Жихарева Татьяна Николаевна – филолог, прозаик и поэт; руководитель Ялтинского отделения Союза писателей Крыма и музыкально-поэтического клуба «Созвездие Лиры», г. Ялта.

Не дiйшла

Крила Музи вкрилися інієм,

По коліна в снігу ноги босії,

Вітер грається сивими косами,

В замороженій арфі гуде.

Вуста стали німими і синіми,

В очах мука кригою скована,

В серці пісня навіки похована:

Їй не вирватись вже із грудей.

Лиш скляніють сльози під віями,

Та намисто молитви розсипане,

Вже покрите снігами неситими,

Не знайде, не почує ніхто.

Пошматований пеплос завіями,

Біле тіло снігами посічене…

З Поревітом віднині повінчана

Крижаний одягнула хітон.

***

Не дошла

Крылья Музы покрылися инеем,

Босы ноги в снегу под заносами,

Ветер буйный играется косами,

В замороженной арфе гудит.

Губы стали немыми и синими, 

А в глазах мука льдом замурована,

Песнь в душе навека похоронена

Ей уже не взлететь из груди.

Слёзы вмиг стеклянеют под веками

Ожерелье молитвы рассыпано,

Занесли их снега ненасытные,

Не найдет, не услышит никто.

Плащ растерзан метелями едкими

Тело белое снегом посечено…

С богом стужи отныне обвінчана

В ледяной облачилась хитон.

***

Свіча

Тремтіла у руках твоїх свіча.

Такий же трепет зблискував в очах.

Твій подих коливав нічний вогонь,

Тепло пашіло із твоїх долонь.

Твій погляд за вуста все говорив:

Просив забути і згадать молив...

Змагались між собою почуття:

Любов, образа, гордість, каяття...

В очах, серцях пекельний лютий бій

Хрумтів потрощеним кришталем мрій.

Ногами босими по скалках йшла Любов,

А Гордість рукавом своїм втирала кров,

Образа слізьми глибила поріз,

А Каяття збирало скалки скрізь...

Гарячим воском капала свіча...

Стікала по твоїм щокам печаль.

Розтане віск – і нитка догорить.... 

Я хочу іншу свічку запалить.

***

Свеча

В руках твоих трепетала свеча,

Такая же дрожь блестела в очах. 

Дыханье сбивало ночной огонь,

Теплом задышала твоя ладонь.

И взгляд без слов за тебя говорил,

Просил и забыть, и вспомнить молил…

Боролись в нём чувства между собой:

Обида, гордость, любовь, непокой…

И адская боль в глазах и сердцах

Мечты, как хрусталь, повержаны в прах.

Любовь по осколкам шла босиком, 

а Гордость кровь утирала тайком,

Обида слезу смахнула рукой

И склеить судьбу хотел Непокой…

Горячим воском рыдала свеча…

Из глаз по щекам стекала печаль,

Растопится воск, свечу не сберечь,

Но хочется мне другую зажечь.

***