Сергій Дзюба

Дещо про любов справжнього непрофесіонала

Для того, щоб зрозуміти поезію, потрібна тиша. Не раптові, дрібно нарізані кружальця пауз, коли відчуваєш себе затравленим монстриком, готовим однією рукою грати на фортепіано, а іншою – ламати стілець.
Ви знаєте тишу, яка нагадує молитву? Напій з самотності і болю, який у нас називають спокоєм?
Я люблю таку тишу, вірші моєї дружини Тані і мудру поезію молодої Ліни Костенко. Бідні юні поетки 2000-них! Часто вони лише переказують молодість. Але найкрасивіші, найвитонченіші руки її величності Жінки, підставлені для поцілунків усьому світу – вже не кохання і ще не велика поезія. Душа філософа – щира і одночасно недоторкана, як музика.
Я люблю Бога і відчуваю його у переповнених тролейбусах. Тому мало ходжу до храму. Особливо на великі свята. Там суєтно. Він сниться. Я без кінця думаю про Нього. Мені цікаво сперечатися з Ним. Все-таки Він трохи розуміється на драматургії. Ну, й кортить дізнатися про останню мить свого життя! Більше я думаю тільки про Таню.
Так, я люблю кохати. Кажуть, у цьому світі професійно не можна займатися двома речами: коханням і поезією. Отож я – справжній непрофесіонал.
Я навіть Україну люблю – хай їй грець! І Чернігів, де мешкає багато жадібних та заздрісних людей, немає площі Бетховена і вулиці Шопена.
Мабуть, у нинішні смутні часи, часи політичного лицемірства й гіркого запаху громадянської війни, поет повинен не зриватися на фальцет, жити на Землі, проте у Всесвіті. Тільки я не завжди пристаю на це універсальне слово «повинен», бо доволі люблю себе. Ще б пак! У мені – стільки позитиву: я – добрий, більш-менш талановитий і дуже скромний.
Взагалі, я люблю уявляти, як колись ви вигадаєте мене. Це буде нескладно! Вигадаєте, мов ляльку, яка вміла говорити і знала невеличкі почуття – розміром від народження до смерті.
Можливо, ви схочете мати мене напам’ять – як акваріум із рибками золотої ментальності. Раптом я роздмухаю хоч одне ваше бажання чи викинусь зі своєї химерної вежі у ваш правильний світ?
Інколи ви випили б найгіршого вина і лягли в ліжко – не так вже й важливо з ким. Інколи ви відчуваєте себе іржавим авто, самотнім, як Земля напередодні Потопу.
Мабуть, тоді ви трішки позаздрите мені, якого любило й ненавиділо стільки інших. Просто ви подумаєте, що я ніколи не був купою металевого брухту.
Дивно: колись ви неодмінно вигадаєте мене… І це буде неправда.
Сергій Дзюба

Балада про відьму та екстаз
(бувальщина)

Був час, коли усе вже по цимбалах,
І муха позіхала на столі...
Аж раптом в гості пані завітала –
Влетіла у кватирку на мітлі.

Обрала холодильник для посадки,
Дарма що той, мов танк, задеренчав,
І чемно запитала: „Все в порядку?
Ти що – ніколи відьми не стрічав?!”

Я щось заплямкав вражено губами,
Морським вузлом зв’язало язика:
У мене вдома – зовсім гола дама,
Та ще й мітлу тримає у руках!

Вона ж пройшлась граційною ходою:
„Та що з тобою? Чом, герою, зблід?!
У нас, у Львові, кепсько із водою,
Я хочу лиш помитися, як слід...

... Давно яєчня на плиті схолола,
Сусід уже сусідку від любив,
А пані в ванні – дві години – гола!
Все ж добре, що дружина у батьків...

Наразі вийшла – Боже, ледь не плаче,
Мітлу свою від збудження скубе:
„Я мала все – холодну і гарячу,
Я знов відчула жінкою себе!

