Олена Швець-Васіна
Дніпропетровськ


З циклу «ЩЕ ГОРИТЬ МОЯ СВІЧА»
Олесі Мудрак

1. НОВІТНІ СПОЛОХИ

Ніч в лютому. Нуль градусів.
Але так холодно надворі,
так слизько, боязко біля засніженої клумби,
де поховались до Весни
коріння квітів й будяків,
а зараз височіє до часів незнаних
ялинка новорічна – завжди зелена,
горда і духмяна.
На віттях – іграшки блискучі,
але такі важкі на вигляд,
мов кисті рук, що стиснуті в кулак
в човні недолі –
і тягнуть хвойні весла до землі. Ще й зверху –
снігова пороша, а то й метелиця з морозом.
Поглянеш на ялинку – веселий витвір
незбагненного митця.
Але, коли придивишся пильніше, щось в оці мерехтить,
немов метелик крильцями лоскоче
(і сніжно-боляче чомусь).
Неподалік – сліпуче сяйво щойно створеної
вивіски із гаслом:
«Ідіть, штовхніть незнані двері,
які відкриті наче будь-кому,
але очікують найважливішого Нового Гостя,
найсправжнього, який оцінить
якість і різноманітність
запропонованих дарів, і спілкування спів,
і музику міжряддя».
...По льоду крокували перехожі – повз ялинку,
повз час і простір,
повз хату з чудернацькими дарами,
повз гасло дивне – усі додому поспішали.
І тільки лапи-гілки новорічної ялинки,
що в колі виросла рослин чужинних,
тягнулись до дверей самотніх,
щоб доторкнутись, хоча б постукати у них
і віддзеркалити осяйними вогнями
проміння вивіски-корони
над незвичайними дверима,
і довго-довго пам’ятати ті сплески
сполохів новітніх...
...Усе живе – і зле, і добре – Весну чекало.
Вже скоро, скоро сонце і тепло наповнять
великі келихи надії прозорим і гарячим сяйвом!
(Та тільки зараз боляче чомусь...)


2. НІЧ І ДЕНЬ

Розкішна Ніч космічної півкулі
повз вечір і світанок
стоязикими пальцями
сонних сутінок,
хижого мороку,
загадкової темряви
обіймала День.
День у одвічнім сумніві
Нічному сну пручався:
– Ні, так не можна, Ніч!
– Ми є вільні.
– Чи будемо?..
Ніч – дотиком – до потаємних місць
долин, печер, чагарників...
торкалася і дмухала
повітрям терпким в обличчя Денне,
лоскотала
підніжжя і вершини гір.
– Ніч-ніченька, чи маємо ми право?..
Наш час і простір проти нас
і, навіть, Сонце, яке
міняє нас місцями кожної доби!
– То ж наша доба!
– То мить, що в вічність відійде,
залишивши нам спогади
з полинним присмаком сумління...
...Оман, облуда і спокуса
ховалися у соромі Ночі,
День відмивав гріхи
прозорими сльозами на очах ікон:
– Хоча то сльози надміру Душі,
волога незапитуваної живої суті,
покаємось!
– Хіба ми винні, День? Вільні ми –
ось наше каяття:
“Ми нерозлучні, невід’ємні –
День і Ніч, найкращі в світі, гармонійні.
Світанки, сутінки, і темрява, і морок –
то наші діти”
– О Боже, милуй і прости!
...День сумував за Ніччю у безсонні,
шукав, чекав відлуння
крапельок-зірок Нічного неба.
Ніч тамувала спрагу в пориваннях
духмяних сплесків
спогадів і мрій повітря Всесвіту
–Чекай завжди!..
–Чекаю...


3. НЕМОЖЛИВА КАЗКА

У деякому раї, у деякій державі
Жили-були «боги» – і праві, і неправі,
Примарні і живі, добродії і злі.
Така ж була і паства – їх піддані-раби:
Мутанти перевтілень всілякої доби –
І власники ілюзій, і злата королі,
Митці і науковці, торговці, технарі,
Службовці й вільнодумці – і гальма, й рушії
(І мазуни планиди – нові багатії,
І найбідніші верства багатої Землі).
У цій можливій казці всі ролі – сенс життя
(Ти гратимеш принцесу, а королеву – я).
По праву, по закону вся королівська рать
І солодко поїсти, і спати, і гулять –
Все може… Лише мріяти
всі інші можуть всмак,
Бо раб і на свободі – все ж раб і неборак!
Закони ті ліпили міністри і король,
І кожен намагався зіграти Власну роль.
Якби ж (цілком за класиком)
ви знали, паничі!..
І темні окуляри знімали хоч вночі:
Бач – в кожного при владі зяє отвір там,
Де у чесного люду є серце – Божий храм,
Воно неначе пташка зі скутими крильми…
…Чи гратимеш принцесу?! Я королеву – ні!


4. ТРАВНЕВІ ПРАГНЕННЯ

Мовчи, травневий грім, мовчи.
Пух тополиний у руці
лоскоче цятки нервів. Дух,
духмяним димом – в зір і слух!
Щоб смак самотнього вогню
вже не гірчив, й мене одну –
одну-однісіньку – в імлі
шукали Віри кораблі.
Щоб лісу і степів розлад
в стрункий перетворився ряд
упорядкованих гаїв
рослин улюблених моїх –
тополь, смерек, дубів і верб,
над ними – піднебесний герб
Свободи Духу. Щоб Єство
не святкувало торжество,
й зелені брості пра-дерев
вказали Вірний Шлях. Але!
Щоб надто пізно не було –
Душею стримати Єство...


