Малиновській Анатолій В’ячеславович

народився 30 вересня 1936 в родині росіянина, Малиновського В’ячеслава Михайловича та його дружини, Ганни Лук’янівни, українки.
«Хто я – росіянин чи українець? Обидві мови люблю.
Вчився в українській школі. Класним керівником була Ольга Федірівна Довженко, вчителька української мови та літератури, талановитий, вимогливий педагог. Уклін їй і світла пам'ять.
Після закінчення в 1959 році Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту працював інженером-проектувальником в Дніпродзержинському філіалі ДІАП (нині УкрДІАП), відвідував збори міських літераторів об’єднання імені Олексія Коваленка, керівником якого був Леонід Стоянов, і засідання міської літературної студії «Факел»,
під керівництвом Володимира Сіренка, котрий гаряче підтримував початківця.
Мої вірші друкувалися в міських газетах, журналі «Україна».
Вірш « Бояничі» став піснею, давши назву інструментальному ансамблю міста Жашкова».
З 1972 по 1982 рік працював в місті Артемівську Донецької області, приймав участь в засіданнях літераторів при міській газеті «Вперед». В 1975 році спілкувався з письменниками Донецька.
Нині пишаюся тим, що прийнятий до лав Дніпродзержинсьго літературного об’єднання «Факел».Друкуюся в газетах і журналах міста. Мої твори опубліковані на Міжнародному сайті «Свій Варіант» Міжрегіональної спілки письменників і Конгресу літераторів України, в ювілейному літературному альманаху 2013 року, присвяченому 60-річчю з дня заснування літературного об’єднання «Факел» міста Дніпродзержинська."

Другові
В.І. Сіренку

Поводи мене, Володимире,
Як коли, були молодими ми,
По дорогах твоїх думок.
Полони мене, забери мене
В свою мову, палку, нестриману,
Що не слово – живий струмок.

Знав – рікою вона обернеться:
Не підлесницю, не смиренницю
Ти плекав у важкій борні.
Ти читав, я ж мовчав, зворушений,
Відчував, як тремтить розбуджене
Українське єство в мені.

Бояничі

Очі у нас - молоді, весняні,
Душі нев’янучі.
Ми з діда-прадіда піснярі.
Так, ми бояничі.

Тисяча літ нам. Ой, сиві рики!
В глиб їх поглянемо –
Щедро в народі пустило ростки
Древо боянове.

Вдача боянова в нас, і тому
Пісню шануємо.
Родиться тільки дитя, й йому
Пісню даруємо.

Діти зростають, а з ними пісні,
Мужні, як істина.
І зустрічаються навесні
Пісня із піснею.

Знову народження – знову пісні.
Нам не боятися,
Що в українській дзвінкій стороні
Зникнуть бояничі.

Артемівщині

Золоті пшеничні лани -
Між копрами шахт соляних.
Хліб і сіль на твоїй землі -
Поруч, тут, не лише на столі.

Поряд праця кипить в руках
Хлібороба і гірника.
І не знаєш, ким славна більш,
І у кого піт солоніш.
…………………………….
На долонях твоїх святі
Зерна – білі і золоті.

Моїй нареченій

Сказала циганка правду
У віщу, мабуть, годину,
Що поля чужого ягоду
Візьму я собі дружину.

Казала, а я сміявся,
Бо віри не йняв, а нині,
Неначе київський князь, я
Одружуюсь на грекині.

Княгине моя, грекине,
Ромейко моя благовірна,
Чи довго поруч пролинемо?
Чи щедро нам мойри відміряли?

Нам хороше наодинці,
Віч-на-віч, так близько-близько,
Гречанці та українцю,
«Любєзнічать» по-російськи.

А зорями небо розквітне,
А ніч затемніє сповна,
І ми заговоримо рідними,
Такими різними мовами.

Мов князь і, вродлива чарівно,
Царівна з Царграда, щебечемо
Про нашу любов – солов’їною,
Моєю й твоєю, лелечою.

Чудові в нас мови, золотко,
Нічні говорушки-чаклунки.
Взаємно даруймо їх, солодко
Вивчаючи між поцілунками.

Чорнобиляни

- Не зви мене, сину, до себе не клич:
В квартирі міській від нудьги я сконаю.
Не можу я кинути рідного краю,
Села мого рідного. Ось в чому річ.

Мов цвинтар, затихло село без людей.
Прогнали селян горезвісні нукліди.
А я не шукатиму долі деінде,
Нехай і лиха, вона тут, більше ніде.

Щоднини обходжу завмерле село,
Підходжу з вітанням до кожної хати.
Їм зле без господарів. Їх же не знати,
Куди лихоліття тяжке занесло.

А там проживає мій кум, край села.
Нажаль вже померла у нього дружина.
Несу йому свіжу, ще теплу хлібину
Із тих, що удосвіта мати спекла.

_______________________________

Уже чверть століття без пафосних слів,
Без грізних проклять, нарікань і огуди,
Живуть в техногенних пустелях ще люди –
Хранителі-ангели рідних країв.