ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Всеукраїнської літературної премії „Степів і бруків"

       ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Що для поета День народження?

Це – в бескидах лавини сходження.

Це – коли серце не в кольчузі,

Бо поруч друзі.

І хоч регалій небагато,

Не вʼяне свято...

Що для поета День народження?

Це – почуттів облагородження.

Це – казка, що розтопить кригу,

Здолавши кривду...

Що для поета день народження?

Це – старих згадок омолодження.

Це – звернення на Ви до слова,

Що – не полова...

І хоч літа, мов сни, минають,

Поети красну ціну знають

Тим ружам, що зухвалі в цвіті,

Тим вустонькам, що ледь надпиті.

Тим вороним, що за мостами

Так зимно крешуть копитами.

Їх – не спинити, не здогнати,

У сивих мревах ледь впізнати...

В добу занепаду й відродження

Що для поета День народження?

                      * * *

...Квашені яблука в баби Оляни

Вклякли в зимові меди...

Втомлені, їли ми їх край поляни,

В центрі святої біди...

Посеред озера плавали тіні,

Схожі на сірих гусей...

В їхньому лжезолотому мигтінні

Вечір гойдав карусель...

Ми до скрух діла святого не мали,

Ми – на курс втіхи лягли:

Пруття осяяння в лозах ламали,

Чом так безпечні були?..

Квашені яблука в баби Оляни

Вклякли в останні меди...

...Коні безвиході мчали полями:

Сіна хотіли, води?..

Ми їм і сіна дали, і водиці,

А тільки коні – напріч...

...Плакали тоскно і хтиво лисиці,

Але не в них була річ...

...Квашені яблука в баби Оляни

Круки клювали вночі...

...Довго ішли ми лісами й полями:

Що нам були ті харчі?..

19.10.2015р.

                    * * *

...Ми з тобою – гуси перелітні,

Наші небеса розквітли в квітні,

Наші губи молодістю повні:

Щирість внутрішня казкує й зовні...

Ми з тобою – гуси перелітні,

До чужого досвіду привітні,

Але не сказати, щоб залежні,

Наші смутки – віщі й безбережні...

Ми з тобою – гуси перелітні,

Згарища душі в нас непомітні...

Живемо на узбічі таємин,

Дотикаючись до стріх взаємин...

Ми з тобою – досвіди осібні:

Таїну оздоблювати здібні...

Чим? То – надзвичайна таємниця,

Нею править праведна десниця...

Ми з тобою – гуси з надвечірʼя,

Не про нас з чужих долонь ганчірʼя...

Памʼятай слова ці, моя мила:

Марнослівність, з ночі, руки вмила...

Що їй чужа іволга на реї?

В тексті ж правлять ямби і хореї...

20.10.2015р.

                        * * *

...На сьому ранку дощ прийшов у сад,

На сьому ранку дощ прийшов у поле...

Цим здивував Контору і Моссад,

І тімʼя Києва, на розум кволе...

На сьому ранку дощ минув яри,

На сьому ранку дощ минув байраки,

Щоб встановить величні прапори

На флангах Миру – не на форті Драки...

Він все зробив, як мріяв, як хотів:

Поцілував сестру, потиснув руку брату...

А потім тихо й щиро відмигтів,

Куди? Не відаю. Либонь, в Ітаку...

На сьому ранку дощ прийшов у сад,

На сьому ранку дощ прийшов у поле...

Поправив у Манюрки палісад

І – здимів, 

               кинувши:

                            „Бувай здорова, Доле!.."

14.11.2015р.

                       * * *

...Не поривайся знов у задзеркалля,

Навіщо тобі яблука з вогню?

Слова душі – сумне маніакалля,

Яке сьогодні вийшло на стерню...

Не поривайся... Що – всі ті пориви,

І що всі ті стодзвоння на межі?

Їх ані щеки, ані, зваж, хориви

Не посилають в ніч під злі ножі...

А тут – таке... А тут – не передати,

А тут – свіча на віск не розжилась...