Та про такого справжнього мужчину
Всім подругам до ранку розповім...”
І я подумав: „Слава Україні!
Ну хоч одній, на диво, догодив.

* * *
Тані
Душа — мов скрипка: пилом припада
І враз страждає на високих нотах.
Ти ще струна — не думай про літа,
Ти закохайся в мене у суботу.

Душа — як рима: все шука слова,
Мандрує від поеми до поеми.
Ти знаєш: благодать — де нас нема.
Немає нас в Парижі і Сан-Ремо…

Ти відпочинь — мов квітку, не зірву.
У мене тільки чуб — від Одіссея.
Так хочеться душі, як божеству,
Щоб хтось молився хоч колись на неї.

* * *
Це сталося. Знов! І без мене відчалив ковчег.
Печально дивилися обрані люди і звірі.
Зі мною прощалися — я спочиватиму в мирі,
Такий незабутній — не Шмуель, не Щек і не чех…

Тут все вже моє — я не вижебрав. Може, проспав —
Цей сонях з-під сонця, повітря — мов ключ від оселі.
І треба надихатись! Потім щось взяти. Зі стелі.
Для тих… Що колись… Ще повернуться — в гріх і до справ.

Їх хтось ще «попросить» з Єгипту чи з раю-Ізра… —
Давитися манною, слати прокльони пророку…
Мене тут лишили — такого-то місяця й року.
Я теж врятувався — від них. Порадію, пора..

* * *
коли в домі немає чого читати
я телефоную бабусі
тепер дзвоню їй у вихідний
20 вересня року здається 1964-го
і нетерпляче запитую чи я вже народився

бабуся не дивується може всевишній
взагалі їй навіть цікаво
хоч вона саме смажить насіння
аж мені пахне

ні я не народився
але чого квапитися
у неділю народжуються
лише язикаті
а їй хочеться щоб мене цвяхи
поважали

мовчимо трохи з бабусею
кожен про своє
у обох серце болить
але мені ліпше бо все ще молодший

дякую бабусю хто б це мене
сьогодні зворушив
а в неї сльози з очей
крап крап
на здоров'я
дитинко

кладу слухавку так наче
з янголом порозмовляв
все-таки добре мати
хоча б одну бабусю

треба б якось і на могилку
навідатися

* * *
Це — просто дощ, а Ти — така красива!
Таку Тебе створив для мене день.
Я знав Тебе, сто років знав до зливи…
Мені б себе не бачити лишень.

Дивлюся, як дитина із колиски,
Немов чернець, який прийшов у храм.
Це — просто дощ. І небо зовсім близько,
Та я йому Твій погляд не віддам.

Так урочисто, ідеально зримо,
Щиріше всіх шедеврів і уяв!
Це — просто дощ із карими очима,
І ні краплинки я не змарнував.

Маленький віршик про чудодійні долоні
Снігуроньки Тетянки
Я до Тебе прийду від віршів,
У долонях зігрію душу,
А все інше сніги допишуть —
Хтось словечко тепер не зрушить.

Тільки б пальчики упізнали —
Так бальзамово, українно…
Хай ця казка з сумним фіналом —
Все одно вона, мов дитина.

Хай ревнують Діди Морози,
І уже Новий рік за тином, —
У солодкій земній знемозі
Раптом серце Твоє зустріну.

* * *
Я пережив себе: відмучився, відпив…
Так тихо поховав — ніхто і не помітив —
Без віршів, копачів, душі лишивши пів…
Та Бог із ним, таким… І Бог зі мною… Квіти —

Оздоби для жінок, наркотики кохань —
Мені, який отам, можливо, ще потрібні,
Мов попіл — голові, як позолота бань,
Алергікам — весна і горобцям — шпаківні.

Нехай собі ростуть! Я ж більше не прийду —
У кожного із нас тепер свої принади:
Хай мріє він про біль у Божому саду,
Я інколи йому позаздрю, наче мати.

