моє.

ВУРКОТЯТЬ ГОЛУБКИ

Не додививсь досвітніх снів обрубки.
Прокинувсь ніби від передчуття.
Що там луна?.. Це вуркотять голỳбки.
І, значить, є весна. І є життя!

Пірнаю в нього, бо боюсь проспати:
Ще, може б, чимсь комусь і допоміг?
Ловлю момент цієї благодаті –
От тільки би не збитися із ніг…

ХОЧА БИ КРИХТУ

Йдеш до примарної мети,
Утіхи прагнеш… Та натомість
Прискіплива згризає совість
І душить пасок самоти…

Ще не втомився від життя
І не втомився ти кохати
Та від коханої прохати
Хоча би крихту почуття.

Хоча би крихту… А відтак
Доточаться до крихти крихти –
І радісно пірнеш у них ти,
Весь повний щастя та подяк.

* * *

 «Припиняй, – сам собі я кажу. – Припиняй.
Серце просить.
Натворив ти вже досить. Уже через край.
Досить…».

Припиняю. На день. Ну, від сили на два.
Й знов заносить:
Від рядків і від рим знов дзвенить голова.
Й серце просить.

Пропаду я, якщо не пущу між людей
Все це.
Переповнене сонмом чуттів та ідей
Серце…

* * *

Простимося ми з найдовшим днем…
Завтра день до зменшення подасться.
Отаке вже в нас циганське щастя,
Нам такий призначено Едем.

Десь чи то в пергамент, чи в папірус
Літня ця занесена порẚ.
А у нас в короні пишній вірус
Всю квітучу радість відбира.

Вже осінній привид волохатий
Зазира з-за дальніх рубежів…
А іще ж так тягнеться кохати
Дух, щό в почуттях не зубожів!

* * *

Чим більше думаю про тебе,
Тим зрозуміліше мені,
Чому тебе немає в теле-
Візійній вічній метушні.

Бо показали як тебе би
В твоїй немеркнучій красі,
Обрушилось на землю б небо
Та поосліпли б геть усі.

Морпіхів з корабельних палуб,
Артилеристів із казарм
Умить на пенсію списали б
У наслідок зіпсутих карм.

Ця врода править в нашім часі.
Я вже зазнав її удар,
Але чомусь мені здалася
Вона за найсолодший дар…

* * *

Ще пів на шосту. Та дарма:
Пташки хорал життю співають,
І кожна пісню зна на памˋять,
Й байдужої між них нема.

Блакитне небо. І ясне.
Воно пірна в ріку бездонну…
І Жозефіна Богарне
Всміхається Наполеону…
Ось-ось до себе пригорне
І не пускатиме до трону…

Ах, це мій сон? Примара це?
А що ж я на подỳшці бачу?
Твоє щасливе та гаряче,
До раю кличуче лице…

* * *

Я, то злітаючи на крилах,
То шкандибаючи ледь-ледь,
Вдивляюсь з літ моїх похилих
В тих, хто забув мене вже геть.

А я ще добре памˋятаю,
Коли, зеленим, молодим,
У щедрім розквіті розмаю
Я сипав компліменти їм,

І що вони моє втручання
Сприймали, як належну дань…
Тепер дивуються, звичайно:
А хто цей лисий бородань?

Йому від нас щось треба ніби?
…Мені? Від вас? Нічóго, ні.
Хіба дурничку: ви могли би
Розгледіти мене в мені?

* * *

Ну, ти в мене й жартівниця!
Все тобі – хи-хи й ха-ха.
А у мене в грудях птиця –
Їй у серці не сидиться –
Чи далеко ж до гріха?

І чи винний я хоч мало,
Що ось так – згори й униз –
Цим нещастям пронизало
(І ні сіло і ні впало)
Мій елітний організм?

Від спокуси розум втрачу…
Я волаю: геть іди,
Щоб тебе я і не бачив…
Тільки так… не назавждѝ…

* * *

Ось перекочується грім
Із пагорбів на доли.
Він, наче вічний пілігрим,
І втомлений, і кволий.
А там, де щойно він гримів,
Вже неспростовно виник
Гнучкий уродженець лісів –
Легкий горіх-ліщинник.
Він подарує смакоту
Тому, хто прийде в гості,
Хто підхопити на льоту
Зуміє щедрі брості.
Не хочу бути я старим
При юній цій природі.
…Десь перекочується грім.
Ми розійшлися. Й годі.

