Михайло
ЛЄЦКІН
 

ЯК ДОБРЕ…
 
Радіти я маю чимало підстав,
Хоча й не веду особливий рахунок…
Як добре, що добру пораду я дав!
Як добре, що добрий зробив подарунок!

Не маю якихсь особливих багатств,
Що ними я міг би з людьми поділитись.
Не кланяюсь злоту чи іншим богам –
Дарую лиш власного сéрця відкритість…



ЗА ВИСЛУГОЮ ЛІТ
 (сонет)

Ну, слава Богу, знову ніч пройшла,
І день новий… І знову я, щасливий,
Готовий на чуттів гарячі зливи,
Аби їх лиш кохана прийняла.

Чи, може, у коханої ділà
І локонам додати треба звиви,
Щоб óбраз твій зробивсь ще більш звабливий,
Чи ще малà із уст моїх хвала?

Та все одно не збити вже мене
Зі шляху, що веде мене в земне,
Дароване мені тобою щастя!
Мені за ним ганятися не слід:
Воно моє за вислугою літ,
Й нікóму скористатись ним не вдасться…



* * *

Не буде розгадана тайна злиття,
Над цим і старатись не варто,
Бо пройде і молодість, пройде й життя,
А ти і не зсунеш зі старту.

Ми привчені губи копилити: «Фу,
Це брудно, і це некрасиво» –
І гонимо в світ за строфою строфу,
А хто від катренів щасливий?

А двійко, зˋєднавши і гỳби, й тілẚ,
Збентежені, дихають часто –
Й крізь тайну довічну до них припливла
Чаруюча формула щастя.



* * *

                      За всё, в чём был и не был виноват.
                                                           Сергей Есенин

Я довго йшов… О, як я довго йшов
До сяючої яхонтом вершини,
Де я, і грішник, й отрок безневинний,
Шукав і віднайшов свою любов!

Був шлях до неї не таким простим,
Як нам фізіологія віщує.
Я йшов, і падав, і лежав в чаду я,
І з голови викурював я дим.

Те все пройшло… Гірський минувся зсув…
Таки дійшов, хоч дещо і підбитий.
Чи може Небо все мені простити?
 У чому був я винний. І не був…

І ВСЕ Ж…
(сонет)

Все ясно тут: ми смертні. Проживеш
Відміряне – і ось вже парні квіти.
Т а м радісно. І вічно т а м … І все ж –
Як хочеться із вами т у т пожити!

Все ясно тут: досягнеш певних меж –
І досить… Для поминок стіл накритий.
Спокійно: неминуче це… І все ж
Як хочеться із вами т у т пожити!

Не скиглю я. Пожив своє. Пожеж
Сердечних мав достоту – нìде й діти.
На плечі тисне вік мені… І все ж
Не проти я із вами ще пожити.

Бо вічність мір не знає часових.
А я щось дивне відчуваю в них.



* * *

Твій віртуальний поцілунок
Мені доставив Інтернет,
А слід його вже гра на струнах
Навколосонячних планет.

Він зігріва студений Космос,
Який до холоднечі звик.
Й не страшно, що не високосним
Наступний також буде рік.

Твій поцілунок віртуальний
Повернеться кінець-кінцем
За повний оберт орбітальний
До мене знов… Але живцем!



* * *

Я нікому не бажаю злого
І одного прагну: аби ти
Мовила мені ласкаве слово –
Часточку своєї чистоти.

Словом цим я буду дорожити,
Як не дорожив іще нічим,
Бо тепер я – ніби небожитель
Без чеснот і видимих причин.



ВИМІР ВЛАСНИЙ
 (сонет)

Закінчується день… За ним і вечір.
Лягло за обрій сонце-оберіг.
Цілую в трансі руки, перса, плечі –
І сукня стрімко падає до ніг.

Без обрисів лишилися всі речі.
Нас тільки двоє. З нами тільки гріх.
Та він такий святий у плині течій,
Що й уявити я цього не міг.

Нас тільки двоє, й нам цього доволі,
Бо радощами стануть наші болі,
Коли в обіймах стиснемо тілà.
Скінчивсь і день, і вечір своєчасно –
Час проліта, та в нас є вимір власний
З міцним запасом кольорів і тла…



* * *

Доброго ранку, моя Попелюшко!
Дай я тобі напророчу на вушко:
Фея тобі відповідно сюжету
Із гарбуза зробить вічну карету.
З принцем ти також досягнеш прогресу –
Станеш не тільки для балу Принцеса.
Будеш носити взуття кришталеве:
Ти ж таки справді уже Королева!
…Й десь непомітно старенький казкар
Теж почуватися буде, мов цар!



* * *

Втомилась, кохана? Ти вже – серед снів…
Сумний Арлекін біля тебе присів.
Шкодà, що у ліжку він не опинився.
Бо він запізнився… Він так запізнився!
Ви з ним не співпали у просторі й часі,
І зустрічі в вас віртуальні й нечасті.
Нечасте у вас спілкування – й нещасне…
Та він Арлекін, в нім надія не гасне
На неба блакить, на волóшковість синю…
Він якось обійме свою господиню!