5. ПОЛЮВАННЯ

Самотній і сліпучий,
Розхристано-болючий,
Жаданий, жадібно-жаданий,
Доступний начебто. Мов п’яний
Блукає по стежинках грішних –
Шукає захисту. Та нишком
Звучанням сонячного скерцо
Торкається то рук, то серця…
–Лови! Зірви із піднебесся!
– Сховай у пальцях-перехрестях!

…Та не діждетесь, щоб промінчик
Так і зостався в схованці-руці!


6. РОСА НАПІВЗУСТРІЧІ

Пробачте, друже, за спокусу
Пізнати невідомий світ,
Де відчайдушність без покути
Штовхає то у піч, то в сніг.

Пробачте, друже, за бажання
Цілунків грішних уночі,
За вічне їхнє покарання
У тій же сніговій печі.

Пробачте за можливість стрічі
І неможливість все збагнуть,
За в'язку у спіральну вічність
Чуттів, де скривлений сургуч

На серці юнім, паперовім
Частками падає у суть.
ЛЮБОВ’Ю сповнені алькови.
Пробачте за можливість болю
І неможливість все збагнуть.


6. ЩЕ ГОРИТЬ МОЯ СВІЧА…

По той бік неба – я, по східній – Ви…
Але, що не миттєвість – знову спалах…
Втопитись в часі чи в емоцій вир,
Які квітнева ніч порозкидала?..
О.Кардум

Частка серця спорожніла:
Наче сильні мали крила
Й відлетіли згустки крові –
Зчервонили світ зірковий…

Збудник даної хвороби –
Надмір-вир – зриває пломби,
Час-вампір знов смокче миті
І розкуті, і прикриті.

Схід – це сходження чи захід?!
(Парадокс словесний – плаха:
Змах надії чи меча?..)

Ще не вечір, порожнеча,
Ще не вечір, ще не вечір,
Ще горить моя свіча…


Из цикла «ВЕЧНЫЕ ИСТИНЫ»

БОЛЕН ЛЮБИМЫЙ, БОЛЕН…

Болен любимый, болен
(Телом, но не душою!)…
Снятся мне степи, штольни,
Дальше – дубы стеною.

Сердце даёт подсказку:
Ветер, засыпь зев штолен!
Лес, расступись, как в сказке!..
Дух с телом – в карамболе*.

Болен любимый, болен…
Стану, подобно маме,
Доктором поневоле –
Жар соберу руками.

…Нынешний день отмолен.
Завтрашний день – отмолим!

_____________
* здесь – столкновение, скандал



ВЕЧНЫЕ ИСТИНЫ

1

Вся наша жизнь – цепочка испытаний,
В мгновенье жизни –
твой молниеносный выбор.
Но самый главный – выбор самого себя.

А результаты – метки осознаний:
Дорога к храму или же дорога к дыбе?..
Себя лелеять или не щадить любя?..


2

Когда всё плохо (мир жесток,
И сердце стонет от проблем),
То глупо спрашивать «За что?»,
А правильный вопрос – «Зачем?»
Бог не наказывает нас –
Учиться позволяет нам.
Любое испытанье – шанс,
Шанс осознать значенье драм.


3

Пусть дождь и слякоть, ты не кисни!
Пусть мрак – межзвёздный иль земной.
Пусть не успеешь в ЭТОЙ жизни,
Но всё догонишь в жизни ТОЙ!

А в Главной Книге всех времён – завет:
Пока в тебе есть Вера – смерти НЕТ!

КРЫМСКИЕ ЗАРИСОВКИ
(триптих)

1

Волнующий Крым. Нереальность пейзажа:
Небесных страстей и свободы разгул.
Там – моря равнина, там – горы,
здесь – пляжи,
А на горизонте – миражный Стамбул.

С прибоем играются чайки-тараны,
Ведут за рыбёшку морские «бои».
С опаской (воруют!) сквозь блеск целлофана
Кочан кукурузы клюют воробьи.

А море, а море! Трёхцветное сразу!
Топаз с белопенной фатой. Лазурин!
Бежать по волнам в палантине из стразов
Манят бригантины и катер «Дельфин».

А на берегу, за чертой парапета, –
Магнолии, пальмы, миндаль, кипарис;
Галдёж отдыхающих ярко одетых,
И эхо морское тональных реприз.

Вот крымские ели, взбодрясь на минутку,
В ветвях свечи-шишки держа и скрипя,
Поддёрнули хвойные «бальные юбки»
И замерли снова в кокетливых «па».


2

Штормит, воет гневное море. ПлохИ,
Как видно, дела.
И галька сечёт по ногам за грехи,
Жжёт солнце тела.

Смеётся лукаво куриный божок –
Попробуй, найди!
Русалка трубит нам в ракушку-рожок:
«Счастливо в пути!»

Как лодка, плывёт мимо вилл и кафе
Электромобиль.
Томит ностальгия по новой строфе,
В душе – горний штиль.

3

Приглажены морем, блестят самоцветы –
Обломки давнишних подводных империй.
Шагают бесстрашно по ним и поэты,
И люд приземлённый – то мы, гулливеры.

А волны всё ближе, а волны всё круче,
Нас тянут в глубины подводные путы.
Стихия бесстрастна, стихия могуча,
Кого там смывает? – да нас, лилипутов.

Зато обуздать лежаки – мы способны:
На пляжах – «иксами» – одни «имяреки».
Смелее, на водный простор – и – свободны!
Не рыбы, не птицы – а мы, человеки!