Геннадій Літневський
 

* * *

 Душа в тобі – хмарина в небі.
 В цю мить вона – мов білий лебідь,
 Мов білий, та уже... ведмідь.
 Отак змінилася за мить!
 То враз вона – казковий замок,
 Хто знайде ті слова-сезами,
 Тому відкриється... а втім,
 Не замок це уже, а дім.
 То наче воїн у шоломі,
 То наче курка на соломі...
 Аж ось, налившися грозою,
 Несе в собі тяжкі громи,
 I палить блискавкою злою,
 I сповідається слізьми.
 

* * *

 Твоя душа – лишь тучка в небе.
 Сейчас она – как белый лебедь,
 как белый, но уже медведь –
 за миг успела отучнеть.
 То враз она – прекрасный замок,
 кто подберет слова-сезамы,
 тому откроется… а впрочем,
 на дом уже похожа очень.
 На воина в чудном шеломе,
 потом – наседка на соломе…
 А вот, уже полна грозою
 и страхолюдными громами,
 всё молнией сжигает злою,
 исповедается слезами.

Зоря
 
                                   Григорію Лютому
 
В нічнім степу,
 безмовнім і безкраїм,
 Широким шляхом я то йшов, то біг —
 I всі зірки, мов перелітна зграя,
 Летіли наді мною в той же бік.
 Та ось одна із них, зірок небесних,
 Раптово пада – просто на очах,
 I слід її все небо перекреслив,
 Немов чернетку, щоб нове почать.
 Я підійшов, підняв її, погладив,
 Підкинув, мов горобчика: «Лети!»
 Та пада зірка. Підлетить — і пада.
 «Яка, — сказав, — безсила, зірко, ти!»
 Вона на мене сумно подивилась,
 Вона мене назвала на ім'я,
 Вона сказала: «Я не притомилась.
 Я через те упала, що твоя.
 Колись була тобі я провідною —
 В житті вела тебе я, далебі,
 Та ти забув звірятися зі мною —
 Під ноги тільки дивишся собі.
 Все дивишся, щоб ніг не замочити,
 Усе щоб не спіткнутися, бува.
 Чого ж мені вгорі отам світити?
 Упала я, хоч я іще жива.
 Я смерті не віщую, то — неправда.
Якщо зоря упала з висоти,
Це означа, що хтось ту зірку зрадив,
Що зрікся хтось високої мети.
 I ти... —
 Вона затнулася на слові,
 Вколовши промінцем моє плече. —
 А втім, я, може, піднімуся знову.
 Надія є: ти ж молодий іще».
 I я пішов. Крізь нетрі бурелому.
 Крізь чагарі. Через відьомський ліс.
 Я пам'ятав сузір'я, у якому
 Моя зоря пишалася колись.
 Мені пройти вдавалося, на подив,
 Де поламали б ноги і чорти.
 Траплялося, що я ішов по водах,
 Бо саме там повинен був іти.
 Я іноді робив непевні кроки,
 Я спотикався, я збивався з ніг,
 Але не впав, бо думав про високе,
 I через це упасти я — не міг.
 Я йшов. Зірки зривались прямовисно.
 Упало безліч їх. Зійшла — одна.
 Мій братику, мій друже, придивись-но:
 Ото, вгорі, — вона чи не вона?..
 

Звезда
 
                                   Григорию Лютому
 
В ночной степи –
 ни звука и ни края –
 дорогой шел, переходил на бег,
 и звезды надо мной, как птичья стая,
 неслись туда, куда и человек.
 Но вдруг одна из них, сорвавшись слепо,
 мелькнув, упала – просто на очах,
 и след её перечеркнул все небо,
 как черновик, чтоб снова все начать.
 Я подошел, поднял её, погладил,
 подкинул, как воробышка: «Лети!»
 Но падает звезда. «Ах, Бога ради…
 Ты, видно, обессилела почти!»
 Она печально на меня взглянула
 и назвала по имени, и я
 услышал, как, понурая, вздохнула:
 «Я потому упала, что твоя.
 Была тебе когда-то путеводной –
 вела по жизни, по твоей судьбе,
 но ты забыл меня – теперь охотно
 взираешь только под ноги себе.
 Все смотришь, чтобы не промокли ноги,
 чтоб не споткнуться – разве не права?
 Зачем тебе он нужен – свет высокий?
 Упала я, хотя ещё жива.
 Я смерти не вещую – ложь все это,
 а коль звезда упала с высоты,
 её, конечно, кто-то близкий предал,
 отрекся от возвышенной мечты.
 И ты… –
 Она не подобрала слова,
 кольнувши лучиком мое плечо. –
 А может статься, поднимусь я снова.
 Надежда есть: ты молод так ещё.»
 И я пошел, ломясь сквозь дебри споро.
 Сквозь ведьмин лес, сквозь чащи, гущиной.
 Я помнил то созвездие, в котором
 моя звезда ещё гордилась мной.
 Шел напрямик – какие там обходы! –
 хоть тут чертям не одолеть пути.
 Случалось мне идти по талым водам,
 но только так я должен был идти.
 Я ошибался иногда жестоко,
 я спотыкался, я сбивался с ног,
 но выстоял – я думал о высоком,
 а потому упасть никак не мог.
 Срывались звезды, пролетая близко.
 Упало много. А взошла – одна
 Братишка, друг мой верный, приглядись-ка:
 Вон там, вверху, – она иль не она?..
 

Осінь
 
На етюди зберешся і довго
 Все натуру шукаєш, та – всує.
 Де мазок той, заради якого
 Пізня осінь на світі існує?
 Йдеш додому крізь дощик колючий.
 Під ногами сяйне востаннє
 Лист кленовий у синій калюжці,
 Як Австралія в океані.
 

Осень
 
На этюды собравшись, подолгу
 подбираешь натуру, но – всуе.
 Где мазок, для которого только
 осень поздняя и существует?
 И плетешься сквозь дождь неуклюже.
 Но блеснет, будто скоро не станет
 лист кленовый в синеющей луже,
 как Австралия в океане.
 
_______________________________________
© Перевод с украинского Евгения Пугачёва