Дніпродзержинськ. Літобєднання "Факел"*

народився  30 вересня  1936  в   родині  росіянина, Малиновського В’ячеслава Михайловича та його дружини, Ганни Лук’янівни, українки. 

«Хто я – росіянин чи українець? Обидві мови люблю. 

Вчився в українській школі. Класним керівником була Ольга Федірівна Довженко, вчителька української мови та літератури, талановитий, вимогливий педагог. Уклін їй і світла пам'ять. Після закінчення в 1959 році Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту працював інженером-проектувальником в Дніпродзержинському філіалі ДІАП (нині УкрДІАП), відвідував збори міських літераторів об’єднання імені Олексія Коваленка, керівником якого був  Леонід Стоянов, і засідання міської літературної студії «Факел», під керівництвом Володимира Сіренка, котрий гаряче підтримував початківця. Мої вірші друкувалися в міських газетах, журналі  «Україна».Вірш « Бояничі» став піснею, давши назву інструментальному ансамблю міста Жашкова». З 1972 по 1982 рік працював в місті Артемівську Донецької області, приймав участь в засіданнях літераторів при міській газеті «Вперед». В 1975 році спілкувався з письменниками Донецька. Член Міжрегіональної спілки письменників і Конгресу літераторі України з 2013 року. Автор поетичної збірки «На обрії років» 

«…Українцям по крові, тим паче,
Патріотами бути повинно.
Зрозумів? Стань до строю, вояче!
Жде в неволі тебе Україна».

Анатолій Малиновський.
«Слово Вільгельма Франца
Габсбурга-Лотрінгена
до українських січових стрільців».
Поезія Анатолія Малиновського лишає невгасний світ в душі читача. Поет-громадянин, закоханий в свою Батьківщину. Його карбовані рядки, присвячені Україні, динамічні та експресивні, звучать афористично.
«Тепер ти здобула державність. Отже,
Тобі Господь у цьому допоміг.
Він, знищивши імперію безбожну,
Тебе стезею вольною повів,
Щоб гідною була нової долі,
Щоб нам не в міжусобній боротьбі,
А в злагоді, позбавившись неволі,
Позбутися свідомості рабів».
Вірш «Україні»
Саме, любов до рідного краю, знання щедрот історичної скарбниці допомогли поетові виразити найглибші почуття з такою місткістю і визначеністю.

«…Золоті пшеничні лани
Між копрами шахт соляних.
Хліб і сіль на твоїй землі,
Поруч тут, не лише на столі.
Вірш «Артемівщині»

Але ж поезія - це не тільки громадянські почуття автора, заквітчані в художні образи. Це самобутня поетична лабораторія.
Анатолій Малиновський - митець. Він народжує пером рухливий світ постатей у досі невідомих вимірах простору і часу.
Так, у його вірші «Монолог Землі» говорить планета. Не та, що малюють блакитним кольором, батьківська, трудова,життєдайна. Вона звертається до людей проникливо і своєрідно і віриться: це говорить Земля.

«…Всім зеленим тягнусь до неба.
В моїх вітах вітри гудуть.
Мої трави, кущі й дерева
Прямо з тіла мого ростуть.

Мої звірі, птахи та риби
П`ють з моїх повноводних рік,
І тобі і питва, і хліба
Теж даю я із віку в вік.

Як ти виріс, став дужим, вмілим,
Справжнім велетом стати зміг!
Віддаю тобі щедре тіло
Для пшениць золотих твоїх.
Вірш «Монолог Землі»

За обраним стилем, не помилюся, якщо скажу, що Анатолій Малиновський – поет-романтик. Йому притаманне бурхливо динамічне поєднання вимріяного сюжету із фактами з історії козацько-старшинських літописів XVI1-XVIII ст., історіографії «История Малой России»
Д. М. Бантиша-Каменського, «Історії Малоросії» М. A. Mapкевича.
Автор моделює художні образи в руслі романтичного історизму.
У таких поезіях як "Сафо»”, «Сплять гребці»,»Шлях», «Смерть Драй-Хмари», «Прамати» та інших, немає принципової відстані між різними історико-культурними періодами, що актуалізуються через певні предмети або поняття. Ніби зникає поділ на минуле і сучасне, і з’являється нова цілісність – минулосучасність. Час тяжіє до своєрідної замкнутості минулого і сучасного:

«Час руйнував, час дробив ті камені,
В вічність шлях не простий.
Так піднімається над віками
Голос із пустоти.

