Юлiя 
 Берeжко-Камiнська


 За кавою
 
Дощ перейшов на пошепки і стих.
А я – ніяк не наберусь відваги
Тобі сказати кілька слів із тих,
Які до ніг лягають, наче стяги.
Які до скону будуть при тобі,
Та не гвоздикою в тугій петлиці.
Їх не пускають, наче голубів,
З майданів привселюдно у столицях.
Вони не відають дубових рам,
Обкладинок замацаних альбомів,
Вони лишаються назавжди там,
Куди немає доступу нікому.
Однак сказати – право не моє,
То ж я лише дивлюсь на тебе хватком
І слухаю, як ложка виграє
На стінках керамічного горнятка.

За кофе

Дождь перешел на шепот и затих.
А я – никак не наберусь отваги
тебе сказать лишь пару слов – таких,
что под ноги ложатся, словно стяги.
Что до кончины будут при тебе,
но не гвоздикою в тугой петлице.
Их не пускают, будто голубей,
на площадях прилюдно по столицам.
Они не ведают дубовых рам,
обложек поистрепанных альбомов,
они навеки остаются там,
куда сродясь не заглянуть чужому.
Но обронить их – право не моё.
Посматриваю на тебя украдкой
и слушаю, как ложечка снуёт,
размешивая сахар без остатка.

* * *

Отак, освідчившись несміло
Життю, узятому на страх,
Знов захлинеться цвітом білим
Весна у сонячних вітрах.
І не повірити не можна,
І не довіритись – ніяк,
Коли тепло всепереможне
Розіллє зелень на полях.
І знову витягне сокриту –
У кожнім –
Спрагу торжества
Й жаги освідчитися світу,
Свої знаходячи слова.

* * *

В любви признавшись так несмело
сей жизни, принятой на страх,
вновь захлебнется цветом белым
весна в приветливых ветрах,
и не поверить – невозможно,
и не довериться – никак,
когда тепло столь непреложно
поднимет зелень на полях.
И снова возродиться жажда,
необходимость торжества,
что затаенно тлеет в каждом, –
сказать признания слова.

 Дідова хата
 
 Сад яблуневий.
 Розчахнуті вени дерев.
 Сонце і літо
 Осіли в іржавому листі.
 Кіт, мо` сусідський,
 Лежить, наче бронзовий лев,
 Трави нетоптані
 В росах холодних іскристі.
 Пахне грибами.
 Яблуком пахне гнилим.
 Сірі ворота
 Вітер поклав на лопатки.
 Квіти здичавілі,
 Навхрестом протяги.
 Дім
 Спився дощами,
 Глечик лишивши на згадку
 Про свою молодість
 І про дитинство моє,
 Що колихалось
 На гойдалці, тут, під горіхом.
 Я – вже давно не дитина,
 І не впізнає
 Дім мене...
 Як же в нім холодно, вогко і тихо!
 Доме, добридень!
 Стільки подій і проблем...
 Вибач, я часто, бувало,
 Зривалась на прозу.
 Дім біля мене мовчав,
 Наче кущ хризантем,
 Що відцвіли
 І на ранок чекають морозу.
 

 Дедова хата

 Яблони сада.
 Раскрытые вены дерев.
 Солнце и лето
 осели в заржавленных листьях.
 Кот, но соседский,
 лежит, словно бронзовый лев,
 травы, не хожены,
 в росах холодных искристых.
 Пахнет грибами.
 Яблоко пахнет гнильём.
 Ветер ворота
 давно положил на лопатки.
 Глохнут цветы,
 сквозняки хороводят.
 И дом
 спился дождями,
 кринку оставив – закладку
 в книге про молодость.
 и малолетство мое,
 что на качелях качалось
 вот тут, под орехом.
 Я – уж давно не ребенок,
 и не узнает
 дом, где так пусто
 и влажно, и гулкое эхо.
 Здравствуй же, дом!
 Столько событий, проблем…
 Часто – прости – я, бывало,
 срывалась на прозу.
 Дом не ответил – молчал,
 словно куст хризантем,
 что отцвели,
 поутру ожидая мороза.
 

* * *

 Мій тихий сон просякнуто тобою…
 Я безоружна – ось моя рука!
 Бо моє слово – то не гостра зброя,
 А призабута м’кість молока.
 Бо ти – мій сон.
 І все поперемінно.
 Бо вже на ранок твій не посягну.
 А те, що доля йде, як полем мінним, –
 То це не важче, ніж іти по дну.
 Мій світ тобою снить неповсякденно…
 Переболю примарним рандеву.
 Ти жив без мене.
 Якось жив без мене…
 І я без тебе якось, та живу.
 

* * *

 Мой тихий сон пропитан весь тобою…
 Я безоружна – вот моя рука!
 Ведь слово – не оружие для боя,
 скорее – это мягкость молока.
 Ведь ты – мой сон.
 Все, ставшее глубинным.
 Ведь утром на тебя не посягну.
 И пусть судьба идет, как полем минным, –
 но это легче, чем идти по дну.
 Мой мир тобой живет не повсечасно…
 Переболю фантомным рандеву.
 Ты без меня
 жил счастливо, несчастно?
 И без тебя я как-то, но живу.

_______________________________________
 © Перевод с украинского Евгения Пугачева