* * *
Мій друг Адам іде в універсам,
Пляшчину візьме — і собі, і другу…
І знов згадає, як, о пів на другу,
Він, покохавши, втратив небеса.

Де справді не боліла голова,
Не швендяли примари і поети,
Де він не міг по-людському померти
І не ковтав від розпачу слова.

… Зітхне, закурить «Приму» на десерт,
І так йому болітимуть ті втрати…
А все-таки люблю її, трикляту!
І хтось всміхнеться — ніби чує все.

* * *
зима така маленька мов японка
і ось твій тихий вирок завтра дощ
це так мов хтось поцупив поцілунок
дозволь скохати віхолу одну

адажіо для білого ведмедя
самотнього мов острів науру
бо істина лиш білосніжна жінка
що зникне ще до ранку як токай

та ти мене не слухаєш пробач
ви вже про все домовились з зимою
ти більше не моя північна зірка
а лисеня що спить і хоче в ліс

* * *
мама з татом полетіли на танці
і були такою красивою парою
і кохало їх нескінченне танго
таке глибоке як легені місяця

а потім одразу під ранок пішки
в будинок янголів де я народився
були неділя і всесвіт крику
лиш мама знала то перші вірші

тепер є мами які не танцюють
і ми з тобою всього лиш поети
чомусь я хочу в оте дитинство
давай Тетянко літати на танці

Василеві Слапчуку*
І знову ми прийшли до філософських мес,
Нас віддають землі — солом'яній вдові:
Сьогодні переміг, а завтра — не воскрес…
Де істина — там гріх, як золото в крові.

Нас відшепоче світ іконками з Отцем,
Поставить нам Хрести — мовляв, в останню путь…
А ми, немов живі, все всує про оце:
Нас виклюють вітри чи зорі розберуть?
_____________________________________
* Василь Слапчук – ветеран війни в Афганістані, письменник, науковець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, почесний громадянин Луцька та Волині.

* * *
Коли мене підсмажить впертий час,
Я й там про Неї пам'ять не скалічу.
Кохаєм ми. А хто кохає нас?
Старію. Лиш бальзаківський Бердичів

Перетинає сни, як напівбог,
Дарує кляштор босих кармелітів…
Так мало часу для кохання вдвох,
Що варто цим займатися щомиті.

* * *
Всі мрії жінок про свободу —
Нестримні, як води Гольфстріму.
Жінки потерпають від вроди —
Вночі. Мов Христос. Невловимо.

І будуть нескінчені страти —
Невинні, як зміна білизни…
Жінки приросли до пілатів.
Пілати — це ніби Вітчизна.

* * *
Він нас побачив. Всіх.
Таких земних. Зелених.
А може, це — не він…
А просто — Новий рік…

Один чарівний сніг
Спіймав Тебе для мене,
І геніально зміг
Мовчати сніговик.

* * *
Таке недоторкане небо
Тут тіні своєї боїться,
В кватирку шепоче, дивне,
Що Ти ще народиш бога.

Я сплю. Мені добре спиться,
Коли Ти заходиш в мене.
А місто живе, як востаннє.
І п'є нашу кров. Потроху.

Десь ранок чекає біло…
А хто там іконно на шибках?!
Я стільки про Тебе знаю,
Що, мабуть, не знаю нічого.

Чернігову
Боляче думати, падає осінь на брук,
і перехожі — неначе сліпі кошенята.
Спи, моє місто, надійний мій ворог і друг,—
нас іще довго одними сльозами вмивати-

муть дні з помаранчевим ликом Отця.
І до нестерпних судом ми хотітимем жити.
Є ж у нас жінка — розумна й розкішна, як ця,
що на іконах. Ні, краща. Вже грішна… Скажи, ти,

стареньке моє, місто зморщок і втрат,
як невинно забудеш хрип свого пілігрима…
Пада осінь — і так боляче думає кат!
Спи спокійно, мій брате, — до останньої рими.

