Борис Гуцало


Ви, чинячи добро, замкнули б уста
неуцтву безглузлих. Поводьтеся як
 вільні, та не як ті, що з волі роблять покривало злоби, але як слуги Божі.

 Новий Завіт І.Посл.Петра.2.15.16

Від степняка я чуяв цю розповідь, від старця,
Мов крейда сивого, що в спадщину від предків
Отримав лиш жагу до відчайдушних вчинків,
Нестримність у пізнанні вічних істин,
Законів, по яким прийшла на Землю
Людина, що з тих пір шукає шастя.

І
… Дивився пильно Всемогутній на Людину.
Над сяйвом німба величаве Сонце
Здаля іскрилось променистим жаром.
Суворий погляд воспалав на милість,
Бо Він відчув гніт пустоти людини,
Безмежність муки з одинокості й безвір’я.

Схиливши лик, у мить жалю й печалі,
Він, що найперше – ниспослав Людині
Високу, чисту Совість непорушну,
З тим, щоб людські недоліки, нещирість
Вона завжди, невпинно викривала,
У разі ж зради, навіть йшла на самогубство.

Затім, дав Силу, щоб долати негаразди,
В честь блага свого й благородства ближніх,
Возніс в Людині Доброту та Розум,
Щоб усі блага людям йшли на користь,
Бо знав, що Доброта восходить благом
Лише у пору задоволення всіх ближніх.

Красу і радість сотворив – преніжну Жінку,
Щоб рід людський і розквітав, і множивсь,
Затім Він Друга дав, щоб кожний визнав
Ціну жертвопринесення і розміри Добра,
І співчуття всім преубогим ближнім,
Коли здовкола скрізь бувають горе чи незгода.

Вітчизну визначив Людині Він люб’язно,
Щоб знала як, кому й за що з достойністю служити,
В ім’я чого на твердь своє життя покласти,
З довкілля ниву дав і злак, щоб чесна праця
Привносила людині хліб насущний,
Скудний нерідко та усім потрібний повсякденно.

Всемилостивий поросль дарував і сад Людині,
Смачні плоди та соковиті виноградні лози,
Предмети побуту для дому, табуни, отари,
Щоб тим із щедрістю одарювати ближніх,
І, врешті, Світ відкрив, безмежний Всесвіт,
Щоб було місце для свобод та звершень.

Діла і прагнення, Він визнавав, Людині стануть
Не приводом для зловживань, а доказами Віри,
Єднання, спільного з Надією й Любов’ю,
І Совістю, бо Він був Бог Людині,
Від дня народження і до вершин буття,
Карав і милував, всім воздавав належно.

ІІ
Що було визначено, у світах звершилось,
Батьківські заповіді, велич предків
Зійшли в традиції, в Закон, у Віру,
Наповнили любов’ю плоть і серце,
Людина возсіяла в благодаті,
В чеснотах, у відвертості й достатку.

Саме тоді, в ті дні, уперше на Говерлі,
Опісля ж у степу, на схилах гір та урвищ,
Де квітли терні буйні та калина,
В містах і селах, в час музик, весілля,
Гулянь святкових, на Різдво, в морози,
По-між людей з’явився Хорст нечутно.

Хто раз хоч бачив, в спогадах казали,
Що Хорст – юнак вродливий, диво-красень,
Все більш мовчазний, рідко був веселим,
В очах його – чаївся нескінченний смуток,
Тяжів у роздумах, з уст сповіді провидця
Для душ, що чуйні, інколи звучали.

Людиною не був у плоті лицар віщий,
Всесущим Духом був людським незримим,
Все більш у храмах пребував, де тиша й світло,
Привносив виваженість, мріяв про майбутнє,
Будив всеправедність і святість благородства,
Жагу до тайн життя людського й щастя.

Хорст жив, де воля, у степах, де трави,
Скрізь, де була Людина й повсякденність,
У снах з’являвся їй, з порадами, негласно,
І вчасну заповідь люди сприймали в радість,
На користь їм вона була завжди, во благо,
Немов Закон, в Природі діючий постійно.

В трудах, в поту Людина злак ростила,
Зерном злак став, а зерна – cуттю хліба,
В ярмо звела вола, круту зігнула вию,
До засік віл поніс смиренно важку ношу,
А пильно глянувши увись, на зорі, в небо,
Їх тайни визнала й майбутнє зрозуміла.

