Ирина
БУЛАХОВА
 

А он…
 
Звонок в тишине прозвучал нежданно.
Войдя, замешкалась у порога:
– Налей мне чаю, я так промокла!
А он всё понял: зализывать раны
пришла, как всегда, когда мир разрушен,
когда, казалось, дошла до точки…
А он ей слёзы сушил платочком
и молча бессвязные всхлипы слушал.
Потом, обессилев, обняв подушку –
спала, свернувшись клубком, как кошка.
А он на кухне курил в окошко
и стряхивал пепел в пивную кружку.
Спешила с утра, обжигалась чаем.
Был взгляд растерянно-виноватым.
А он, волнуясь, чуть хрипловато
сказал: – Останься, я так скучаю!
– Потом, быть может! – И, шарфик длинный
схватив, умчалась, не оглянувшись.
Мир устоял, лишь слегка качнувшись…
Да стало больно вдруг за грудиной.

________________
© Ирина Булахова



А він…
 
Дзвінок пролунав серед тиші неждано.
Ввійшовши, зразу з порога сказала:
– Налий мені чаю, під дощ попала! –
А він зрозумів: зализувать рани
прийшла, коли світ став для неї нещадним,
коли вже страхи їй руйнують мозок…
А він їй осушував хусткою сльози
і мовчки сприймав її схлипи безладні.
Потім, безсила, обнявши подушку, –
спала, ніби кішка, згорнувшись клубочком.
А він на кухні курив у куточку
і струшував попіл в порожню кружку.
А вранці, чаєм обпікши губи,
дивилась розгублено-винувато.
А він, хвилюючись, хриплувато
сказав: – Залишайся… сумую, люба!
– Потім, можливо! – І, довгий шалик
схопивши, зникла, не озирнувшись.
Та світ устояв, лиш похитнувшись…
Щось за грудиною боляче стало.

_____________________________________
© Переклад із російської Михайла Лєцкіна