Константин
  ВАСИЛЬЧЕНКО


 * * *

 Эй, канатоходец, воротись!
 Сколько можно бегать по канату,
 Балансируя бесплатно иль за плату,
 На толпу взирая сверху вниз!
 Ненадёжна ржавая струна,
 Хворая усталостью металла.
 Хочешь доказать – ты смелый малый
 И тебе страховка не нужна?

 А толпа, поверь, того и ждёт,
 Что герой с каната навернётся,
 Камнем рухнет вниз – не промахнётся,
 Под аплодисменты завершив полёт.
 Будет, парень, зряшно рисковать
 Ради дифирамбов жёлтой прессы,
 Щедро раздавая политесы
 Тем и этим – могут наподдать…

  Олександр
  ВРУБЛІВСЬКИЙ
 

* * *

Трава скупалася в росі.
Рожеве сонце зашарілось.
Стою по пояс в молоці
Туману білого на милість.

Стрічати день у низині,
Де пташка будить сонне небо,
За щастя сталося мені,
І полетіти далі степом.

Лишивши вибухи війни,
Я стану вісником природи,
Її краси і таїни,
З якої всі ми, люди, родом.

Щоб забувалися страхи,
Що гублять душу чорнотою,
Земля дарує стільки сил
Кущу, що зветься купиною.

У серці віра оживе,
Свічею тонкою зігріта,
Коли надворі новий день
Цвіте світанком серед літа...

  Радислав
  ГУСЛИН
 

 * * *

 Днём не знаешь, что в ночи́ приснится,
 Что навеет беж в заре заката,
 Кем ты будешь: рыбой или птицей,
 Нежностью сестры, любовью брата?

 Или, может быть, тебя кошмары
 Затуманят мукой до рассвета,
 Или глаз её и линий чары
 Сердцу не дадут увидеть света.

 Не дано узнать, что будет сниться,
 Да и наяву ты, словно сонный,
 Мимо – вереницей дни и лица,
 В воздухе то ль песни, то ли стоны.

  Сергей
  ДУНЕВ
 

 РОНДЕЛЬ
 
 Не омрачай печалью взгляда,
 Ещё до края далеко.
 Даётся счастье нелегко,
 Но руки складывать не надо.
 
 Жизнь – для борьбы, а не парада,
 Держи свой статус высоко.
 Не омрачай печалью взгляда,
 Ещё до края далеко.
 
 Минует нас невзгод армада,
 Разгонит тучи ветерком,
 Стоять не будет в горле ком,
 Пребудет на губах услада.
 Не омрачай печалью взгляда.

  Михайло
  ЖАЙВОРОН
 

* * *

Прийдешнє і не снилось мудрецям.
Із пантелику збилися фантасти.
Чи люди ми?
Чи маємо серця?
Чи просто оцифровані баласти?

Історики в істериці кричать
Про істини, заховані у глині.
І тільки час…
Лише безжальний час
Випалює ту глину по клітині.

Айтішний вік девайсів і свобод,
Мов циган сонцем, світом білим крутить.
Виходять гуманоїди в народ,
А там, дивись, – і недалеко в люди.

Нейромережі…
Штучний інтелект
Усюди вже – у подиху, у слові.
Світ віртуальних діток і лелек
Не має ні душі, ані любові.

О, скільки люду в засвіт перейшло –
Святих і грішних…
Праведних і ницих!
Та неба не дісталися чолом,
Лишивши вічну тінь на плащаниці.

І нас вже непомітно не стає,
І ми самі мов тінь чужого коду.
Всесильний ШІ всесвітній розум п’є,
Крадьки стає творцем нового роду.

  Михайло
  ЛЄЦКІН
 

ПЕРШ, НІЖ ЗАХЛЕСНЕ
 
Ти чогось навчився від епохи,
У якій чимало літ живеш?
…Став у людях розбиратись трохи,
І в собі самому, мабуть, теж.

Зрозумів, що розкіш губить душу…
Що аскет – це теж не ідеал…
Що чимало справ ти з місця зрушиш
Перш, ніж захлесне дев'ятий вал…

Втім, ще рано думать про причал.

  Микола
  ЛОЖКО
 

ВИБІР
 
На шальках терезів – вінець рівноваги,
І вибору твого болить одвічна мука:
Тут – рабство та любов, там – воля та розлука,
І хвилі люто б'ють в обидва береги.

А в голові туман, і вислизає суть,
І з нетерплячки час під ребра стука глухо,
А голос звідкілясь в одне шепоче вухо,
Що вибір ось такий лише повинен буть.

А в інше десь за мить іще хтось бубонить,
Нашіптує тобі щось зовсім протилежне.
Не можна, каже, буть таким необережним,
Навчись уже себе від зла оборонить!

Час вибір підганя. А спереду стіна,
Котру ні обійти, ні силою здолати.
І кожен шле добра, немов дитині мати,
І спробуй, розпізнай, де Бог, де Сатана.

Яку ж розраду дать збіговищу дилем?
Де той єдиний шлях, що мусиш ти обрати?..
Довірся сам собі, напхавши в вуха вати,
Або п'ятак підкинь, і годі тих проблем!

Та знай: хоч у які небачені світи
Не прийдеш ти шляхом безпечним та щасливим,
Колись настигне жаль про шлях, що був можливим,
Яким тоді пішов хтось інший, а не ти.

  Игорь
  МАРКЕС
 

* * *

Два века на моём веку,
То спорят, то молчат, то плачут.
Смеясь, монетку наудачу
Щелчком бросают к потолку.

И правит нищенка-судьба
Свой путь, колдобины считая,
Но в небо строки прорастают,
Порой сгорая от стыда.

Два века призрачных надежд,
Любви и росстаней холодных,
Кривых дорог, камней подводных,
Меж взлётов и падений меж.

И всё пытаюсь разгадать
Значенье слов, ещё беззвучных,
И солнца самый первый лучик
Принять, как божью благодать.

Два века на моём веку,
То спорят, то молчат, то плачут…

  Евгений
  ПУГАЧЁВ
 

* * *

Тень просочилась сквозь щель
и поселилась в квартире.
Делит со мною постель,
от скуки бренчит на лире.

Или, бездельем томясь,
молча читает книгу,
где пылает любовная связь,
и коварство плетёт интригу.

Настойчивей день ото дня,
не внемля глаз укоризне,
тень вытесняет меня
из воспоминаний и жизни.

Я сам уже полутень,
людьми позабытая, Богом…
Что же осталось – ступень
последняя за порогом?

  Юра
  РАШКИН


ЭРОС
 
беру, как гриф, в раскрытую ладонь
комок животрепещущего сердца;
и музыка отчаянного скерцо
взлетает в небо с трепетных ладов.

и тянется несмелая рука,
к внезапной страстью
всхолмленным пригоркам:
я пью бредовость губ твоих прогорклых,
и нас уносит тёплая река…

благословенных чувств подъём и спад
нам то реальным кажется, то мнимым:
и нас несёт стремительность стремнины,
и сбрасывает в бездну водопад.

и наступает бесконтрольность рук,
и мрак ума, и безотчётность тела…
ты шепчешь мне, что этого хотела,
а я в ответ безбожно что-то вру.

и плод любви душа твоя таит
как вглубь земли опущенное семя…

…моё остановившееся время,
у изголовья твоего стоит
 

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/