...Слова, що зголосилися в солдати,

Мовчать... На них блакить не пролилась...

Не поривайся знов у задзеркалля,

До нього – крізь сто цвинтарів іти...

...Збороти новоявлене фіскалля, –

Що вийти з піснею з шхер німоти...

17.10.2015р.

                      * * *

...Не ходи до мене в надвечірʼя –

Мимо очерету, лозняків...

Почуття твої – з олжі ганчірʼя,

Ситий харч для ста маніякίв...

Не ходи... Не провисай, не треба:

Все, що відбулось, те – відбулось...

І яка душі сліпа потреба

Нишкнуть зайченям серед колось?

Я тебе в словах чи й пригадаю:

Ну, була така, і – хай їй грець...

Не заплачу і не заридаю,

Так мені з небес велить Творець...

А лукавство? То – все не для втіхи

Зболеної в прикрощах душі...

У любові – з ста печалей ціхи,

Нащо їй з безчесть товариші?..

...Не ходи до мене в надвечірʼя,

Сойка відспівала все сповна...

...Туманú з олжі – липке ганчірʼя,

Розмагнічена речовина...

17.10.2015р.

                      * * *

...Од хліба й слів мені перепада

Той мізер, за яким нема встида...

Оце і все? Оце, либонь, і все:

Спасенного, брати, Господь спасе...

Про це я десь у віршах вже писав,

І суть цю вже в словах приколисав,

Але вона проснулась і – болить,

І кличе, як Тарас, обух сталить...

Що вам із цього? Ви – такі круті,

Що поневажите й слова святі?

Що вам із цього? Ви, на кресах днів,

Із себе корчите, либонь, панів?

Але пани й жандарми вже були,

Вони вас триста раз перепили...

А Пушкін і Шевченко – ось вони,

Постали знов над смерком бузини...

Отож, хортів злучивши на межі,

Ви несете злу бублики олжі?

Од слів моїх на кресах аж гуде,

Без вас же коновʼязь не пропаде...

Злоярков ви, Шмарчук чи Мокроніс,

Я вам повістку в небуття приніс...

...Од хліба й слів мені перепада

Планида, на якій нема встида...

Зі мною Пушкін, Чорновіл, Тарас,

Кажу це вам, блаженні, без прикрас...

І скільки б вам мене не катувать,

Є істини, які вам не вжувать...

Терпкі вони? Солоні? А проте,

Скажіть, в імʼя чого ви живете?..

Шевченко в серці Україну ніс,

А спрут з орди в нікчемність вас возніс...

Пан Біг святих вас збавив милостéй,

Чекайте з його палестин гостей...

Зрадливці пастілу хоч і їдять,

Та на сто сорок верств земних смердять...

Пиши їх маслом, до небес вознось,

Це не спасе їх калічну конозь...

...Од хліба й слів мені перепада

Той щем душі, за котрим ніц встида...

З нужденними я творчо поділюсь,

Адже за мною Україна-Русь!..

20.10.2015р.

                          * * *

...Оце, либонь, і все... А що ще треба?

Відгомоніли ягоди й трава...

Відкинь свій плащ і стань навпроти неба:

Святішої хвилини чи й бува...

Оце, либонь, і все... Ти не повіриш,

Але, душа, очистившись, співа...

З печалями світанки щастя звіриш,

І хай народжують нові слова...

Оце, либонь, і все... Свята дорога 

Простелиться крізь чагарі й кущі...

...Яка ж бо ти сьогодні, справді, строга,

Немов би не твої ці радощί...

Тобі вони, і справді, не належать

Чи, може, ти фальшуєш почуття?..

...А що слова? Вони хіба обмежать

Твій стан душі, за котрим лан життя?..

17.10.2015р.

                        * * *

…Ми, вполювавши лося, їли мʼясо,

Пили червоне, мов гранат, вино...

А позирк твій світився хтиво й ласо,

Було це і недавно, і – давно...

