Володимир Нерубаський. Збірка "Небо душі людської". м. Тальне Черкаської області

ХЛІБ І БАТЬКО

Батько хліб завжди різав,
прикладаючи до грудей,
Притискаючи до серця
сонячне коло.
І вбачалось мені в цьому
щось неземне,
І здававсь мені батько
справдешнім Богом.
Хліб був теплим і білим,
як може лиш хліб
Водночас бути білим
і згустком веснянок.
Він щовечора звично лежав
на столі,
Нам щодень дарував його
лагідний ранок.
Ми не знали в той час,
чом натомлений день
Пахне хлібом,
а ранок сміється пташино.
Ми не знали, що так
споконвік у людей, –
Коли хліб на столі –
радість в серці людини.
Дні наступні дали
розуміння основ
І ціну склали справжню
і хлібу, і солі;
Розуміння різниці
між щедрим столом
З білим хлібом на ньому
і хлібом, що в полі.
Вже на древі життя
виспів досвіду плід,
Вже позаду чималий
відтинок дороги,
А мені все лиш сонцем
ввижається хліб,
А його ріже батько,
що схожий на Бога.

* * *

Сад весняний люльку запалив,
Цідить дим через штахетні зуби.
Любить дід Петро вдихати дим
Спаленого листя у квітневий будень.
Вже підчищено всі деревця,
Все підрізано, як кажуть, під шнурочок.
В діда усмішка зліта з лиця,
З бруньки виклюнувсь, мов усмішка, листочок.
Дочекався. Скоро всі бруньки –
Котра цвіт, а та листочок зродить.
Очі дідові, як синій дим,
Пестять лагідно шерхлясту кору.
Сад весняний люльку допалив
І вдихнув небес на повні груди.
А в очах у діда синій дим
Спаленого листя у квітневий будень.

СЕЛО НАДВЕЧІРНЄ

В тихім надвечір’ї догоряють ружі,
Осідає втома пилом на траву,
І злива на руки стомленому мужу
Лагідна дружина воду ключову.

Ніби струни арфи – молоко в дійницю, –
Дзвоном-передзвоном лине по селу.
Перерізав обрій сонця паляницю
І окраєць мідний в пазуху запхнув.

Ніжно пестить ноги споришевий килим,
І стежина тепла в’ється у саду.
У такі хвилини виростають крила
І співає серце пісню молоду.

Гул стиха бджолиний і пташиний щебіт,
А внизу десь хори жаб’ячі тремтять.
І на темно-синім покривалі неба
Перших зір краплини ледве мерехтять.

Стомлені повіки опускає вечір –
Будню-трудареві на спочинок час.
І лягають руки на кохані плечі,
І п’янкі цілунки тануть на устах.

ЗАЖИНКИ

У небі голубім
Легких хмаринок зграї,
І жайворон співа
Зажинкові пісні.
Мов сонячна яса,
Покоси з-під комбайна
Хвилюються, біжать
По золотій стерні.
Втирає піт з чола
Притомлений комбайнер:
– Ну що ж, початок є,
Усе іде на лад!
Лунає в небесах
Співанка величальна,
Відлунює внизу
Хоралами цикад.