Вийшла з друку перша книга віршів Анатолія Малиновського « На обрії років».Народився в Дніпродзержинську 1936 року в родині росіянина Малиновського В`ячеслава Миколайовича та українки, Ганни Лук`янівни. Після закінчення в 1959 році Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту працював інженером-проектувальником в Дніпродзержинському філіалі ДІАП ( нині УкрДІАП ), відвідував зібрання міських літераторів в літературному об`єднанні імені О. Коваленка, керівником якого був тоді Леонід Стоянов, і засідання міської літературної студії « Факел » під керівництвом Володимира Сіренка. Вірші друкувались в міських газетах. Вірш « Бояничі », надрукований в журналі « Україна »,став піснею, давши назву вокально-інструментальному ансамблю міста Жашкова.

Анатолій Малиновський « На обрії років»

БОЯНИЧІ

Очі у нас молоді, весняні,
Душі нев`янучі.
Ми з діда-прадіда піснярі.
Так, ми бояничі.
Тисяча літ нам. Ой, сиві роки!
В глиб їх поглянемо –
Щедро в народі пустило ростки
Древо боянове.
Вдача боянова в нас, і тому
Пісню шануємо.
Родиться тільки дитя, і йому
Пісню даруємо.
Діти зростають, а з ними пісні
Мужні, як істина.
І зустрічаються навесні
Пісня із піснею.

Знову народження – знову пісні.
Нам не боятися,
Що в українській дзвінкій стороні
Зникнуть бояничі.

СЛОВО ВІЛЬГЕЛЬМА ФРАНЦА
ГАБСБУРГА-ЛОТРІНГЕНА
ДО УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

До зброї! До зброї стрільці!
І рідну країну спасайте.
Повстаньте, як вірні козацькі сини.
Героями в хату вертайте!

Василь Вишиваний

Ти не знаєш, що ти українець?
Ти говориш, що ти посполитий?
Вийди з строю! Позбувсь я чужинців,
А з тобою, що маю робити?

Хтось вважає мене італійцем,
Хтось – австрійцем – по крові. А серцем
Я до вас прикипів, українців,
Певно, саме тому, що ерцгерцог.

Це не примха химерного принца.
В селах ваших, лісах, полонинах
Сорок днів я життям українця
Жив уповні, як проста людина.

Працьовиті, співучі, гостинні,
Різнитесь добротою від інших.
Я люблю вас! Ми, Габсбурги, винні,
Що в імперії ви найбідніші.
Тож ношу жовто-синю нашивку
І вишиванку цю недаремно.
Я в австрійському війську служивий
України, свідомий і ревний.

Українцям по крові тим паче
Патріотами бути повинно.
Зрозумів? Стань до строю, вояче!
Жде в неволі тебе Україна.
УКРАЇНІ
Затиснену імперіями, били
Тебе і шматували на частки.
Тепер вони вважають, що зліпили
Тебе, віддавши нам свої шматки.

Так хто ми, українці? Малороси?
Чи в звиклій меншовартості хохли,
Що, ставши незалежними, ще й досі
Поміж собою згоди не дійшли?

Ми вміли воювати, але мало
Для себе, а все більше для других.
Бувало і таке, що воювали
Межи собою в арміях чужих.

Повставши, часом марно прикликали
Татар на поміч, шведів, а свої
В ворожім війську власними руками
Губили мужні наміри твої.
Тепер ти здобула державність. Отже,
Тобі Господь у цьому допоміг.
Він, знищивши імперію безбожну,
Тебе стезею вольною повів,
Щоб гідною була нової долі,
Щоб нам не в міжусобній боротьбі,
А в злагоді, позбавившись неволі,
Позбутися свідомості рабів.
ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬКУ
Тобі, моїй малій вітчизні,
Мій рідний городе, уклін.
Твоє наймення як зумисний
Залізних звуків передзвін.

У колі велетів-заводів
Потужним серцем б`єшся ти
Під предковічним небозводом,
Над берегом Дніпра крутим.

Люблю тебе й любив якмога
Достоту й за часів других,
Коли на кшталт густого смогу
Йшов дим від тебе навкруги.

Й не був солодким та приємним
Вітчизни дим. Я не лукав,
Це визнавав. Тож не даремно
Повітря чистого шукав

Я для дітей своїх і мусив
Далеко жити десять літ.
І все ж таки назад вернувся,
Бо тут постав й зростав мій рід,

Бо ти батьками даний. Хто я
Без тебе, без твого керма?
До скону буду я з тобою.
У мене іншого нема.
АРТЕМІВЩИНІ

Золоті пшеничні лани
Між копрами шахт соляних.
Хліб і сіль на твоїй землі
Поруч тут не лише на столі.

Поряд праця кипить в руках
Хлібороба і гірника.
І не знаєш, ким славна більш
І у кого піт солоніш.

На долонях твоїх святі
Зерна – білі і золоті.
ЧОРНОБИЛЯНИ
– Не зви мене, сину, до себе, не клич:
В квартирі міській від нудьги я сконаю.
Не можу я кинути рідного краю,
Села мого рідного. Ось в чому річ.

Мов цвинтар, затихло село без людей.
Прогнали селян горезвісні нукліди.
А я не шукатиму долі деінде.
Нехай і лиха, вона тут, більш ніде.

Щоднини обходжу завмерле село,
Підходжу з вітанням до кожної хати.
Їм зле без господарів. Їх же не знати
Куди лихоліття тяжке занесло.

А там проживає мій кум, край села.
Нажаль, вже померла у нього дружина.
Несу йому свіжу, ще теплу хлібину
Із тих, що удосвіта мати спекла.
_________________
Уже чверть століття без пафосних слів,
Без грізних проклять, нарікань і огуди
Живуть в техногенних пустинях ще люди –
Хранителі-ангели рідних країв.