Я знав тебе... Була ти балерина,

Не просто балерина – о-го-го...

В чужих руках не вперше мʼята глина,

Про тебе написав би й сам Гюго...

Мені писати ніц не випадає,

А от на ліжники – не первина...

Душа опісля болісно ридає:

Невже вітцем твоїм був Сатана?..

Отож, пили і їли, і – сміялись,

І дорогі палили цигарки...

І вуст блудниць торкатись не боялись,

Виходячи до берега ріки...

Ліс – усе бачив... Ліс терпів ці згуби,

Ліс – не судив: хіба він судія?

А ти перефарбовувала губи,

І запонки в манжетах правив я...

Та ось пальне залито в срібні баки,

І хтось комусь зізнавсь, що він – масон...

...По саму суть потоптані кульбаки,

Ридали тихо з серцем в унісон...

...Ми, вполювавши лося, їли мʼясо,

Пили червоне, мов гранат, вино...

А погляд твій світився хтиво й ласо,

І ти нудилась геть без кімоно...

Я – мʼяв цигарку: хтів тебе позлити?

Вино до втіхи плоть не привело...

...А хтось – затявся мимо чарки лити,

А джип сигналив: те ще зле мурло...

20.10.2015р.

                        * * *

...Не квапся, не спіши, не поривайсь:

Осіння музика не відзвучала...

На оптимізмі й совісті тримайсь,

У них, повір мені, геть всі начала...

Не квапся, не спіши, не поривайсь:

В містеріях не вичахли дзеркала...

В сапʼянці небайдужості взувайсь,

Ти, люба, в суть містерій не вникала?

Не квапся, не спіши, не голоси:

Тебе і так почують всі балади...

На час благословення не проси

На паперті в безмовʼя христа ради...

Хвилинне не підтвердять небеса,

Хвилинне не освятять чорні ріллі...

... Духовність – щонайвищості краса,

Як доня біля таїнств породіллі...

17.10.2015р.

                       * * *

                        Памʼяті Івана Яковича Франка

...Поет на львівських бруках чує силу,

І то, сказати б стисло, немалу...

А ще – красу, а ще – кохану, милу,

А ще – готовий протидіять злу...

Поет на львівських бруках – не дивацтво,

Поет на львівських бруках – явина...

Він там, де матір захища козацтво,

І в час ганеби всіх зітхне: „Моя вина..."

Поет на львівських бруках – не месія,

Він – син і внук, і правнук днів-кресал...

Він слово не віддасть „за фарисія",

Не вознесе потвор на пʼєдестал... 

Поет не задля себе, він – з роботи,

З великих думань і великих слів...

…Є на чолі його стерня скорботи,

Це знак, що і себе він не жалів...

06.11.2015р.

                        * * *

...Сніг випав на степи, дахи, двори,

На осокори, клени, явори,

Поспілкувавсь з ярами, дітворою,

Ще й доповів, що він – не поза грою...

Вірш рапорти його прийняв достойно,

А ліс вклонився гордо але – хвойно,

Віддав належне білому блукальцю,

Даруючи перстінок його пальцю...

Це був момент, коли вітри скажені

Розбили шкло в вікні Хариті й Жені,

Засвідчивши довіру і прихильність,

Узявши курс на творчу неухильність,

Хоч сніг, що випав на дахи й двори,

Ще повністю не став під прапори...

 02.12.2015р.,

м. Січеслав

                      * * *

...Хризантеми обпікають руки:

З осені прийшли, а ще – живі...

…Входити в шалений світ розлуки

Не спішу на вулички криві...

Хризантеми обживають вечір,

Задивившись в цей хирлявий світ...

Такі ж, певно, дарував хтось Тетчер,

По-англійськи мовивши: „Привіт..."

Хризантеми – болю надзвичайні,

Повноважні, скажемо, посли...

В суті своїй, більше, ніж відважні,

Скільки скрух в житті перенесли...

Я сьогодні їх тобі дарую,

Я сьогодні їх тобі несу...