ДО ЩАСТЯ
 
Твоєї чистої душì
Нехай торкнеться промінь щастя –
І зразу світ навкруг роздасться
До незбагненної межі.

Нехай усі твої флюїди
Від цього щастя затремтять –
І ти відчуєш благодать,
І зникнуть болі та огиди…
Й душа твоя до мене піде
Мене до щастя причащать.



* * *

Не можу тебе розлюбити:
Це вище потенцій моїх…
Розчавлений, гнутий, побитий
Лежу біля царствених ніг.

До тебе я ляжу у ліжко –
І ми не заснемо, бо вдвох
Не можна заснуть анітрішки
В найкращій з можливих тривог.



НА ЗЕМНОМУ ТЛІ
 (сонет)

Яка ж прекрасна ти, моя Царівно,
Під ковдрою твого нічного сну!
Віщуєш ти всевладно та чарівно,
Минувши зиму, сонячну весну!

Ти дихаєш упевнено і рівно,
Прогнавши з сновидінь своїх ману.
І, знаючи красу твою предивну,
Її я аж ніяк не обмину.

Тебе, як вінценосної особи,
Чіпать не сміють капосні мікроби
Чи інша шкода грішної землі.
Пересуватись будеш ти на крилах,
Не розуміючись в дурницях наших милих, –
З красунь красуня на земному тлі.



* * *

О бажання мої незворотні!
Череда незворотніх думок!..
Знов лягаю у ложе самотнє,
Мов роблю у провалля стрибок.

Мені б пестити зараз кохану,
Пити б щастя із пристрасних губ
І, втрачаючи розум до ранку,
Дивний бачити сон наяву б…

Що робити мені із любов'ю?
Не вмістилась вона у мені
Й розтеклася сердечною кров'ю
В заповітні куточки земні…



* * *

Якщо так сильно я тебе люблю
Й нормально жити вже без тебе важко,
Чому так мучусь я, і сам себе же злю,
І п’ю щоденно я цикути чашку?

Тонким став стос мого календаря.
І все сумніш мені встається зрання…
Палахкотить на обрії зоря…
Яка прекрасна!.. І яка ж остання…



* * *

Кохання вразило мене.
Ні старту в нього, ні фіналу…
Невже воно колись мине?
Я б так хотів, щоб не минало…

Мовчати б треба. Та мені
Перед тобою не мовчиться:
Душì моїй кохана сниться
В холодні ночі, в сірі дні.

Мені ж багато і не треба –
Два слова лагідних від тебе.



* * *

Щось трапилось, діво, зі мною:
Я скучив без лайків твоїх.
Ти феєю стала земною,
Я смирно до ніг твоїх ліг…

Я, звісно, дивак дурнуватий,
І, очевидно, давно,
Бо прагну тебе спокушати,
Хоча це мені й не дано…



* * *

Немає в мене витримки ніякої:
Скраєчку біля тебе ледь присів,
Як мимоволі із душі вискакує
Потік гарячих і жагучих слів.

Для побуту слова ці не призначені.
В них важко прагматичний сенс знайти –
Натомість залишаються гарячими,
Бо серцевина в них – це ти… І тільки ти!



У СЯЙВІ ЇЇ ТІАРИ
 (сонет)

Ти можеш дояркою бути,
                     а можеш і бізнес-леді,
У різних людських іпостасях
                     можеш ти хрест свій нести, –
Та жінка лишається жінкою,
                     і, щоб не було трагедій,
Обов’язок чоловіка –
                     жінці допомогти.

Все у житті врівноважено,
                     зціплені дéбет і крéдит,
І, щоб повноцінно жити,
                     натягнуті нервів дроти.
А ми з таємниці жіночої
                     лиш вивчили аз, буки, веді –
А глибше у це надхмар’я
                     нам не дано увійти.

Але так задумано мудро
                     Творцем іще споконвіку,
Що щастя і радість жінки
                     дано берегти чоловіку,
І сила сильної статі
                     спрямована тільки на це.
А інше усе на світі –
                     то лиш аксесуари,
То лиш камінці коштовні
                     у сяйві її тіари,
Що тільки прикрасити можуть
                     і сутність її, і лице.



* * *

Був я, був! Просто ти ще не знала про це.
Серед натовпу ти мене не відрізняла.
Що я доля твоя, ти ще також не знала,
Бо я ще не вдивлявся в твоє дивовижне лице.

Але знаєш тепер ти і в сні, й наяву
І мене, і твою неминучу й пророчену долю.
 Я тобі сумувати тепер вже повік не дозволю,
 Бо з тобою ми разом віднині в життя на плаву…
 
__________________
© Михайло Лєцкін

___________________________________________________
 © Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/