Михайло
ЛЄЦКІН
 

ЯК ДОБРЕ…
(сонет)

Радіти я маю чимало підстав,
Хоча й не веду особливий рахунок…
Як добре, що добру пораду я дав!
Як добре, що добрий зробив подарунок!

Я щиро чинив це, не ради вистав,
Не ради прихильності юнок,
А просто тому, що у серці я мав
Цю радість, немов поцілунок.

Мені вже не зовсім життя по плечу,
Та з Божого дозволу ряст ще топчу –
Почесну червону доріжку…
Радіти я маю чимало причин,
Оскільки ще юним зробив я почин
Приносити радість… Хоч трішки…
 

ВСЬОМУ СВІЙ СТРОК
(сонет)

Великий жовтий лист упав
Із дерева на кущ бузковий.
Знайшов він спокій тимчасовий
Від літніх і нехитрих справ.

Він, пишний, в кольорі заграв,
Планує жити тут чудово,
Знайшовши швидко спільну мову
Із залишком пожовклих трав.

Не знає золотавий лист,
Що гуркіт гроз і вітру свист
Його спотворять невзабарі.
Всьому свій строк і календарик,
У книзі долі свій рядок.
Й для снігу теж наспіє строк…
 

НА МИЛІСТЬ ЕПОСІ
 
Тож здамося епосі на милість
І уважно послухаймо час:
Поруч з нами мобілки з’явились
І відтак переслідують нас.

Чи пірнув ти до шлюбного ліжка,
Чи тебе в туалет занесло,
Чи до чарки схилився ти нишком, –
Всюди чуєш контрольне: «Алло!».

Ось дівчатко крокує й до вуха
Притуля інформатики плід,
Мов з космічного простору слуха
Неземного кохання привіт.

Те, чого ми не бачили досі,
Із казок та із снів ожива…
Тож здамося на милість епосі
Й зачекаймо на більші дива.
 

ТАК НЕПРОСТО…
(сонет)

                       Хорошо умереть молодым…
                                         Микола Некрасов

Що є щасливе? Що є нещасливе?
Хай кожен сам замислиться над цим.
Здається, старість – краща перспектива,
Ніж відійти зі світу молодим.

В роботі бути вік свій без відриву?
Носити все життя приємний грим?
Чи краще мати совість незрадливу?
Замислюсь і не швидко відповім…

В житті ж доводилось ходити й криво
Й ховатися, коли тривожив грім.
Та все ж оралася життєва нива.
Все ж розум був сильнішим за екстрим!

І от переступив за дев’яносто.
Й живу… Все дуже просто… Й так непросто…

 
* * *

Колись від віку чи інфаркту
Насмілюсь я кінці віддать –
То з приводу такого факту
Прошу родину не ридать:

Це ж так природно в нашій вірі –
Земне завершити бутя
Й спокійно відлетіти в вирій,
Звідкіль немає вороття.

…Та поки що буя життя
І відміря по повній мірі –
Й душа у заповітній лірі
Живе ще, чиста, мов дитя!

І ранки ще, росою вмиті,
Переливаються у дні –
І я радію кожній миті
У Всесвіту на світлім дні…
 

* * *

Я, то злітаючи на крилах,
То шкандибаючи ледь-ледь,
Вдивляюсь з літ моїх похилих
В тих, хто забув мене вже геть.

А я ще добре памˋятаю,
Коли, зеленим, молодим,
У щедрім розквіті розмаю
Я сипав компліменти їм,

І що вони моє втручання
Сприймали, як належну дань…
Тепер дивуються, звичайно:
А хто цей лисий бородань?

Йому від нас щось треба ніби?
…Мені? Від вас? Нічóго, ні.
Хіба дурничку: ви могли би
Розгледіти мене в мені?
 

* * *

                   Два ангела на двух велосипедах –
                    Любовь моя и молодость моя.
                                                  Михайло Свєтлов

 Були ми молодί. Були й здорові.
 Нам на шляху гора не попадай!
 І всі стежки тягли нас до любові –
 Вона нас заливала через край.

 Але рокѝ неслись, мов метеори.
 Бувало, й били так, як метеор.
 Й життя вже не таке і неозоре…
 Та і в коханні інколи затор…

 Ходив у черевиках, туфлях, кедах.
 Носив і брюки, й джинси – вуаля!
 …Де ж ангели на двох велосипедах –
 Любов моя і молодість моя?

 Вони вже приміряються до інших,
 Вже з ними намагаються дружѝть.
 А я шукаю забуття у віршах.
 Бо я в запої. Бо без них не жить.
 

ЛЮДЬМИ Ж ЛИШАЄМОСЬ…
 (сонет)

…А вік щедротами своїми
Доводить чітко (молодець!),
Що ми лишаємось такими,
Якими нас зробив Творець:

Не аспидами й не святими,
Не властелинами сердець…
Ні, просто постаєм людьми ми,
Без уповання на вінець.

Наш вік чи з розуму, чи здуру
Зробив смішною процедуру,
Коли зі шкіри лізли ми,
Щоб виглядати якнайкраще.
Та з'ясувалось раптом: нащо?
Людьми ж лишаємось… Людьми!
 

* * *

Коли до віку додається рік,
Який це в тебе викликає крик –
Крик радості, що став ще трохи старшим?
Крик відчаю, що на останнім марші?
А може, і не крик, а ніжний шепіт,
Коли ти у кохання на причепі?
Чи, може, голос твій спокійно скаже:
«Що говорити? Знає все мій гаджет».
І перше… й друге… й пˈятдесяте… й соте…
Залежить все від того, хто ти й що ти.
А головне, від року і до року
Не змінювати напрямку і кроку
І мірять долю – скромну чи велику –
Від щирої душί, а не від віку.
 

* * *

Колись напишеш ти останнього вірша,
Не знаючи, що він уже останній,
Щоденно бо ще має сподівання
На існування завтрашнє
                                            душа.
Як добре, що про цей останній день
Заздалегідь нічóго ми не знаєм
Й милуємось собі липневим гаєм
З пташиною розкішністю пісень.
Під ці пісні тихенько відійти,
Вселенських не порушивши гармоній…
Нехай красивий, юний та сторонній
На зміну прийде й рушить до мети…
Все буде, як раніше, на осонні.
Якимось чином будеш навіть ти.

___________________
© Михайло Лєцкін

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/