Євген Плужник
 

* * *

Дівчинку здибав колись маленьку
Там, де землю Дніпром розколото:
Вибирала з води у жменьку
Синє золото...
І таке тоді небо було безкрає.
– Поможи мені, дядю, трошки!..
...А в самої очей немає, –
Волошки.
Гей, дівчатко! Найкраща з моїх химер!
Чи далося ж тобі те золото?
...Вже мені не сміятись тепер
По-старому, безглуздо-молодо...

* * *

Девочку встретил когда-то крошку
там, где землю Днепром расколото:
из воды выбирала в ладошку
синее золото…
Небеса были так тогда высоки.
– Помоги мне, дядя, немножко!..
…У самой не глаза – васильки,
у босоножки.
Эй, девчушка! Химера моя, мечта!
Далось ли тебе то золото?
…Уж не смеяться мне никогда
так бессмысленно-молодо…

* * *

 Порожній берег моря… Вал шумкий,
 Спадаючи, гуркоче рінню стиха…
 Слідом за ним спадають і думки…
 Це – втіха.
 …Ой море, море! Шуме голубий!
 Як мало треба, як багато можна…
 Мов океан, шумить хвилина кожна;
 Усе життя, мов бризку, загуби!
 Дивись, у нім уся веселка грала, –
 А де воно, піщинка золота,
 Блискуча дрібка мертвого корала?
 Пустинний берег моря… Самота.
 

* * *

 Порожний берег моря… И волна
 спадает и рокочет галькой рядом…
 И вслед спадают мысли. Тишина.
 Отрада.
 …Ах, море, море! Говорливый рай!
 Как мало надо, и как много можно…
 И каждый миг, как океан роскошно,
 шумит. Всю жизнь, как каплю, потеряй!
 Смотри, ведь в ней вся радуга играла, –
 а где она – попробуй покажи –
 крупинка омертвелого коралла?
 Пустынный берег моря… Ни души.
 

* * *

 День відшумів. Померхли в далині
 Гір снігових блідо-рожеві перса…
 Базар безлюдіє. Давно пора й мені
 З крамнички затхлої цього старого перса,
 Від чару цих побляклих килимів…
 Що, коли б я чи інший хто зумів
 Такої простоти і пишності такої 
 В рядках своїх віршових досягти?
 …багато б ти
 Чудес тоді… накоїв.
 

* * *

 День отшумел. Померкли в далине
 гор снеговых чуть розовые перси…
 Базар пустеет. Что ж, пора и мне
 из затхлой лавочки немолодого перса,
 от чар поблёкших, выцветших ковров…
 Что, если б я иль кто из мастеров
 и простоты, и пышности похожей
 в своих стихах добиться бы сумел?
 …чудесных дел
 ты б натворил… негожих.
 

* * *

 Передчуттям спокою і нудьги
 Мене хвилює мертве листя долі...
 Час увійти в надійні береги
 Думкам і мріям...
 Як діброви голі
 Очам відслонять далечінь німу
 І сонце ллється скупо і нечасто,
 Надходить спокій, дано-бо йому
 У володіння неподільне час той,
 Що зветься осінь...
 Сни і споживай
 Те, що придбало літо. Сни і згадуй...
 Та, як уява в тебе ще жива,
 Умій в нудьзі знаходити розраду.
 

* * *

 Предчувствием покоя и тоски
 меня волнует лист, опавший долу…
 Настало время медленной реки –
 мечтам и мыслям…
 Лишь дубравы голые
 очам отсветят далину немую
 и солнца совершится оскуденье,
 покой приходит – отдано ему
 то время в безраздельное владенье,
 что осенью зовем…
 Неторопливо
 трать память лета – скромную награду…
 И коль еще воображенье живо,
 умей и в грусти находить отраду.
 

* * *

 На хуторі, як у в’язниці тихо:
 Навколо ліс – береза і сосна…
 Книжок немає зовсім – це вже лихо;
 А друге й більше – дощова весна.

 Проте дивлюсь спокійно, як надворі
 І землю й небо пойняла вода,
 І журавель похнюпий на коморі
 Зажурено на південь погляда…

 Коли ж з лісів дух вогкості і гнилі
 Обвіє хутір, зачарує сад,
 Я мов радий крізь квітень запізнілий
 Побачити дочасний листопад.
 

* * *

 На хуторе, как в каземате тихо:
 кругом леса – береза и сосна…
 Книг нет в помине – это вовсе лихо;
 еще страшней – дождливая весна.

 Но я смотрю спокойно, как снаружи
 и твердь, и небо залила вода, 
 и как журавль намокший, неуклюжий
 на юг поглядывает иногда. 

 Когда лесной дух влажности и прели
 овеет хутор, зачарует сад,
 я будто рад, что в слякотном апреле
 почувствовал досрочный листопад.
 
_______________________________________
© Перевод с украинского Евгения Пугачева