Чернігівцям
Це принадне життя — воно робить зі мною, що хоче.
Тут, у вашому місті, з ароматами хитрих спокус, —
Мов не буде Того, хто враз виклює душу, і очі
Не похмеляться ранком, закопані в пам'ять чиюсь.

Мур між вами і мною — не знаю, коли він постане.
Я цей день не кляну. Сни бувають жахкіші від страт.
Є сьогодні ще місто, де можна отримувать рани.
Ненаписані вірші, вареники з вишнями, сад

Ваших різних очей, магнетизми облич, рухи слів.
І незрима присутність якоїсь чарівної суті.
Тут, у дивному місті, жебрак ще пожити просив.
І підходили гості — такі дорогі й призабуті…

* * *
Мене пофарбували
в інший колір
і я тепер почуваюсь,
мов покритка,
яка нічим не завинила,
але мусить соромитися
всього, що сталося.

Проте тому,
хто зможе любити
мене і такою,
я віддаватимуся
ще з більшою пристрастю
та насолодою, бо справді
кохатиму кожного з вас:

Мов єдиного та
неповторного, досі
незайманого, а тому
сповненого глибокої
і чарівної таємниці.
Я щоразу зваблюватиму вас,
як жадана дівчина!

Я ставатиму вами,
і в усіх мандрах
ви матимете дещицю
моєї душі.
Я молитимуся за вас,
мов черниця, аж доки
одного дня

Відчую, як ви знову
торкаєтеся мого
пружного і невгамовного
тіла. Ми завжди будемо
разом! А зараз тримайте
свої валізи та вирушайте
в наше майбутнє.

І пам’ятайте:
що б не трапилося,
які б колії та перони
не були між нами,
ви — найкращі!
Це кажу я, ваша
станція «Чернігів».

* * *
Ми — діти голодних вовків,
Нам хочеться крові істин.
Нас знайдуть Його хробаки —
Ретельні такі ате-їсти.

* * *
Ейфелева вежа Твоєї гордості
все-таки дозволить приземлитись
самотньому
листку-літачку.
А там я сховався!

* * *
Крихітному сніговичку
сниться зимно
молоко жінки.

Сон
І був я поетом,
І жив тисячу років…
А потім — все минулося:

Тільки відбитки Твоїх ніг
На піску.

* * *
У липні наших літ ми — наче ясновидці,
Які про себе все дізнались до рубця.
Коли по горло — світ. І спогадів — по вінця.
І хочеться знайти не манну, а Отця.

В старому місті лип спокійно, як в Багдаді.
Не плавиться Десна від розімлілих тіл.
Знов змиємо гріхи. І жебраки нам раді.
І істини, мов грип, рознесемо довкіл.

У липні наших літ ще закороткі ночі,
І біла заздрість лип — столітніх, ще п'янких.
Є дещо до зими. Хтось нас іще не хоче.
Повіримо в свій міт, як у прийдешній сніг.

* * *
Не питай чи кохаю — доторкнись до моєї долоні:
Вона тепла, як море, що нас обіймає у липні.
А слова — це для вічних: для тих, кого більше не буде.
Я ще зовсім не вмію майструвати некрополі слів.

Не питай чи кохаю — хай насниться Тобі наше море:
Воно справжнє, як мрія, і звабливе від хвилювань.
А слова — тільки птахи: так легко їх можна спіймати
В чорно-білий пейзаж, заґратований терпким «прощай».

Не питай чи кохаю — ми ще навіть не вийшли із моря:
Ці кумедні медузи щиріші за саги про світ.
А слова — може, є: наче папороть, що на Купала
Озивається цвітом, якого ніхто не знайшов.

Чекання
Не випав сніг — щасливий, ніби мить.
Мені не стало легше від бронхіту.
І Моцарт у кімнаті не звучить —
Такий п'янкий, як жінка незужита.

Як Ти, що ще з роботи не прийшла,
Не сіла тихо на краєчок ліжка,
Не плакала і не горнулась трішки
До іншого далекого тепла.

