Лариса Журенкова


Гойдались ввечері прочахлі
Предвіковічні зорі на дротах.
А яблука дощами пахли,
Лишалися медами на губах.

П'янила ніжна матіола
І лоскотала стежечку в саду.
Я потім стежку ту шукала -
Та не знайшла й, напевно, не знайду...

Бо юність не вернуть ніколи...
Але у споминах чи, може, в снах
Відчую запах матіоли
І присмак меду на терпких губах...

НЕМА ВЖЕ РАДІСНОГО РАЮ

Де розлились озер пастелі,
На горах і просторах степових
Розсипались дзвінкі оселі
Співучих прадідів моїх.

Були, як писаночки, скрині,
Божниці в білих рушниках.
Між вікнами пучки калини
Зоріли в чепурних хатах.

І двері тільки причиняли:
В господах не було замків.
А подорожнього вітали
І клали хліб й до нього сіль.

В лісах водилася звірина,
Кишіла риба у річках.
Лились меди, росла малина,
Пташня гніздилася в садах.

Жила, Вкраїно, ти у мирі
З землею, небом і собою.
Рідненька, де ж ти оступилась,
Чому нема тобі спокою?

Нема вже радісного раю.
"Не ті часи", - зітхнеш на мить.
Куди поділось все - не знаю.
Лиш серце тоскно так болить...

БУВ ДЕНЬ ПРОНИЗЛИВО-ОСІННІЙ

Був день пронизливо-осінній,
Спивала осінь всі мирські гріхи.
В холодну нічку горобину
Зійшлися наші стомлені шляхи.

В очах таїлось стільки болю,
Несказаних і вистражданих слів,
Здавалось, трішки - і дозволим
Сказати все, що кожен не зумів.

У темряві палали свічі,
Вогонь в каміні тихо догорав.
А слово те, найголовніше,
Ніхто за вечір так і не сказав...

ХМАРИ МОГО ДИТИНСТВА

Памятаєш: в дитинстві дивились на хмари -
То овечок біленьких гнав милий вівчарик.
І були у хмаринок заняття нехитрі:
Скубти трави-мурави в небесній блакиті.

Як поглянеш, бувало, із іншого боку -
Вгрузнуть очі в пустелю небесну, широку.
Сиві хмарки - верблюдів стрімкі каравани -
В даль бредуть з бедуїнами в синім тумані.

А коли небеса люди чимось гнівили,
Сірі коні іржали, металися гриви.
Били пружно копитами, іскри кресали,
Дощенята й дощі угорі випасали...

Голос рідної хати нас звав до вечері,
Ніч за нами тихенько заходила в двері.
Вона спати мостилась в кутку на ослоні.
А нам снилися вівці, верблюди і коні...

ЗАПЛАЧЕ В СУТІНКАХ ОРГАН

Заплаче в сутінках орган.
Відчувши всередині безлад,
Зітхне, закутавшись в туман,
Душа й від холоду замерзне.

А вранці музика дощу
Справлятиме скупі обжинки.
Я біль свій, сум свій відпущу -
Почну із чистої сторінки.

ДЕ ЖИВЕ ДУХ МОЇХ ПРЕДКІВ

Зове мене знову мережка-стежина,
Де дух мох предків у отчому домі
На черені гріє і пОперек, й спину,
Й мугика пісні, так до болю знайомі.

Це він прикрашає намистом з цибульки
І стіни у сінях, й простору комору.
На пальцях рахує роки, що зозулька
Весною кує на калині знадвору.

Коли ж у господі нікого немає,
Повісить рушник на стареньку іконку,
В сундук зазирне, чи не зникли, буває,
Листи дідусеві й з війни похоронка.

А потім. вдоволений, витягне з печі
Смачненький борщик і умлілу вже кашу,
Всміхнеться у вуса статечний дух предків
Й помолиться тихо собі "Отченашу"...

Веде мене знову стежинка-мережка
До вгрузлої в землю старої хатини,
Де владний господар - це дух моїх предків.
Він ще не помер, а живе і донині!

ТАМ, ДЕ КОХАЮТЬСЯ ЖОРЖИНИ

ам, де кохаються жоржини
В зеленім чарівливім літі,
А вітер пестить кущ калини
І ворохобить маки в житі,

Любов згубили - ніжну скрипку.
Вона нагадує дитину,
Іще малесеньку, в сповитку,
Що скімлить й плаче без упину.

А двоє, ніби ті чужинці,
Толочуть звіробій і м'яту,
Шукають щастя поодинці,
Тому й не можуть відшукати...

ТОРКНЕТЬСЯ ЯНГОЛ СКРИПКИ І СМИЧКА

Учора "я" і "ти" - то була пара,
Осколками сьогодні стало "ми"...
А що, як ми забудемо про чвари
І станемо, як і повинно буть, людьми?

У зболених зіницях враз побачим
Чи то себе, чи схожих чимсь на нас...
Ми подумки за втраченим заплачем,
Зрадіємо, що ще лишився час...

