Павло
СИМОНЕНКО
 

НАЙКРАЩИЙ ДЕНЬ
 
Сонячне проміння підстеляв я
І лежав горілиць у траві,
Упивавсь медами різнотрав'я
І радів небесній синяві.

В ній, здавалось, янголи витали
(Марево мигтіло в далині!)
А поля тихесенько шептали,
Неземне шептали щось мені.

Я поволі ніби забувався,
Ніби обезтілений ставав
І в ті миті з Богом спілкувався
Тут, у полі, між пахучих трав.

І неначе на незримих крилах
Я літав, як птах, у висоті,
Де на білих сонячних вітрилах
Плив цей день, найкращий у житті!


НЕВЕСЕЛИЙ СОНЕТ
 
Оглядаючись у пам'яті назад,
Мов підводжу мовчки підсумки прожитому...
Щось я засуджу, а чимось дорожитиму
В свій життєвий запізнілий листопад.

Я лаштую нині дням своїм парад,
Бо не знаю, скільки років ще я житиму,
І кому в останні дні свої вершитиму –
Богові, а чи Мамоні маскарад...

Молодість моя бездумною була,
Старість вже не може щось поправити,
Лиш чекать повістки, що пора іти
На заклання замість дикого козла...

Юносте моя, аби ж ти вік жила!
Старосте моя, аби ж ти щось могла!


ПРОСТИ МЕНІ, БОЖЕ!
 
Час нестримно пливе, наче води Дніпра,
І не можна прогаяне знов наверстати...
Що скажу я Творцю, як настане пора
Перед Ним на суді Його праведнім стати?

Довго йшов я до Нього, безцільно блукав,
Де, можливо, ніхто і ніколи не ходить,
Та усе ж підсвідомо стежину шукав,
Що до Істини й Світла з темноти виводить.

Я в невігластві руки не раз умивав,
А й подумать не міг, що втішався у горі,
Що, пригрітий дияволом, я гарцював
Не на білім коні, а на чорній потворі!

І коли я збагнув у своїй голові,
Пробудившись немовби від чаду хмільного,
Що дзвеніли в моїй невгамовній крові
Не литаври, а дев'ять кіл пекла страшного –

Я відрікся від уз егоїзму мого,
Бо відчув, що у Господі маю потребу...
Тож прости мені, Боже, що з серця свого
Я так довго вирубував східці до Тебе!
 
____________________
 © Павло Симоненко

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/