...Ніби вперше стежку в чар торую,

Ніби вперше вглиблююсь в красу...

...Хризантеми обпікають руки,

З осені прийшли, а ще – живі...

Зирять у розгілля ночі круки,

Пелюстки – шовковіють в траві...

17.10.2015р.

                      * * *

...Степ розплачується пилюгою – 

За гріхи свої, за дивину?..

...Люба, розпрощавшися з нудьгою,

Я до ранку, мабуть, не засну...

А в поранні вірші – небувалі,

А в поранні вірші – з ковили...

Поцілунки їх довготривалі,

Роси з ними ще не відцвіли...

Степ розплачується німотою – 

За чужі, з околів, голоси?..

А ще, кажуть, радістю святою,

Марнотратств у неї не проси...

...Я степів дитя не випадкове

З галицьким акцентом у чуттях...

...А розживсь на сяйво празникове

Перед цим у ста своїх життях...

...Скрух од батька й нені не цураюсь,

З ними йду по молодій стерні...

...А що й в радощах, бува, караюсь,

То, либонь, це наслано мені...

...Молодої (з космосу?) зажури

Не продам, в тужбі не передам

Вам, сльозо, хоч ви й мостились в джури:

Тоскно з вами нидіти, мадам...

...Степ розплачується пилюгою – 

За гріхи свої, за дивину?..

...Вірш ніколи мій не був шульгою:

Ні сьогодні, ані в давнину...

17.10.2015р.

                         * * *

…У цих ярах, що там, за полинами,

У цих ярах, де княжать полини,

Тривожна спільність визріла між нами,

Дошукуючись пізньої вини...

У цих ярах, де туманú й лелеки,

Де пізні квіти розпачу й жури,

Дід глину брав, аби творити глеки,

А ти у них сльозину з віч утри...

У цих ярах, у цих пізньоосінніх,

Де непрощéнна істина живе,

Я добивався радощів безцінних,

Сумний туман над мальвами пливе...

Ці мальви тут зʼявились дикосієм,

Разόм із соняхом в химерні дні...

Як соняха назвали? Олексієм?

Тим, який босим ходить по стерні...

У цих ярах, що там, за полинами,

І я босоніж ластівок стрічав...

А коли спільність пролягла між нами,

Я спершу її ніц не помічав...

У цих ярах ми цілувались в губи,

У цих ярах ми в справжності клялись...

...І як же так, що з соловʼїним „любий"

Гіркоти й прикрощі переплелись?..

19.10.2015р.

                       * * *

...Четверта ружа плакала вночі,

Четверта ружа нéсла в серці болі...

На втіху їй щось мовили сичі,

А коні в снах дошукувались волі...

Четверта ружа входила в туман,

Як весталка з пітьми: голодна й боса...

...І хто заклав її в чужий обман?

Не скаже їй і пісня стоголоса...

Четвертій ружі лестили жалі,

Четвертій ружі пан прислав перстéні...

І мліло серце в болю на крилі,

І кетяги калин стогнали в жмені...

Четверта ружа нишкла в туманί,

Четверта ружа, з виду, не гріховна...

...При самім серці, в розпачу на дні,

Таїлась в неї туга невимовна...

Я їй хотів (чи ж міг?) запомогти,

Я їй послав лелеку з Прокурави...

...Але в блакиті хтось палив мости,

І вкрали в небі крила злі заграви...

18.10.2015р.

               * * *

...Сосни горять за рікою,

Сосни горять в туманί...

Серцем, душею, рукою

Згадую вигаслі дні...

Сосни пливуть в надвечірʼя,

Сосни горять і горять...

Вдягнені в нице ганчірʼя,

Стверджують: в небі прозрять...

Я їх і чую й не чую,

Я їх зустрів на біду?

Факелом в соснах кочую,

Волю не зваблю в орду...

Сосни горять за рікою,

Чом же так вільгло мені?

...Серцем, душею, рукою

Гар розгрібаю вві сні...

14.11.2015р.