Як після сповіді, прийде полегкість -
Потягнеться до прощення рука.
А в небесах далеко десь, далеко
Торкнеться янгол скрипки і смичка...

ДОЩЕНЯТКО

Пускає бульки в мокрім листі
Це немовлятко-дощик у саду.
В духмяній листяній колисці
Частенько чується з кущів "агу".

Дрімаючи в травичці, їжаки
Вколисують колючих онучат.
Гойдають тихо мами-слимаки
У гамаці маленьких слимачат.

Поснули в гніздах пташенята -
Зморило і пташок о цій порі.
Не дощ - маленьке дощенятко
Заплуталось в лапатій кропиві.

НЕ ЗАБУВАЙ, МОЯ ДИТИНКО

Не забувай, моя дитинко,
Гніздо горобчика у стрісі.
Біля біленької хатинки
Зозульку на старім горісі.

Вербову лагідну колиску -
Кінці й начала в ній зімкнулись.
КупІль із м'яти та любистку,
Щоб люди радісно горнулись.

Не забувай, моя рідненька,
Людей, що душу закалили,
Стежину, по якій раненько
Біленькі ніженьки ходили.

Ти пам'ятай, моя перлинко,
І татуся, і рідну неньку.
Не забувай, моя дитинко,
Співучу мову соловейка!

ВЕСНА

Доріжки, лавки, паркові альтанки -
Усе здається не таким, як вчора.
В прочинені віконця і фіранки
Влітають згуки із старого двору.

Поринув у пташине суголосся
І мружиться на сонці кіт-муркіт.
Заплуталась весна в моїм волоссі
І дзвоном срібним солодко тремтить.

Іще попереду бджолині каруселі,
Іще мурашки не будують дім,
Та я вже п'ю повітряні коктейлі,
Що струменять по жилочкам моїм.

БАБУСИНІ РУКИ

Ці руки плекали дерева в садку,
В городі картоплю, квасольку саджали.
Долівку вбирали в чебрець, осоку,
Іконки на стінах любовно квітчали.

Був мир - то плели із ромашок вінки,
В війну автомат і гвинтівку тримали.
У вільну хвилинку книжок сторінки
В землянці при свічці натхненно гортали.

Кроїли кофтину, пальто, сарафан,
Хрестили ви на ніч дітей і онуків.
Доїли козу, будували паркан,
Бабусі моєї всевміючі руки...

А потім вас склала бабуся моя:
Напевно, роботи уже не лишилось...
І тихо пішли з господинею в край,
Де сонце за обрій тихцем закотилось.

БЕЗЗУБЕ СОНЦЕ

Старенька бабця, зовсім без зубів,
На приміськім задимленім вокзалі
Годує білих-білих голубів,
Розкришує хлібець черствий подалі.

Мелькають ноги в теплих чобітках,
Крізь неї дивляться байдужі очі.
Щоб кинути старій який мідяк,
Не так багато знайдеться охочих...

Дарує крихтами своє добро
Бабуся, примостившись на картонці.
А сніг сідає на хустину і чоло -
Всміхається пташкам беззубе сонце.

МІЖ ЛІТОМ І ОСІННЮ

Ми вже чужі... Кінчалось літо...
Вокзал... Перон... І ти стоїш...
Уста іще теплом зігріті -
Вже сум на роздоріжжі тиш...

Мій потяг рушив... Стало тоскно...
Сльота, куди не подивись...
Запахла яблуками осінь.
Немов на Спаса... Не спастись...

КОЛЯДУЮТЬ МАЛЬВИ БІЛЯ ХАТИ

Похилившись на старенький тин,
В яблуневих вітах чахне хата.
Тут були колись повітка й млин,
А тепер в садку чужі курчата...

На стіні статечні образки,
Пахне хата хлібом і медами.
На столі духмяні пиріжки
Рушником прикриті вишиваним.

Щасно й тепло в хаті цій,
Тільки журно зовсім бабі й діду,
А думок в стареньких цілий рій:
Чом онуки на село не їдуть...

"Ой, давненько... На Різдво якраз
Приїжджали любі онучата..."
В хуртовині білих-білих айстр
Колядують мальви біля хати...


В КРАЮ, ДЕ БУЛЬКАЄ В ТАЗКУ ВАРЕННЯ


Як гамірно і весело в садку!
Даремно бабця підобідать кличе:
Там варить джміль в яскравім фартушку
Варення із духмяних полуничок.

Сіренький котик казочку пряде
І змотує слова в м'який клубочок.
Дідусь старенький кізоньку веде
Водиці спити і скубнуть листочок.

Тупу-тупу кумедний їжачок -
Пузце травичка молода лоскоче.
У кропиві ховається вовчок
І Ряба над яєчком журно квокче.

У ластовинні, юно-молоде,
Все зіткане з уяви і натхнення,
Дитинство стежкою зі мною йде
У край, де булькає в тазку варення.