Прекрасний Образ ще Людина начертала
І Світ безмежний їй відкрився величаво,
Таємність гір, моря, пустелі й хащі
До знань бажання і цікавість мрій збудили,
У путь, на подорож звели, де слава й нагороди,
Водночас, розбрат інколи, спокуси й лихоїмство.

Час линув, мов вода, дні йшли, тисячоліття...
Знання щоб, досвід залишався для нащадків,
Людина винайшла мистецтво, письмена і пензлі,
Колесо спорудила, упряж, плуг, чересла,
Тому ж, хто палко надихав на мудрість,
Плоди шукань своїх й хвалу возносила в молитві.

ІІІ
Та неймовірне сталось: люд, що споглядав в розпусті, Привласнив право істини, зазловживав враз грубо,
Діла чинити став, ще й ті, що їх вершили благородні,
Зухвало мовлячи: «Той відтепер господар наш і влада,
Хто розважав і годував нас, а тепер ще і постійно пестить,
Йому в покорі лише будемо служити повсякденно».
Засмутилося Сонце, з ним Добро знецінене померкло,
Посіяне насіння, що цілющим було, виснажилось й всохло,
Діла здрібнішали, а люд все більше погрязав в пороках,
Любов не берегли, сплюндровану, на пустирях топтали,
Йшли звідусіль нападники і мало хто в облозі
Віру батьків беріг і з лихоїмцями боровся відчайдушно.

Вночі зловмисники таємно людям підміняли Совість,
Обман гнобителів невдовзі зазвучав й брутальна лайка,
Повага й Сила в деспотизм перетворилися, нахабством стали,
Мечем невидимим, занесеним над власною душою,
А Сором й Доброту, знецінені, звів у спокусу Диявол
І ликом ангельским прикрив гріх, лестощі й лукавство.

Жінку звели до похоті та зневірянь, безплідності та блуду,
Друг став поборником пороків лихоїмств і боягузства,
Вітчизну з жадоби превтілили у вотчину й поля крадіжки,
В гніздилище керманичів лихих і скритних казнокрадів,
Віровідступники ще і злочинці із ватаг, що руйнували храми,
Світ, що навколо був, перетворили в царство злоби і насильства.

Тоді ж, у пору зневірянь, жаху і страхітливого безглуздя,
Людям не Сонце возсіяло, а коштовності, блиск злата,
Молилися вони в час таїнства, не Праведності і не Честі,
А ненависті, бо вона їх Ідолом для поклоніння стала,
Божком негідним, що із чрева породив Дракона,
Який з’являвся скрізь володарем і злим гнобителем Людини.

Дракон відразу їжу визнав – плоть людську і серце,
Гнів, жадібність його росли й насищення не знали,
Бо він не лише звіром був, а і потворою, створінням,
У душі проникав таємно і, невидимий, у закутках гніздився, Замінюючи генетичну суть на тлін, псевдооснову,
Від того доброчинність навіть і краса творили підлі вчинки.

ІV
Скудів Розум людський, біда найшла, знялись безчинства,
Люди, одвіку вільні, враз, без сумніву сприймали рабство,
Ярмо з вола зняли і добровільно одягли на себе,
Вчиняли вбивства, грабежі, орду призвали з іновірців,
Жінок їм для розваг звели, дітей та наймудріших ближніх,
А хто лишився, данину на всіх наклали непосильну.

Мізерну вже в той час, у Просторі десь загубили Пам’ять,
Забули імена батьків, їх справи, Віру, заповіти,
Пошук наук, мистецтв, всеправедність, буденну гідність
Сприймали, як тягар років, нікчемну, застарілу безцінь,
Учення ж мудреців, знання, що сяяли колись й превозносились,
Сприяти стали Дияволу, пройдисвітам, що спричиняли лихо.

Огидні справи множились, віровідступники, їх слуги-людолови
Пішли в похід за скарбами і спритно попливли морями,
Щоб злих гнобителів своїх ще більш дарунками задовольнити,
Посилити їх владу на Землі, примножити скарбниці,
А чаклуни і знахарі зловредні, несвідомі лжепророки,
Гнів, як отруту сіяли, ганьбили й розчленяли мирські душі.