Знала Сафо, як зернята сіяти,
Щоб проросли крізь час.
Скоро без неї над світом зійде
Сонце в мільйонний раз!»
вірш «Сафо»

«Князь підводиться. Постать чорніє
Все чіткіш. Хочу крикнуть йому:
« Ось наш край – твій і мій! » Вечоріє
Нині й тисяча років тому».
«Шлях»
«Хай в черепі її, як у печері, в млі
Ще людський розум спить,
але вже скоро досвіт.
Людина перший крок зробила на Землі.
Повільно плине час. Природа ставить дослід.
«Праматір»

На мою думку, ці поетичні рядки свідчать про неоднорідність та складність моделі часу поета Анатолія Малиновського, що не вкладається в стандартизовані науковцями.
Наскрізно простежується у поезії автора мотив відповідальності перед минулим. Забуття його рівнозначне гріхові:

«…Мов цвинтар, затихло село без людей.
Прогнали селян горезвісні нукліди.
А я не шукатиму долі деінде.
Нехай і лиха, вона тут, більш ніде.

Уже чверть століття без пафосних слів,
Без грізних проклять, нарікань і огуди
Живуть в техногенних пустинях ще люди –
Хранителі-ангели рідних країв».
«Чорнобиляни»

Такий постулат корелює до традиційної народної моралі, етики українців, серед звичаїв яких важливе місце займає як повага до покійних так і до живих людей.
Моральна проблематика звучить у досить категоричних інтонаціях. Виразним у цьому плані є порівняння людей з «хранителями-ангелами рідних країв», які «без грізних проклять, нарікань і огуди живуть в техногенних пустинях…»
З перших рядків відчуваєш вільну , художню мову, а в тім, щиру у своїй звитязі поєднатися, поріднитися з читачем, стати зрозумілою:

«…І встав мій пращур і, щасливий, згріб
В обійми дружні та ласкаві брата,
І вирвалось з грудей його, мов хрип,
Незграбне щось та волохате: – Бхрахтхар!

І раптом стрепенулось, наче птах,
І полетіло у майбутні весни,
В прийдешні долі, щоб звучать в віках,
Жить в різних мовах зернятком братерства.

Адже багато тисяч літ підряд
З тих пір, як вперше злинуло над світом,
Серця і руки з`єднує завсіди:
Це ж бхратар, frater, Bruder, brother – брат»
«Праслово»

Драматичне, а іноді, трагічне сприйняття навколишнього світу надало поезії Анатолія Малиновського ту міру серйозності і достовірності, яка з повним правом дозволяє говорити про надихання автора традиціями поетичної класики.
Всепоглинаючі ,палкі строки інтимної лірики поета не менш вражають, ніж невигубна ніжність до золотистих ланів рідно краю.

«Вже скоро осінь. Зорі голубі
Мов квіт цикорію в безодні горній.
Далеких вогнищ язики червоні.
Дніпро хлюпоче стиха. Ліс в журбі.

Ти вся в сузір`ях. В зоряній габі
Вся в перлах: перса, й рамена, і скроні...
Всі сім зорин Північної Корони
Волосся закосичили тобі.

Я так тебе звеличив, що зурочив
Своє кохання. Сам, чого я хочу,
Хіба я знаю в цю чаклунську мить?

А зверху гук з подвійною луною:
– Вона моя...моя...моя... – гримить. –
Вона для тебе буде таїною».

«Серпневий сонет»

Поетичний світ автора від твору до твору – це підсвічені живим словом краєвиди, легенди, вірші, без яких читачеві не доторкнутися до глибинної краси пізнання.

Віриться, що у першої книги віршів Анатолія Малиновського « На обрії років» довге життя.
Побажаймо поетові натхненої вдачі і ще багато чудових творів.
В добру путь!

Світлана Острів( Приходько), член Міжрегіональної спілки письменників

.