І я, такий нескараний, лихий,
Не свідок, а Пілат тієї муки,
Одержу не смолу, а борщ смачний,
І поцілую не вуста, а руки.

* * *
Скінчився день,
скінчився рік,
ти починаєшся:
вже не цілована,
ще не цілована —
тілом білим
і білим віршем.

Я знову вірю,
що то початок:
одразу начисто —
і без чернетки…
мов вогник свічки,
тремтять секунди,
а десь над ними
тремтять уста.

* * *
На віях — осінь, в косах — перший сніг,
А очі прагнуть молодого літа…
Хотіти — гріх, і не любити — гріх,
І гріх любити неталановито!

Пречиста осінь, твій опальний друг
Цю старість приміряє лицемірно…
Одна метагалактика покірна:
Космічний біль і безкінечний круг.

* * *
Ми познайомились
на обшарпаній кухні
у студентському гуртожитку,
але, здається, я завжди
знав Тебе у храмі.

Я не розумію молитви
і хрещусь, мов блаженний,
бо дивлюсь на Ісуса
і бачу Твоє обличчя.

Ви разюче схожі!
Хто ти?
Невже все життя
я буду нести хрест
цієї страшної і захоплюючої
таємниці?

Покохавши Тебе,
я прийшов до Нього,
але кого з вас я маю тепер
любити більше?!

* * *
Упали листья на дорогу,
Они упали, им легко...
Татьяна Гнедаш
Колись я напишу
останнього вірша
і не доживу
до старості:
впаду собі на дорогу
осіннім листям
і мені буде легко.

Не хвилюйся.
Я все одно прийду
на побачення з Тобою,

зваблений
тоненькою свічкою
у храмі…

Двійники
Я бачив нас обох: її, на тебе схожу,
І нібито мене — лиш через десять літ.
Мов хтось наворожив чи зараз тут ворожить,
Що наші двійники з'являються на світ.

Їм чорне кошеня дорогу перебігло.
І звідкіля воно на пляжі узялось?
І жінка та була така засмагло стигла!
Я бачив: він кохав — її, а не когось.

У нього сивини було, здається, більше.
І болю — у очах, і старості — в ході.
Він, мабуть, теж вночі присвячував їй вірші:
Ні зрадити не міг, ні втратити в житті.

Я бачив їх обох — щось підійти манило:
Кудись за горизонт лиш зазирнуть тихцем.
Поглянула в мій бік —на хмару білу-білу,
Що мусила тепер нас розлучить дощем.

* * *
Наше життя — боротьба з срібняками:
Тридцять… Ще тридцять… — на кожному кроці…
Хто я між вами? Хто ви між нами?
Знову піщинка кулею в оці!

Тут продаються пілати й месії:
І не горгонам — месіям й пілатам…
Я не впізнав вас, діво Маріє,
Будете, діво Маріє, багаті!

Знаю, що виживу, певно, що мушу:
Скільки нас винних отут — без провини…
Хто там по душу? Знову — по душу?
Я не ділю цей товар на частини!

* * *
Дивно мені:
намалював сонце,
а воно гріє.

* * *
Тяжко мені:
падають зірки,
а бажання закінчилися.

* * *
Добре мені:
красиво цвіте портулак
на моїй могилі.

* * *
Життя — нетривке, лиш частинка мене,
А сни мої — вічні й розкуті.
Сміливець, який в них колись упірне,
Нічого, однак, про життя не збагне, —
Він дійде до іншої суті.

А я собі маю на сіль та на хліб,
І жінку — для буднів і свята,
Іконку — для Того, хто в мізках захрип,
Кривавих легенів довершений німб,
І вірші, яких небагато.

Ще проситься голос, ще кличе біду
Ця думка тілесна, а ноги –
Святі мої ноги пекельно гудуть,
І так неважливо, коли я піду, —
Я завжди готовий в дорогу.