* * *

Був у вас – приблизно десь о третій.
Пусто в домі. Тільки на стіні
Я тебе побачив на портреті –
Ти ледь-ледь всміхнулася мені.
На хвилинку сів біля порогу.
За вікном в зеленій пів-імлі
Кущ бузку дивився на дорогу
Й пишним цвітом кланявся землì.
Чи то хмари низько так нависли,
Чи плітки недобрий хтось замислив, –
Ревнощі, мов жало у змії,
Врізалися в серце… Люба, де ти?..
Знов я глянув на портрет – з портрета
Очі усміхалися твої.

* * *

Ти проносиш себе, мов освячений кубок Грааля,
Тільки він аж по вίнця солодкого повен гріха.
І торочать сусідки старі, що ти геть опорочена краля,
І цей поголос тягнеться шлейфом, на мить не стиха.
Ти проносиш себе й поглядаєш на мене в пів-ока:
Чи на тебе спрямована компасна стрілка моя?
А мені себе шкóда, красива моя і жорстока…
І тебе мені шкóда, Ліліт з початкίв Битія.
Якось жив я без тебе. і якось ще житиму далі,
Поки смерч на шляху не постане й мене загребе.
Буде час каяття у високій небесній Вальгаллі.
Та у чому ж я каятись буду, якщо не пізнав я тебе?

ПІДТРИМАЙ МЕНЕ, ЮНОСТЕ!
 (Сонет)

Непроминуща юносте моя!..
Я відчуваю: ти непроминуща.
Пішла в учора літ прожитих гуща,
Та ще я чую тьохкіт соловˈя.

Непроминуща юносте моя!..
В мені бринить Поезія чимдужче,
Щó живиться між муз у райських кущах,
Де надиха кастальська течія.

У віршах не вмира моє Кохання –
Моя надія, вічна та остання.
Допоки є вона, я не старий.
Я не люблю в майбутнє заглядати
Й гадати про невизначені дати…
Підтримай мене, юносте! Мерщій…

* * *

Мені наснилось вже повторно
Й нагнало навіть переляк,
Що я ще парубок моторний
(А часом навіть двомоторний)
І хлопець хоч куди козак;

Що я могутній, наче йєті,
Стрункий, мов щогла на човні;
Що все жіноцтво на планеті
Уперто сохне по мені;

Що я… А втім, все це не ново.
Для чого ж я це городив?
Для самоствердження, панове!
Для гордості… Шоб я так жив!

* * *

Спитай мене, кохана, напряму:
Чому, кохана, в мене ти кохана?
Чому тебе люблю я з потрухами
І сорому при цьому я не йму?

Простою буде відповідь моя
І чесною, як рана незагойна:
Бо не кохать тебе – це непристойно.
А я пристойний… та й підлеглий – я…

* * *

Я на світ дивлюсь рожево,
На кохання – поготів.
Добрий вечір, Королево!
Паж твій голову схилив.
Народивсь під знаком Лева
Твій найменший із рабів.
Добрий вечір, Королево!
Паж твій голову підвів.
Заблакитненість липнева.
Перс під шовком перелив.
Добрий вечір, Королево!
Паж у тебе щось узрів.
Мішура навкруг дешева.
Ти – захмарний скарб скарбів.
Добрий вечір, Королево!
Паж твій зовсім знахабнів
Паж твій випроставсь миттєво,
Шлейф тягти не захотів.
Добрий вечір, Королево!
Ще чекаєш королів?
Потяг вічності статевий –
Нас обох він переміг…
Обіймімось, Королево!
Світла ніч… Солодкий гріх…

* * *

Тебе любити – то велике щастя,
Не кожному дісталося воно.
Колись і нам іще зустрітись вдасться,
Своє здобути золоте руно.

Тоді я остаточно вже зариюсь
У таємничі сутінки твої,
Відчую молодечу легкокрилість
Й почую, як співають солов‘ї.

* * *

Затьмарило мене цією Жінкою.
Затьмарило, захмарило мене.
Я віршами всього себе видзвинькую –
Небесне перетворюю в земне.

Вже ледь ходжу, підтримуюсь ковінькою.
Ця Жінка мені подих перетне…
Я… віршами… всього… себе… видзвинькую –
В небесне перетворюю земне.

_________________
© Михайло Лєцкін