Хто ніс ярмо, чув лише голос семиглавого Дракона,
Звучав із замка рев його в час гульбищ, у нестямній насолоді,
Сприймали бузувіра всі, як символа Маммонового царства,
Якому вже й кінця, здавалось, у світах в усі роки не буде,
Возлюбленим ставав він багатьом і назавжди жаданим,
Хоч їжею його була душа та жива плоть Людини.

Насильство, що вражало скрізь, безкарність, незворотнім лихом
Хорст визнав раптом для життя й співіснування людства.
«Ні, - мовив він,- то не слабка була Любов, її обманом підкорили, Меча у неї не було, стріли і панциря, щоб захистити гідність,
Безчесно, не добром супроти діяли, а хитрістю, лукавством,
Дракон розбестив Праведність і Совість сплямував підлотно».

І на коня гарячого сів Хорст, разюче копіє возніс до Сонця,
Поклявся зло карати злом та силою в бою долати силу,
Адже не Богом людям був, а братом і заступником єдиновірним,
Він співчував поверженим, знесиленим в покорі ближнім,
Сльоза його жагуча уночі, над обрієм іскрилась в зорепаді,
Світ зігрівала і бентежила подекуди вже зачерствіле серце.

V
Жорстока битва сталася і Хорст знишкодив, подолав Дракона,
Він списом пащі ненажерливі наскрізь пронзав і ранив,
Вже потім, голови відсік мечем і смрадом задимила нечисть,
Пречорна кров густа стекла багном з долин до підземелля,
Скрізь чад стояв, гнітущі хмари сном сповили непривітне небо,
Лише на третій день знов возсіяло з піднебесся Сонця.

І возраділи ті, числом малі та духом сильні, нездоланні люди,
Що вірили палким словам, порадам слідували Хорста,
Чекали лицаря безстрашного і мужньо гартували зброю,
І мріяли, як спільно будуть з ним боротися во славу Віри,
Щоб радість повернути ближнім, водночас втрачену Свободу,
Любов величну, радість праці, до життя наснагу.

Дракона ж кров потоками стекла, заповнила озера, ріки,
Бурхливі хвилі змили у моря споруди грандіозні людства,
Творіння рук митців, їх помисли, фантазії поетів,
Не залишилося знарядь для орачів, не стало у домівках хліба,
Розпочалися голод і різня все більше, братовбивчі війни,
Гнів та розбійництво до запустіння призвели квітучу Землю.

Усі, хто зло творив, не згадували про призначеня Людини,
Людську кров проливали й буйствували без жалю та покаяння,
Первісні оргії чинили, а катам у нагороду видавали трупи,
Бажаючи, щоб беззаконня існувало їм на втіху вічно,
А Світ пустелею представ, зловісним, неосяжним попелищем,
Де ненависть завжди плодила б розбрат і неприязнь-ворожнечу.

При тому, той, хто розбій вів, у братовбивстві винуватив Хорста:
«Він меч підняв, - казали,- бій почав і кров пролив Дракона, Упевнений, що сила зброї волю дасть і подолає семиглавну силу,
Все марно, бо замість відсічених голов, росло сім нових гадин,
Від того зло не зменшиться, премножується горе в Світі,
Війна, що Хорст почав, гнів збільшує та спричиняє вбивства».

Слова ті щораз чув заступник благородний людства,
Страждав і каявся, і співчував, а потім знову йшов на битву;
Аж зрозумів: ніхто незахистить від зла людську спільноту,
Окрім людини, що супроти гноблення, за волю і життя повстане;
Засмутився, рішуче зброю склав, коня могутнього пустив у випас,
Поміж людей пішов і невідомим в натовпі вже скоро загубився.

З тих пір, закутий у броню, Дракон ховається у склепі підземелля,
Чаяться поруч з ним весь час налякані, колись всесильні слуги,
Страх не дає їм над людьми знущатися й творити беззаконня,
Коли ж те зло, що йде від них всечасно, досягає ближніх,
Люди із силою незламною на боротьбу стають за Честь, Свободу,
Зло відступає, Мир приходить до осель і наступає спокій…

<!--/e5b2c63329005e6ce7962f78c9cf55ca--> <!--/b40fbb14cc6b72f434bdd3176d57e5fa--> <!--/f66700bb06c8c669f1ca95b56a4798d4--> <!--/42d91034ed37789ceb70aca00a9d33dc-->