Нині й смерті не боюсь...

Іван Низовий (1942-2011)

МЕНІ ДАВНО НЕ ВСЕ ОДНО

Все ж вірю я:

Хтось виокремить слово

Моє

В гримучім хорі голосів

Бодай лише на хвильку,

Випадково –

Єдине слово.

Скупане в росі,

Єдине слово зболене,

Стражденне

І разом з тим щасливе,

Бо – живе,

Душевно-щире,

Кровно-горлове.

Цього, їй-богу, вистачить на мене!

* * *
Поезія – понад усе,
Коли душа в напрузі.
Поетів істинних пасе
Сам Бог у райськім лузі,
їм під опікою Отця
І лаври, й гонорари...
Погана ж трапиться вівця –
Відлучать від отари.
Вівця відлучена – це я:
Ні пастуха, ні гурту...
Але в душі моїй буя
Потужний струмінь нурту!

* * *
Господи,
Як я люблю Україну свою!
Хочу з любові до неї у ній і померти,
І поховатись у ній,
Щоб ніхто і ніколи
В мене її не відняв,
Не зробив сиротою...

* * *
Перекоти (безмежним) полем
Я був з маленства, –
Вітровій
То яром ніс мене,
То долом,
То навпрошки котив,
То колом
Крутив...
Спасибі ж тобі, доле, –
За український деревій
Я зачепивсь навіки –
Свій!
Найвища честь – загинути в бою
За справді незалежну Україну.
Передчуваю, що загину, – куля в спину,
І не боюсь...
Та жаль свою сім'ю!

* * *
Вже і плакав, і сміявся,
А тепер лишень журюсь.
То хоч смерті ще боявся –
За соломинку хапався, –
Нині й смерті не боюсь...

* * *
Не здивуюсь, їй-богу, нітрохи
(Стільки всього тепер навкруги),
Як повернуться ріки-епохи
У криваві криві береги.
Ми ж – народ – мовчимо, як затяті,
Хтось прокручує плівку назад:
Громадянська, трикляті тридцяті,
Час парадів, блокад, барикад...
Що ж ти, дядьку, – дитинко наївна, –
Шкандибаєш, мов віл, по кругах,
По надії снопах?
Україна –
Не твоя вже: в боргах, на торгах...

* * *
Завершується січень,
А січі й не було, –
Цей січень-потойбічень
(Самій зимі на зло)
То мокрий, то ніякий,
То геть сякий-такий,
На виробничу якість,
Хоч круть, хоч верть, – низький.
Нема зими... Чи й буде, –
Минається вже час:
Суцільно сірий будень
Без снігових прикрас!

***
ТРИПТИХ КОХАННЯ
1.
І треба ж отак негадано,
І треба ж так несподівано:
Кораблик мого захоплення
В очах твої загубивсь!

Куди ж ти поплив, кораблику,
Куди ж ти отак, без компаса,
Без повного віри паруса –
По морю чужих сподівань?!

2.
Любов, як радісна сльоза,
Як ранішня росинка,
Яку троянду колиса,
Допоки не розсипле.

А зійде сонце – і зіп’є:
Ані сліда, ні мітки…
А зайде сонце – й знову є
Роса в долонях квтки!

3.
До мудрих сивин
Буду хлопчиком,
Дивуватимусь зеленому пуп’янкові,
З якого ось зараз
Випурхне квітка.
А з квітки – яблуко викотиться,
А в ньому,
Такому маленькому, –
Така велика спокуса!
1971

***
Круглий сирота свого народу,
був я з дня народження самотній.
Корінь роду не в цілющу воду
вглибився - засох в траві болотній.

Вимерли до пня Великороди,
Низові геть вилягли покосом,
Тож мене, безродного, без згоди
Досі обзивають малоросом.

Недруги всечасно однакові -
Виродки ж усі, гемафродити
Прагнуть козаку-одинакові
Українську пам’ять вкоротити.

Зась, кажу вам, правнуки погані
Прадідів всеславних і великих -
На всеукраїнському Майдані
Вас я не помітив, хохлопиких!

Там були правдиві українці,
Завше монолітні в обороні,
Тож не зміг я всидіти в криївці
В посиніло-білім регіоні.

Світ увесь пізнав нас: хто ми й що ми
І чиї ми діти. І тоді ж я
Притьмом зруйнував своє барліжжя
й вийшов на всі обшири-огроми!

* * *
Пробігає вітер комишами,
Каламутить дзеркало ставка…
Ти вже спиш.
А я з товаришами
Довго ще сиджу на колодках.
І ніхто не знає ще,
Для кого
Пахнуть матіоли під вікном.

Повз твій двір усі мої дороги
В вечори,
Напоєні вином.

***
Ти весела така,
Ти лагідна,
Й поцілунки твої відважні.
Твої губи, неначе ягоди,
Тільки трохи солодші від справжніх.

Ми ідемо, взявшись за руки,
Нам і цвіту, й пісень замало.
Голосуємо проти розлуки,
Проти сліз на тісних вокзалах.

Поэзия